Л. Ковалевська: "5 травня ми виїхали з села в Поліському районі до Києва, на Бориспільський аеродром. Маму з дітьми я відправила в Тюмень. Грошей у мене залишалося мало, та й ті, що були, я всі роздала в аеропорту нашим Прип'ятцям. Кому трояка, кому два карбованці. Жінки з дітьми плекали, шкода було їх. Собі карбованця залишила, щоб доїхати де Києва. Вісімдесят копійок коштує квиток з Борисполя до Києва, у мене в кишені лишилося двадцять копійок. Я вся "брудна", штани "фонують". Стою на зупинці таксі, телефоную знайомим: того немає вдома, той десь поїхав. Залишилася одна адреса. Думаю: візьму таксі, поїду, скажу таксистові, що друзі за мене заплатять. А якщо їх не буде вдома, запишу його координати і пізніше розрахуюсь. Стою. Підходить якийсь чоловік, займає за мною чергу і запитує: "Котра година?" Знаєш, як за звичай буває — підходять чоловіки і запитують, щоб познайомитись. Я стою сердита, немита, нечесана. Дивлюсь на його руку: є годинник чи нема? Нема. Тоді кажу йому, котра година. Не знаю чому, але нас відразу всі відгадували, що ми з Чорнобиля. Бо Прип'ять люди мало знали, усі казали й кажуть: "Чорнобиль". Чи то по очах, чи по одягу, не знаю по чому. Але вгадували безпомильно. І ось той хлопець, що став за мною в чергу, питає: "Ви що, з Чорнобиля?" А я сердито йому: "Що, помітно?" — "Так, помітно. А ви куди їдете?" Відповідаю: "Не знаю, боюсь, що даремно туди їхати". А він питає: "Що, вам ночувати нема де?" — "Нема". Він бере мене попідруки і каже: "Ходімо".— "Нікуди я з вами не піду",— відповідаю. Знаєш, думаю: чоловік, приведе мене до себе і все таке інше... Знаю я ці штучки. Ні. Він сідає зі мною в таксі і везе до готелю "Москва". Платить за таксі, платить за готель. Потім повіз мене до себе на роботу, там чергувала якась бабуся, нагодував і привіз назад. Я вмилася, опорядилась, а потім уже взнала його прізвище: Олександр Сергійович Славута. Працює в республіканському товаристві книголюбів".
А. Перковська: "На початку травня ми почали вивозити дітей до піонерських таборів. Чого я тільки тут не надивилася! Знали, що путівки будуть до "Артеку" і "Молодої гвардії". Почали приходити батьки. Тиснути на мене, аби їхнє дитя обов'язково до "Артеку" відправили. Ну, я жорстко розмовляла з такими батьками, не приховую. Часто і мені доводилось брати гріх на душу. Вказівка була така: відправляти в табори тих дітей, які закінчили другий клас і по дев'ятий включно. Ось приходять до мене і кажуть: "А десятикласники — вони не діти? А перший клас куди подіти?" Уявіть собі: приходить мати, вона одна, чоловіка не має, працює на вахті і в неї дитина шести років. Вона що, обов'язково повинна другий клас закінчити? Що матері з нею робити? Тож я без усякого сорому беру і пишу цьому дитяті інший рік народження. Потім, коли поїхала до піонертаборів, почула багато нарікань на свою адресу. Але, вибачайте, іншої ради в мене не було.
Отож склали ми ті списки, а потім почалося. Дзвонять кияни і просять взяти їхніх дітей до табору. І таке інше. Я коли почала проглядати списки, познаходила в них усяку липу. Повелося оголосити по радіо, щоб батьки прийшли з паспортами і показали прип'ятську прописку...
У серпні я виїхала до "Артеку" і "Молодої гвардії" — повезла дітей. І уявляєте — виявила майже дорослу дівчину з іншого міста. До Прип'яті вона не мала жодного стосунку. Знайшла навіть дівчинку з Полтавської області. Як потрапили ці діти в "Артек" і "Молоду гвардію" — не знаю. Але вони, як і всі, відпочивали дві зміни...
Коли на початку травня я привезла до Білої Церкви вагітних жінок, вийшла вельможа — третій секретар міськкому партії — і каже: "Треба мислити по-державному". А самі жінок наших зустріли у протичумних костюмах, протигазах, дозиметрію на вулицях провадили. І дітей у тій же Білій Церкві до вечора не приймали, бо не було дозиметриста.
А коли відпочивала після лікарні в Алушті, подруга мене попередила: "Не кажи, звідки ти. Кажи, що із Ставрополя. Так краще буде". Я їй не повірила. Крім того, це принижує мою гідність — приховувати, хто я, звідки. Сіли за мій стіл Очі дівчини — з Тули і Харкова. Запитали: "Звідки?" — "З Прип'яті". Ті відразу втекли. Потім до мене посадили "друзів по нещастю" — жінок з Чернігова".
О. Єсаулов: "У нашому місті, у відділенні зв'язку, 29 квітни телефоністка Надя Мискевич знепритомніла через перевтому. Вона весь час була на проводі. А начальник відділення Людмила Петрівна Сіренко теж молодчина,— вона перша в місті організувала вахти. Був ще такий випадок, коли один псих вирубав електроенергію на підстанції. Каже: "У мене ознаки променевої хвороби. Вивозьте мене, інакше я вимкну електроенергію". Узяв і вимкнув. То Людмила Петрівна відразу перейшла на аварійне живлення. Це Жінка з великої літери.
Або ще такий випадок. Приходить до мене замдиректора втомної станції з побутових та соціальних питань Іван Миколайович Царенко і каже: "Допоможи, Олександре Юрійовичу, треба поховати Шашенка — того оператора, що загинув на четвертому блоці. Треба покласти його в домовину і поховати, а Варивода з будівельного управління не дає автобуса. Він у нього один". Тут важко сказати, хто правий, а хто винуватий. У нього один-єдиний автобус, і потрібен він живим для розв'язання якихось суперсмертельно важливих питань.
Пішли ми до Вариводи. Я кажу: "Слухай, ти чого дурієш? Треба людині останню шану віддати. Давай автобус". А він: "Не дам". Я кажу: "Ти що, паразит, Радянської влади не слухаєшся?" А він: "Все одно не дам. Хоч ріжте мене, хоч їжте — не дам".
Ну, тоді я виходжу на дорогу, зупиняю перший стрічний автобус, віддаю його Вариводі, а його автобус беру на похорон..."
Ю. Добренко: "Після евакуації у Прип'яті залишилося близько п'яти тисяч жителів — люди, які лишилися за вказівкою різних організацій для проведення робіт. Але були й такі, що не погодились на евакуацію і перебували в місті, так би мовити, нелегально. Переважно це пенсіонери. З ними було важко, їх довго ще вивозили. Я вивозив пенсіонера 20 травня. Дід, який мав чимало нагород, учасник Сталінградської битви. Як він жив? Пішов до військових, узяв у них респіратори, кілька штук, і навіть спав у них. Світла не вмикав, щоб не помітили вночі. У нього були сухарі, запасся водою. Коли я його вивозив, воду у місті вже відключили, вона потрібна була для дезактивації. Електроенергія була, і він дивився телевізор.
А знайшли старого так. Прийшов його евакуйований син і каже: "У мене залишився в місті батько. Я довго мовчав, але знаю, що в місті вже немає води, а він сидить. Давайте поїдемо і заберемо його". Ми приїхали, а він каже: "Гаразд, води нема — поїду". Надів респіратор і прихопив із собою трохи гречаних крупів на такий-сякий суп. По селах так само було чимало дідів та бабів, які нізащо не хотіли полишати насиджених місць. Ми називали їх "партизанами". Щоправда, різні серед них були. Були й такі, яких діти просто забули. Не взяли з собою. Або легко погодились — мовляв, сидіть тут, добро і хату стережіть".
Софія Федорівна Горська — директор школи № 5 міста Прип'яті:
"Не всі, вчителі витримали випробування, що випали на нашу долю. Не всі. Бо не кожен виявився педагогом. Будучи вже в евакуації, деякі покинули класи, покинули своїх дітей. Діти зреагували на це дуже боляче. Особливо старшокласники, випускники. Їх дуже засмутило, що прийшли інші вчителі. Педагоги, які втекли, покинувши дітей, пояснюють це тим, що не мали досвіду, не знали, як повестися в даній ситуації, що робити. Після того, як почули по телевізору, що все нормалізувалося, з'явились. Це буде для нас повчальним уроком при підготовці майбутніх педагогів. Тих, кого ми відбираємо серед учнів і два роки готуємо для вступу в педінститути. Були серед педагогів "активісти", які голосніше за всіх виступали на зборах, а потім втекли. Так, були".
Валерій Вуколович Голубенко — військовий керівник середньої школи № 4 міста Прип'яті:
"Коли було проведено евакуацію, ми ні шкільних журналів, нічого не вивезли. Адже виїжджали ненадовго, сподівалися скоро повернутися в місто. Але закінчувався навчальний рік, і треба було виписувати десятикласникам атестати зрілості. Журналів не було, і ми запропонували їм самим виставити собі оцінки. Сказали: ви ж пам'ятаєте свої оцінки. Коли переглянули — жоден не завищив оцінки, а дехто навіть занизив".
Марія Кирилівна Голубенко — директор середньої школи і міста Прип'яті:
(Продовження на наступній сторінці)