"Вже коли ми були в евакуації, тут, у Поліському, мене призначили членом комісії по посилках при нашому Прип’ятьскому міськвиконкомі. Що мене надзвичайно вразило — це доброта нашого народу, яку ми відчуваємо просто фізично, розкриваючи посилки, сортуючи подарунки, читаючи листи. Частину речей ми передаємо в пансіонати для престарілих, туди, де зараз перебувають самітні прип'ятські старики, частину в будинки матері і дитини, частину — в піонерські табори, зокрема одежу для найменших. Надходить багато книжок — їх ми передаємо в бібліотечки для вахт будівельників та експлуатаційників АЕС. Ось тут, у сусідній кімнаті, знаходиться близько двохсот посилок і ще триста лежить на поштамті у Києві. Надходить багато листів від дітей. Ленінградські діти надіслали багато посилок з книжками, дитячим одягом, ляльками, канцелярським приладдям, у кожній посилці — лист, а в кожному листі — тривога й турбота. Хоча ці діти — третьокласники, другокласники — перебувають далеко від місця аварії, вони зрозуміли, яке це лихо. Є багато посилок з Узбекистану, Казахстану — дарують інжир, сухофрукти, земляні горіхи, домашній цукор, чай, пенсіонери присилають мило, рушники, постільну білизну, діти найчастіше кладуть книжки, ляльки, ігри".
Але прошу читачі не дуже перейматися благосно-зворушливими почуттями, що спалахнули, можливо, під впливом розповіді про посилки та листи добрих, порядних і щирих людей. Не треба розслаблюватися. Бо чорнобильські події породжували й інше: висміяні ще Салтиковим-Щедріним традиційні шедеври вітчизняної тупоголовості і бюрократизму.
Наведу один з них:
"Ялтинська міська Рада народних депутатів Кримської області. 16.10.86. Голові виконкому Прип'ятської міської Ради народних депутатів товаришу Волошку В. П.
Згідно з направленням Міністерства охорони здоров'я СРСР № 110 від 6 вересня 1986 р. виконком Ялтинської міської Ради народних депутатів прийняв постанову від 26.09.86 № 362(1) про надання квартири в Кримській області громадянинові Мірошниченку М. М. на сім'ю з чотирьох чоловік (він, дружина, два сини), евакуйованих із зони Чорнобильської АЕС. Просимо надіслати на нашу адресу довідку про здачу громадянином Мірошниченком М. М. трикімнатної упорядкованої квартири №68 жилою площею 41,4 кв. м в будинку № 7 по вул. Героїв Сталінграда, місто Прип'ять, місцевим органам.
Заст. голови міськвиконкому П. Г. Роман".
Дотепно, чи не правда? Уся країна знає, як і кому "здавали" свої упорядковані квартири жителі Прип'яті (див. розділ "Евакуація"). І тільки в сонячній Ялті гадають, що в покинуту громадянином Мірошниченком 27 квітня 1986 року квартиру площею 41,4 кв. м негайно, попри встановлений порядок, існуючі положення та підвищену радіацію, вселились якісь зловмисники чи родичі вищезгаданого громадянина.
Воістину — "на чому перевіряються люди?"
Спалах над Чорнобильською атомною сліпучим сяйвом своїм висвітлив добро і зло, розум і дурість, щирість і фарисейство, спочутливість і злорадство, правду і брехню, безкорисливість і захланність — усі людські чесноти й пороки, що причаїлися у душах як наших співвітчизників, так і тих, хто перебував далеко за межами нашої країни.
Пригадую травневі номери популярних американських журналів "Ю. С. ньюс енд Уорлд ріпорт" та "Ньюсуїк": зловісно-багряні кольори обкладинок, серп і молот, знак атома — і чорний дим над усім світом. Крикливі заголовки: "Нічний кошмар в Росії", "Смертовбивчий викид з Чорнобиля", "Чорнобильська хмара. Як про це розповідає Кремль і який ризик насправді", "Чорнобиль: нові хвилювання з приводу здоров'я. Небезпечний ознайомлювальний тур по Києву". І перші апокаліптично-тріумфуючі слова репортажів: "Це було небачене жахіття XX століття..." Припускаю, що сенсаційні заголовки та істеричність тону — традиція американської преси, яка прагне будь-що пробитися до читача, привернути його увагу. Усе це так. Та, попри всі знижки, не можна було в цих матеріалах спостерегти найменшого людського співчуття до тих, хто постраждав під час аварії, а за зловісними медико-генетичними пророкуваннями не відчувалося й тіні тривоги за життя і здоров'я дітей Прип'яті та Чорнобиля. Особливо вразив мене холодно-політиканський тон статті Фелісіті Берінгер у газеті "Нью-Йорк таймс" від 5 червня 1986 року: ця жінка (жінка!), з заданістю робота маніпулюючи пером, ніби скальпелем ріжучи по живому, вела репортаж з піонерського табору "Артек", де відпочивали тоді діти з Прип'яті. Не було в її словах правічного жіночого, материнського милосердя — саме лише ненависне пропагандистське неприйняття того, що казали їй одинадцяти-дванадцятилітні діти, приголомшені тим, що сталося, сумуючи по дому, куди вони вже не повернуться...
Пізніше в іноземній редакції київського радіо мені показали десятки листів, що надійшли в ті дні із США і Великобританії. І я подумав, наскільки звичайні люди і в цих країнах, і у нас стоять вище за примітивні пропагандистські стереотипи.
У липні 1986 року в пожежну частину Чорнобильського району, туди, де у квітні працював "дід" Хмель і його товариші, із США прибув незвичний подарунок: меморіальна дошка з посланням 28-го пожежного відділення міста Скенектаді від імені ста сімдесяти тисяч членів асоціації пожежників США і Канади. Ось воно, те послання:
"Пожежник. Часто він першим приходить туди, де виникає небезпека. Так було і в Чорнобилі 26 квітня 1986 року. Ми, пожежники міста Скенектаді, штат Нью-Йорк, захоплені відвагою наших братів у Чорнобилі і глибоко сумуємо з приводу втрат, яких вони зазнали. Особливе братство існує між пожежниками всього світу, людьми, які відповідають на поклик обов'язку з надзвичайною мужністю і сміливістю".
Передаючи це послання радянським представникам у Нью-Йорку, віце-президент Міжнародної асоціації пожежників Джеймс Макгован із Нью-Йорка і капітан Арманд Капуло з міста Скенектаді від імені усіх чесних американців,— а таких більшість, підкреслили вони,— з великою повагою говорили про наших людей, Вони нагадали принцип, сповідуваний порядними людьми всього світу: тим, хто попав у біду співчувають, допомагають, роблять усе, щоб якнайшвидше відвести нещастя.
На запитання Володимира Висоцького: "На чому перевіряються люди, якщо війни вже нема?" — у 1986 році можна було б відповісти однозначно: люди перевіряються на своєму ставленні до Чорнобиля.
Шкода, що вже не було серед нас Володимира Висоцького, не народились його скорботні і мужні пісні про Чорнобиль. Про тих, хто пішов у вогонь. Висоцький був дуже потрібен там, у Зоні.
ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Рівно сто років тому, другого червня 1887 року, перебуваючи в Рославльському повіті Смоленської губернії, приблизно за триста кілометрів від Чорнобиля, Володимир Іванович Вернадський, згодом видатний радянський учений, академік, перший президент Академії наук України, писав до дружини:
"Спостереження Ерстеда, Ампера, Ленца започаткували вчення про електромагнетизм, що незрівнянно збільшило сили людини і в майбутньому обіцяє докорінно змінити весь уклад її життя. Все це виходило із спостережень над особливими властивостями магнітного залізняку. І в мене виникає запитання: чи не мають подібних властивостей інші мінерали... і якщо мають, то чи не відкриє це нам цілий ряд нових сил, не дасть можливості нового застосування їх, не подесятерить сили людей? Чи не можна збудити невідомі, страшні сили в різних тілах..."
Цю цитату взято з дуже цікавої статті І. І. Мочалова "Перші попередження про загрозу ядерного омніциду: П'єр Кюрі і В. І. Вернадський", опублікованої в 3-му номері журналу "Вопросы истории естествознания и техники" за 1983 рік. Омніцид — порівняно новий термін, що означає загальне винищення людей.
У листі молодого двадцятичотирьохрічного випускника фізико-математичного факультету Петербурзького університету за десять років до відкриття радіоактивності А. Беккерелем містилося, либонь, перше в історії людства попередження про наближення нової ери, тої, яка сьогодні так боляче зачепила нас у Чорнобилі, звістуючи повне знищення людства (омніцид) в разі воєнного використання ядерної енергії.
Ціле життя В. І. Вернадського хвилювала спочатку неясна, а згодом дедалі виразніша перспектива використання цієї страшної сили:
"Ми, діти XIX століття, на кожному кроці звиклися з силою пари та електрики, ми знаємо, як глибоко вони змінили і змінюють усю соціальну структуру людського суспільства. А тепер перед нами відкриваються в явищі радіоактивності джерела атомної енергії, які в мільйони разів перевищують усі ті джерела сил, що малювала собі людська уява. Мимоволі з трепетом і очікуванням звертаємо наші погляди до нової сили, що розкривається: перед людською свідомістю. Що звістує вона нам у своєму грядущому розвитку?.. З надією й острахом вдивляємося ми в нового заступника і спільника" (1910 р.).
"Радій є джерелом енергії. Він могутнім і мало для нас ще зрозумілим чином діє на організм, викликаючи довкола нас і в нас самих якісь незбагненні, але дивовижні за наслідками зміни... Якось дивно почуваєшся, коли бачиш ці нові форми матерії, добуті генієм людини з надр Землі. Це перші зернята сили майбутнього. Що буде, якщо отримуватимемо їх у будь-якій кількості?" (1911 р.).
(Продовження на наступній сторінці)