До речі, якщо послухати безпосередніх винуватців аварії, то вони мали на меті лише загальне благо. Виконати доручення, виконати завдання.
— Валерію Олексійовичу, а вони розуміли взагалі, що роблять?
— Вони вважали, що роблять усе правильно і добре. А правила порушують заради того, щоб зробити ще краще. Так мені здається.
— Однак вони розуміли, що порушують правила експлуатації реактора?
— Вони не могли цього не розуміти. Не могли. Бо порушували основоположні, так би мовити, заповіді. Проте дехто вважав, що це безпечно, дехто — що чинити так навіть краще, ніж написано в інструкції, бо мета в них, бачте, цілком достойна: зібратися і обов'язково зробити те, що їм доручено, саме цієї ночі, зробити будь-що. За всяку ціну.
Щоправда, це не стосується до тих, хто вкрай безвідповідально дозволив випробування і затвердив програму їх проведення. Суть експерименту полягає ось у чому. На випадок припинення подачі пари до турбоагрегату,— це аварійна ситуація, — на станціях повинні включатися в роботу дизель-генератори. Вони набирають потрібних параметрів для забезпечення блока електроенергією не відразу, а через десятки секунд. У цей час генерування електроенергії має забезпечити турбіна, яка втратила пару, але ще обертається по інерції. Потрібно було перевірити, чи вистачає часу вибігу турбіни до виходу на потрібні параметри дизель-генераторів. Програму цієї перевірки було складено вкрай недбало, не погоджено ні з фізиками станції, ні з конструктором реактора, ні з проектантом, ні з представниками Держатоменергонагляду. Однак вона була затверджена головним інженером, а потім особисто ним не контролювалася, змінювалась і порушувалась у процесі виконання.
Низький технічний рівень, низький рівень відповідальності цих людей — це не причина, а наслідок. Наслідок їхнього невисокого морального рівня.
Як правило, розуміють так: неморальна людина — це та, яка дозволяє собі брати хабарі, наприклад. Але це крайній випадок. А хіба можна назвати моральною людину, яка не прагне зробити своє креслення краще, не хоче посидіти вночі, помучитись, дошукуючись найдосконалішого рішення? Людину, яка каже: "Навіщо напружуватись, коли можна знайти таке рішення, яке професійно видається начебто нормальним, але не є оптимальним, не є найкращим". І ось почався процес поширення технічної відсталості. Ми ні з чим не впораємося, якщо не відновимо морального ставлення до виконуваної роботи, хоч якою б вона була — медичною чи хімічною, реакторною чи біологічною.
— А як його відновити, це моральне ставлення?
Зітхання — і після довгої паузи:
— Ну... тут я не можу бути пророком.
— І все-таки, Валерію Олексійовичу. Уявіть, що ви міністр освіти або людина, котра вирішує долі школярів. Що б ви зробили?
— Частково я вже казав: треба відновити почуття відповідальності, критичності, відчуття нового. Був такий час, коли певні зовнішні обставини перешкоджали цьому. Але сьогодні настав найсприятливіший період. Будь ласка, нам ніщо не заважає відновлювати найкращі вітчизняні чи національні в нашій багатонаціональній країні традиції. Ніхто не заважає. А як це робити? Збільшувати або зменшувати кількість тих чи тих предметів? Не знаю, але певен, що до школи треба запрошувати цікавих людей. Адже наша країна завжди славилася тим, що вчитель у ній — це людина, котра в моральному відношенні найчастіше є ідеалом для своїх учнів.
Ще хочу сказати про неподільність загальної і технічної культури. Це неподільні речі. Якщо ви вилучили якусь частину, пов'язану з історією нашої Вітчизни або з нашою літературою, якщо ви до чогось послабили увагу — це обов'язково повернеться бумерангом через неподільність культури.
Так само не можна все віддати літературі та мистецтву і забути про техніку. Бо тоді ми станемо безпорадним суспільством. Постає природна проблема — проблема гармонії.
— Вернімось до Чорнобиля. Як ви пережили цю подію як людина і спеціаліст? Чи не було у вас комплексу провини, не особистої, а провини фізиків за те, що сталося?
— Я сказав би так: було почуття злості. І прикрості від того, що тут, у цьому інституті, де спеціалісти висловлювали всі можливі побоювання й пропозиції, ми виявись недостатньо сильними й озброєними для того, щоб запровадити в життя потрібну точку зору. І звіти писали, і виступали, і передчували небезпеку ускладнення технологічних систем, якщо не змінити філософії їх побудови. Були й готові рекомендації. Наприклад: найважливішим застережним елементом було б створення діагностичних систем. У нас ратували за ці діагностичні системи, деякі з них випробовували, вимагали їхнього розвитку, скрізь пояснювали небезпеку того, що в нас не вистачає обчислювальних потужностей для побудови потрібних моделей та оцінки ситуації, для навчання персоналу на тренажерах. Але, виходить, мало вимагали, погано пояснювали. Отож у цьому розумінні було почуття злості, чи що. Сердитись же на фізиків або тим більше на фізику — все одно, що бити палицею гутаперчеву копію начальника, як це робиться деінде в Японії. Фізика — це передній край нашої науки, вона не може бути в чомусь винною. Винні можуть бути люди, які погано її використовують.
Як я пережив усе як людина? В суботу 26 квітня мене зняли з активу. Я, як був "при параді", так і вилетів туди. Ніхто з нас не чекав аварії таких масштабів. Зі станції нас неправильно в Москві інформували. Ми мали суперечливу інформацію. Згідно з одною, там начебто є все: і ядерна аварія, і радіаційна загроза, і пожежа, тобто всі види небезпеки там виявлено. Згодом ми одержали повідомлення, що на станції намагаються вести охолодження, тобто роблять спробу керувати реактором. Якщо намагаються керувати реактором — значить, він існує, і тоді особливих проблем нема. Та коли ми під'їхали,— це було в суботу ввечері,— і я побачив багряну заграву,— це, звичайно, вразило і одразу показало, наскільки справа серйозна. А потім на емоції вже не було часу — треба було на місці думати, що, чим і як виміряти, яких вжити заходів і т. д. Того вечора ми лише оцінили радіаційну обстановку, причому найактивнішим "дозиметристом" був професор Армен Артаваздович Абагян. Наступного дня, коли я на бронетранспортері під'їхав до розвалу реактора,— отоді і з'явилося це почуття злості, про яке я вже казав. І ще відчуття, що до такої ситуації ми виявились непідготовлені. Не було наперед продуманих рішень і технічних засобів. Адже що сталося? Завжди говорилося, що ймовірність ядерної аварії дуже незначна. І проекти станцій дійсно забезпечували цю незначну ймовірність. А втім, ймовірність не була нульовою. З неї випливало, що така аварія може статися раз на тисячу років. Але хто сказав, що цей раз не може припасти на наш з вами вік? На 1986 рік? Однак можливість аварійних дій до того, як станеться ця малоймовірна подія, не була передбачена.
Щоправда, через якийсь час, приїхавши до Відня на засідання МАГАТЕ, я переконався, що вся світова наука і техніка, як показала практика, також була не дуже готова до такого роду аварій...
Скажу ще й таке. Можливо, це звучить парадоксально, але тільки-но попустила гострота тривоги, я став одержувати задоволення від виконуваної роботи. По-моєму, я не самотній, дуже не самотній в оцих своїх емоціях. Бо були створені такі умови, за яких ішла справжня робота — без паперотворчості, без тяганини, без погоджень. На плечі Урядової комісії лягла величезна відповідальність. Особливо в перші дні. Не вже згодом, коли ситуація трохи нормалізувалася, з'явилися всілякі узгодження. А тоді було так: усі нам допомагали, все було надане в наше розпорядження, але вся відповідальність за прийняті рішення лягала на плечі людей, котрі туди приїхали, і особливо на плечі Б. Є. Щербини. І це виявилось дуже корисно. Ситуація була драматична, але в умовах наданої самостійності, поєднаної з відповідальністю, вдалося організованими зусиллями великої кількості людей і обмежити число потерпілих, і порівняно швидко локалізувати масштаби аварії.
Довелося розв'язувати там і наукові завдання. Перше — локалізація аварії. Ми не мали алгоритму поведінки за таких ситуацій. 1 єдине поле активних дій — у небі, на висоті не нижче двохсот метрів над реактором. Що вдіяти? Перше, в чому ми переконалися,— що реактор не працює. Датчики нейтронів у цих гамма-полях не працювали, усі нейтронні канали були недієздатні. Отож треба було за співвідношенням недовговічних ізотопів і активністю їх виділення визначити, що нового вироблення швидкогинучих ізотопів немає. Переконалися, що це так. Реактор не працює. Але горить графіт і виділяється тепло. Якщо горить графіт — значить, знизу йде підсмоктування повітря і відбувається деяке охолодження. Отже, можна було стабілізувати процес у природному стані, нічого не робити і чекати натурального охолодження реактора. Щоправда, чекати доведеться довго. Що в цьому доброго? Добре те, що загроза проникнення в нижні ґрунтові шари зони, небезпека проплавлювання днища, забруднення підґрунтових вод була б ліквідована автоматично. І ніяких проблем не було б.
(Продовження на наступній сторінці)