«Чорнобиль» Юрій Щербак

Читати онлайн повість Юрія Щербака «Чорнобиль»

A- A+ A A1 A2 A3

"...стали говорити, який буде скоро матер'яльний прогрес, як — електрика і т. п. І мені шкода їх стало, і я їм почав говорити, що я жду і мрію, і не тільки мрію, а й стараюсь про інший єдино важливий прогрес— не електрики і літання в повітрі, а про прогрес братства, єднання, любові..."

Л. М. Толстой. Щоденник, 25 квітня 1895 р.

Двадцяті, п'ятого квітня 1987 року. Холодний, похмурий день, низькі хмари залягли над Чорнобильською АЕС. Через кілька годин виповниться рік від часу аварії, що увійшла в історію XX століття. Ми стоїмо за десять метрів від того місця, де рік тому пролунали вибухи, що зруйнували ядерний реактор. Наша сліпа віра "в науку", "в техніку" впала тут разом з бетонними перекриттями четвертого блока.

Звідси, з величезної висоти (перебуваємо на шістдесят п'ятій відмітці), відкривається вид на довколишні поля, ще не торкнуті весняною зеленню (у 1986 році тут все уже зеленіло), на безживні білі будники Прип'яті, огороджені колючим дротом. Стоїмо неподалік від того місця, звідки бере свій початок біло-червона смугаста труба — вертикаль, прокреслена між третім і четвертим блоками ЧАЕС, тривожний орієнтир для вертолітників, що літали сюди весною 1986 року на "бомбардування" реактора піском і свинцем. Поряд з відкритими дверима, що ведуть на дах саркофага, видно в стіні отвори. Тепер вони закладені свинцем. Ніби амбразури дзоту, вже не потрібні для стрільби. Ще кілька місяців тому ці амбразури були дуже потрібні: звідси можна було подивитися у розвал четвертого блока, провести поквапливе вимірювання. На все це відводилося кілька секунд. Сьогодні можна виходити на дах саркофага, працювати. І хоча й зараз невеликий червоний дозиметр у моїй руці невмолимо пищить, мій супутник, київський фізик Юрій Миколайович Козирєв, тільки іронічно усміхається, недбало мовлячи: "Солов'ї, солов'ї, не тривожте солдат". Тому що сьогоднішній рівень — дитячий лепет порівняно з тим, що тут було ще восени 1986 року. Козирєв жартує, пропонує видати мені довідку, яка б засвідчувала, що я перший у світі письменник, котрий досяг такої знаменної точки Чорнобильської АЕС. Він запитує: чи не бажаю я пройтись по даху саркофага? Але я пригадую, як Філ Донах'ю, ведучий телемосту СРСР–США, ввічливо відмовився від прогулянки по АЕС, пославшись на обіцянку, дану дружині. Я теж обіцяв. Проте не втримався, визирнув назовні з дверей. Страшно зробилося від висоти й радіації...

У першій книзі "Чорнобиля", опублікованій в 6–7 номерах "Юности" 1987 року та в 4–5 номерах "Вітчизни" за 1988 рік, я інтуїтивно намацував найприйнятнішу і найточнішу форму повістування: у свідченнях людей реальних, невигаданих, у їхніх розповідях — схвильованих, суб'єктивних, можливо, не завжди скрупульозно точних, часом суперечливих, не завжди раціонально виважених, але завжди щирих,— побачив я живе джерело народної правди — не пригладженої, що не пройшла через фільтри казенного оптимізму. Віддаючи повість до друку, я вірив, що читачі зрозуміють і підтримають мене в цих пошуках істини.

І справді, відразу ж після опублікування першої книжки до редакції почали надходити листи. Багато листів.

Однак почну з найнетиповішого, єдиного в своєму роді, різко відмінного і за тоном, і за змістом від усього, що довелось потім прочитати. Почну із спростування, яке надійшло з Києва, коли я почав друкувати свій "Чорнобиль". Автор його — тодішній заступник Голови Ради Міністрів УРСР М. Ніколаєв (восени 1987 року його звільнили з посади у зв'язку з переходом на пенсію), В чому він тільки не звинувачував мене: і в надмірному марнославстві, і в прагненні до сумнівної популярності... Наведу лише дві цитати:

"Автор повісті обурюється тим, що з моменту аварії ніхто не кричав про радіацію, яка загрожує здоров'ю людей. Справді, такого крику не було. Не було тому, що радіаційна обстановка у місті 26 квітня не являла собою, за висновками спеціалістів, такої загрози, а надмірні емоції в оцінці ситуації могли призвести лише до паніки".

"Так само бездоказові, але тенденційні й деякі інші наведені в повісті твердження. Ні Ю. Щербак, ні автори цитованого ним листа не називають прізвищ тих "високих керівників", котрі нібито відправили своїх дітей до кримських санаторіїв уже першого травня. Таке "свідчення" не можна оцінити інакше, як спробу знеславити в очах громадськості керівників республіканських і місцевих органів. Спитати б; навіщо? Кому на руку такі огульні звинувачення?"

Процитую тепер іншого листа — від колишньої жительки Прип'яті Рози Тимофіївни Попової:

"У мене до вас велике прохання: допоможіть знайти т. Добренка з вашої повісті "Чорнобиль". На с. 61 ("Юность", 1987, № 6) він говорить про те, що їм довелося поховати людину з моргу. Мені дуже треба знати подробиці, бо наш батько також помер у ніч з 26 на 27 квітня і ми досі точно не знаємо, де він похований".

Попова розповідає, що її батько був тяжко хворий, і в ту ніч, поки вона складала у своєму ЖЕКу списки для евакуації, батька не стало. Вивезти тіло їй не вдалося — не знайшлось машини, залишила його в моргу. На початку травня до Києва приїхали з інших міст її брати і сестри, але дозволу на в'їзд до Прип'яті їм не дали, передовірили поховання батька місцевим властям, які зобов'язалися повідомити, де і коли відбувся похорон. Минав час, однак їм ніхто і нічого не казав.

"Повернувшись з тривалого відрядження, я змушена була звернутися в облвиконком, вони дали завдання УВС. З УВС відповіли, що зі слів працівників ЖЕКу батька поховали на чистогаловському кладовищі першого травня. Прип'ятський виконком відповів, що на прип’ятському кладовищі шостого червня. Отож мене цікавить: де та чітка організація на високому рівні була в той час, про яку так часто доводиться чути?"

Можливо, т. Ніколаєв зможе відповісти на це запитання?

ПЕРЕДЧУТТЯ Й ПОПЕРЕДЖЕННЯ

"І засурмив третій Ангел,— і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела.

А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона" (Об'явлення св. Івана Богослова: 8, 10, 11).

Тексту цьому на ймення Апокаліпсис майже дві тисячі років. З яких глибин людської тривоги й сум'яття явився він, звідки ця темна поетична сила слів, що несуть грізні й неясні передвістя? Уже через кілька днів після аварії пішла гуляти по київській землі чутка про якийсь таємничий зв'язок між Апокаліпсисом, його полинною, чорнобильною символікою і зруйнуванням четвертого енергоблоку, поміж небесною метафізикою чорних ангелів і ядерною фізикою — творінням розуму і рук людських.

Як сама церква, зворушена чорнобильською бідою, ставилася до такого провіщення? З цим запитанням прийшов я до особняка на Пушкінській вулиці в Києві — до резиденції глави українського екзархату, митрополита Київського і Галицького Філарета. На стінах залу прийомів — картини Васнецова, Айвазовського, Нестерова. Горить лампада. З бічних дверей виходить сивобородий чоловік у чорній чернечій рясі, запрошує до свого службового кабінету. Це митрополит Філарет. У кабінеті масивний письмовий стіл, крісло, над столом портрет патріарха Пимена. Дві великі ікони у срібних окладах, на столику під іконами телефон і годинник з зеленим світінням електронного табло.

— Ваше Високопреосвященство, як Ви ставитесь до тверджень про те, що в Об'явленнях святого Івана Богослова є нібито прямі указання на аварію Чорнобильської АЕС як на можливий кінець світу?

— Людині не дано знати строків, визначених наперед в Апокаліпсисі. Христос сказав так: про день і час цього не знає ні син людський, ні ангели, тільки Отець, тобто Бог. Апокаліпсис застосовний до різних часів, і впродовж двох тисяч років було достатньо ситуацій, які збігалися з Об'явленнями Івана Богослова. І тоді люди казали: "Ось, уже настав цей час". Але ми бачимо, що кінчається друге тисячоліття, а цей час не настає. Мало того, що людині не дано про це знати. Від самої людини залежить — наблизити чи віддалити цей час. Сьогодні ми є свідками того, що людство має силу, здатну знищити самого себе. Є атомна зброя, причому в такій кількості, що можна підірвати нашу Землю. Але добра воля людини може ядерну зброю знищити. Усе залежить від морального стану людства в цілому. Якщо людство в моральному відношенні перебуватиме на належному рівні, то воно не тільки не застосує ядерної зброї, а й знищить її, і таким чином те, що написано в Апокаліпсисі,— цей час буде відсунутий на невизначену відстань. Бог не хоче щоб людина загинула, щоб вона себе знищила.

Невдовзі на запрошення митрополита Філарета я прийшов до Володимирського собору, де відбулося богослужіння за упокій душ тих, хто віддав своє життя в Чорнобилі, та здравіє тих, хто вийшов на ліквідацію аварії. Урочисті були розписи собору; золотом сяяли рожеві, жовті, оранжеві ризи священнослужителів; скорботно й проникливо звучали голоси півчих; літні жінки в хусточках побожно хрестилися, слухаючи митрополита.

А через рік я познайомився в Чорнобилі з людиною, яка носила в душі своїй власний Апокаліпсис. На відміну від туманно-абстрактних Об'явлень Івана Богослова, його передбачення було гранично конкретне.

Олександр Григорович Красін, інженер, майстер цеху Чорнобильської АЕС:

(Продовження на наступній сторінці)