У цих польотах я готував екіпажі, роз'яснював їм методику скидання вантажу. На допомогу до нас почали прибувати екіпажі з інших частин. Певний досвід ми вже мали, і кожний екіпаж, який прибував до нас. ми спочатку ретельно готували. Розробляли схеми, як підвішувати вантаж, як виконувати політ, як скидати. Абсолютно все. Провадиш інструктаж, контролі, готовності і сідаєш другим пілотом, робиш ще один захід, а потім вони вже самі починають літати.
Після польотів провадили санітарну обробку та дезактивацію вертольотів.
Сьомого травня ми припинили закидування реактора. Як тільки припинили, на одному з засідань Урядової комісії вчені, спеціалісти постановили: для того щоб намітити дальші заходи по ліквідації аварії, треба знати температуру в реакторі і склад вихідних газів. На той момент підійти чи під'їхати до реактора було неможливо через високі рівні радіації. Один з учених запропонував зробити це з вертольота. Це був академік Легасов.
Такого завдання ніхто ніколи ще не виконував. У чому полягала складність? Вертоліт за своїми аеродинамічними даними може висіти над землею або на висоті близько десяти метрів (це зветься зависання в безпечній зоні), або вище п'ятисот метрів. Від десяти до двохсот метрів — заборонена зона. З чим це пов'язано? Вертоліт взагалі надійна машина. Я на них літаю з 1960 року. Це для мене як велосипед. У кожному разі, навіть якщо відмовить двигун, я завжди сяду. Та якщо вертоліт висить на висоті до двохсот метрів і відмовляє двигун, льотчик, якої б високої кваліфікації він не був, не посадить машину, бо гвинт не встигає перейти на режим авторотації, тобто планерування. Але це тільки тоді, коли він висить. Якщо ж він летить горизонтально — тоді все гаразд. На режим авторотації вертоліт може перейти лише за висотою п'ятсот метрів.
Отож одна з небезпек — зависання вище десяти метрів. Це заборонено. Лише в крайньому разі можна його дозволити. По-друге — виділення тепла з реактора. Ніхто не знав його-теплових характеристик. А в зоні підвищеного тепла потужність двигунів падає. Ну, й підвищені рівні радіації. І ще одне: екіпаж не бачить, що відбувається під ним.
Усі розуміли ці труднощі. Та іншого виходу не було. Все вимірювалося мірками воєнного часу. А вимірювання обов'язково треба було провести. Завдання полягало в тому, щоб активну частину приладу, яка визначає температуру,— так званої термопари,— опустити в реактор.
Прилетів до нас командуючий ВПС, поставив завдання. Каже: "Завдання дуже складне. Але виконати його треба. Як це зробити?"
Мене запитує. Я кажу: "Звичайно, складно, але спробувати треба. Будемо тренуватися". Я маю великий досвід, літаю на всіх типах вертольотів, тому, очевидно, в них і виникла ідея призначити мене.
Почалася підготовка. Відразу накреслив план, як це зробити. Я тоді повністю відключився від усього іншого, сконцентрувавши увагу лише на цьому польоті. Зі мною, окрім другого пілота і борттехніка, повинен був летіти доктор технічних наук Євген Петрович Рязанцев, заступник директора Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова. Євген Петрович пояснив мені, що термопара — це металічна трубка на тросі. Ще з нами мав летіти начальник зміни дозіметристів Олександр Степанович Цикало. Запам'ятовуються ті люди, з якими доводиться разом працювати у складних умовах.
Треба було подумати, як її опустити, цю термопару, в реактор. Я пішов до наших інженерів, кажу: "Вмикайте свою інженерну думку, давайте думати". Хоча і в мене вже також були ідеї.
Взяли трос завдовжки триста метрів. Ви знаєте, це поганий стимул — аварія, але якби ми завжди жили і працювали так, як тоді, з такою оперативністю, без тяганини, коли кожен віддавав справі всі сили, у нас було б зовсім інше життя... Буквально за півгодини трос підготували.
Дріт від термопари обкрутили довкола троса. До його кінця підвісили вантаж. Розклали трос на аеродромі. Вертоліт я сам собі вибрав, щоб потужний був, двигуни випробував. Перед екіпажем поставив завдання. Захоплення, щоправда, в них не побачив, але — треба. Зробив розрахунок, скільки взяти палива. Зайвого не треба, тому зайве трішечки позливали. Запустив і підлетів до троса. Підчепив і просто з місця пішов. Підняв його. З парашутів зробили на землі коло радіусом приблизно як у реактора, метрів дванадцять-чотирнадцять. Став імітувати політ. Вантаж вагою близько двохсот кілограмів висів на кінці. Плавно заходжу, зависаю, уповільнюю швидкість, поволі підходжу до кола. Керівник коригує. Завис. І він дає команду: "Перебуваєте точно над цим". Я визначаю собі орієнтир, щоб точно висіти, прив'язався, але інтуїтивно відчуваю, що вишу точно. Притримую вертоліт. А він каже: "Висите точно, але вантаж коливається, як маятник". Висів я на висоті триста п'ятдесят метрів, а вантаж розхитувався.
Я вишу п'ять хвилин — він хилитається, вишу десять хвилин — ходить. Не вгамовується, Вишу — а думка: "Що робити?" Тренування це тиком: досить небезпечне, але морально спокійніше: нема радіації й підвищеної температури. А з погляду аеродинаміки — небезпечно. Але про це не думаєш у польоті.
Бачу, що нічого не виходить. Заходжу на посадку і кладу трос на майданчик. Відчепив. Сів.
І ось зродилася ідея: а що, як уподовж усього троса через певні проміжки підвісити вагу? Він повинен стати стійкішим. Нанизали на трос свинцеві чушки. Інженери наші оперативно все зробили.
Робилося все це вночі з шостого на сьоме травня.
Наступного дня я вилетів на тренування з цим тросом. Трос натягнуто добре. Почав спускатися. Тільки-но торкнувся кінцем землі (чую команду: "Є дотикання!") — я пішов, а трос стоїть, як стовп... Тут уже потрібна ювелірна техніка пілотування... Зробив ще один захід, переконався в тому, що можна. Бачили б ви, який у нас був вигляд після цього польоту. Взагалі політ із зовнішньою підвіскою вважається одним з найскладніших... Після того виконав ще кілька заходів.
Восьмого числа привезли нам термопару. Як дріт. Кінець є датчиком. Ув'язали все, трос розклали в Чорнобилі на майданчику.
Дев'ятого травня під'їхали Євген Петрович Рязанцев і Олександр Степанович Цикало. Встановили апаратуру у вертольоті. Перед польотом ми самі, екіпаж, із листів свинцю зробили захист: поклали на сидіння, на підлогу. Тільки там, де педалі, де ноги,— там не можна було. Добре закрилися. Дали нам свинцеві жилети. Ми пояснили своїм пасажирам, як відбуватиметься політ, закрили і їх плитами, домовились про взаємодію. Стежив за польотом мій колега полковник Любомир Володимирович Мимка, влаштувавшись на готелі "Полісся".
Ну, сіли всі у вертоліт, піднялися з Чорнобиля без усяких проблем. Кінець троса, аби краще видно було, позначили оранжевим кільцем.
Я підійшов на висоті триста п'ятдесят метрів. Треба було дізнатися, як там з температурою, яка потужність двигунів. Вертоліт висів стабільно.
Керівник польоту каже мені: "До будівлі п'ятдесят метрів... Сорок... Двадцять..." Підказував мені висоту і відстань. Але коли стояв над самим реактором, ні я, ні керівник уже не бачили — влучив я чи ні. Тому послали ще один вертоліт МІ-26. Пілотував його полковник Чичков. Він завис на відстані двох-трьох кілометрів позаду мене і все бачив. Я повинен був зависнути обіч труби...
А Євген Петрович Рязанцев сам дивився у люк і показував мені жестами: "Над реактором". Виміри температури робили на висоті п'ятдесят метрів, сорок, двадцять і в самому реакторі. Євген Петрович усе бачив. А апаратура пише. Коли все зробили, я відійшов.
За Прип'яттю було визначене спеціальне місце, і я скинув трос у пісок. Трос був радіоактивний.
З моменту зависання минуло шість хвилин двадцять секунд. А здавалося — вічність.
Це була перемога.
Наступного дня, десятого травня, перед нами знову поставили завдання: визначити склад вихідних газів. Знову все те саме, такий самий трос, тільки не термопара на кінці, а контейнер. Це завдання було простіше: треба було не висіти, а плавко пройти над реактором. Дванадцятого травня все треба було повторити з термопарою. З'явився і досвід, і деякий спокій. Та незважаючи на те, що досвід здавалося б, уже був, менше шести хвилин провисіти ніяк не вдавалося.
Поки підійдеш, поки заспокоїш трос, відтак починаєш знижуватись, робити вимірювання. Як почувався? З двадцять сьомого числа ми не мали жодної спокійної ночі, спали дві-три години. А літали від світання до ночі. Мене часто запитують: "Як діє радіація?" Я не знаю, що діє і як, але втома відчувалася страшенна, а від чого вона? Чи від радіації, чи від недосипання, від фізичної перевтоми чи від морально-психологічного напруження? Все-таки напруження як-не-як було — відповідальність велика.
Після цих трьох польотів літав ще, провадячи радіаційну розвідку.
А загалом над реактором я провисів дев'ятнадцять хвилин сорок секунд".
З повідомлень преси:
"З метою зменшення радіоактивного виходу над активною зоною створюється захист з піску, глини, бору, доломіту, вапняку, свинцю. Верхню частину реактора засипали шаром, що складається більш як з чотирьох тисяч тонн цих захисних матеріалів" (3 виступу голови Урядової комісії, заступника Голови Ради Міністрів СРСР Б. Є. Щербини на прес-конференції для радянських та іноземних журналістів, що відбулася 6 травня 1986 р.— "Правда", 1986, 7 травня).
(Продовження на наступній сторінці)