«Тарасова ніч» Тарас Шевченко

Читати онлайн вірш Тараса Шевченка «Тарасова ніч»

A- A+ A A1 A2 A3

На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;

Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється...
"Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.

Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!

Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує...
Козачество гине;

Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись;
Виростають нехрещені
Козацькії діти;

Кохаються невінчані;
Без попа ховають;
Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!

Як та галич поле крив,
Ляхи, уніати
Налітають, — нема кому
Порадоньки дати.

Обізвався Наливайко —
Не стало Кравчини!
Обізвавсь козак Павлюга
За нею полинув!

Обізвавсь Тарас Трясило
Гіркими сльозами:
"Бідна моя Україно,
Стоптана ляхами!"

Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!

Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки6, гетьмани?

Де поділися? Згоріло
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?

Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.

Грай же, море, мовчіть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, діти козацькії, —
Така ваша доля!

Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятувати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!

Обізвався пан Трясило:
"А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З поляками биться!"

Вже не три дні, не три ночі
Б'ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.

Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;

Зібрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зібрав Тарас козаченьків —
Поради прохати:

"Отамани товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?

Бенкетують вражі ляхи —
Наше безголов'я".
"Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров'я!

Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду, —
Козак ляха знайде".

Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки —
Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.

Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.

Налетіли чорні крюки
Вельможних будити;
Зібралося козачество
Богу помолитись.

Закрякали чорні крюки,
Виймаючи очі;
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі, —

Тії ночі кривавої,
Що славною стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.

Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
З гада та й заплаче!"

Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:

"Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку,

Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую".

6 листопада 1838, С.-Петербург