Губернатор мовчки пив мед, а пріор, зрідка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:
— Цілком справедливо, нічого кращого не можна й придумати... Замуровані вікна й двері згодом можна буде й відмурувати, а тим часом задушливе повітря зробить своє і таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклішого бунтівника, який терзає паству, довірену нам найсвятішим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде відрубана голова проклятої хлопської гідри, тоді тільки в Польщі запанує християнський мир і вельможна шляхта спокійно користуватиметься правами й привілеями, наданими їй від самого бога.
— Так незабаром і буде! — відповів губернатор. — Я одержав таємні інструкції якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтівника.
— І треба віддати належне ясному панові: спосіб, придуманий його мосцю, — чудовий, швидкий, тихий, не залишить ніяких слідів, одно слово, все звершиться lege artis. — При тих словах пріор навіть потер від вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на доріжці, під чиїмись ногами заскрипів пісок, і він жваво додав: — Та ось я бачу, до нас іде пан дозорця, може, вже несе втішну звістку.
Губернатор оглянувся.
Справді, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловічок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами і в'язкою важких ключів, які висіли в нього на поясі.
— Го, пан дозорця! — привітав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?
Пан д зорця піднявся східцями тераси й зупинився на деякій відстані од губернатора.
— Вікна й двері, ясний пане, вже замуровано, лишився тільки невеликий отвір цеглини в дві.
— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?
— Та от не знаю, чи варто?..
— Хіба в'язень?.. — жваво підхопив губернатор.
— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — відповів дозорця. — Бардзо весь посинів, майже не дише й очей розплющити не може.
— Хай же простить йому господь усі тяжкі його гріхи! — прошепотів пріор, побожно зводячи очі до неба. — І хай звільнить швидше душу від тіла!..
— Ну, то залиш так, не замуровуй до кінця, щоб іще не спало комусь на думку вигадати байку, ніби ми задушили його...
— Ох, так, так! — підхопив пріор. — Язики людські злі, а така байка, коли дійде до хлопів, може викликати бунт...
— Ага, там іще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспішають приєднатися до війська, — провадив далі дозорця, — питають твою милость, чи не можна відпочити в замку, поки місяць зійде?
— Впустити, впустити! Грудський замок ніколи не відмовляв у гостинності польському шляхтичеві. А як звуть пана?
— Ян Заблоцький! З ним приїхали також купці московські, просять твою милость, чи не можна і їм глянути на те бидло...
— Московські купці? — здивувався губернатор. — Звідки ж вони взялися в загоні пана?
— Їхали до Москви з Варшави, та в дорозі їх пограбували гайдамаки, уже й повісити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан із своїм загоном, ну, хлопи навтікача, та, втікаючи, забули й москалів, — пан підібрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далі, як бог дасть...
— Хе-хе! — зловтішне засміявся губернатор. — Виходить, гайдамаки добже поскубли їх... Тим ліпше, тепер і самі розкажуть у Москві, за яку віру клопочеться те нікчемне бидло...
— Ого-го, розкажуть... У старшого від страху майже відібрало мову... То дозволити їм подивитися на превелебного владику? — з глузливою усмішкою спитав дозорця. — Пан теж хотів би глянути на того ведмедя...
— А чого ж, пустіть... хай дивляться, нехай усі бачать, що ніякі хлопи з їхніми бунтівливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться піднести, діждеться такої ж долі, як цей проклятий піп!..
— Amen! — зітхнувши, озвався пріор на гнівні слова губернатора.
— Тільки ні, стривай... — щось пригадав губернатор. — Ти кажеш, що й московські купці хочуть поглянути на попа?
— Вони найпаче!..
— Гм... — губернатор на мить замислився. — От що... — заговорив він жваво. — Коли піп і так здихає, то звели відмурувати двері, зніміть з нього кайдани й викиньте його з темниці, покладіть коло порога чи що; але сторожі ні в якому разі не відсилай...
На обличчях пріора й дозорці відбилося крайнє здивування.
— Сину мій, — урочисто почав пріор, — не розумію, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя — заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола — то є гріх, тяжкий гріх і неспокутний. Наша суворість наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття і полегшила б загробні страждання його душі, а милосердя тільки спонукає попа й далі триматися своїх помилок.
— Високошановний пане пріоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московські купці. Слід пам'ятати, що цей запеклий бунтівник — це піп і підданець російської ієрархії, і коли б московські купці пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворі російському, а, як відомо вашій мосці, Річ Посполита нині шукає допомоги проти гайдамаків і хлопів у російської імператриці...
— Sapienti sat, mi fili, — мовив пріор, схиляючи голову.
— Іди ж, пане, — сказав губернатор дозорці, — впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завітати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобі сказав, то можеш і попа їм показати.
Дозорця вклонився і, зійшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор підвівся з місця і разом з пріором пішов зустрічати вельможного гостя.
Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила підйомний міст і в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в'їхав Найда; у розкішному одязі й блискучих гусарських латах, він так змінився, що всякий, угледівши його, міг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гідний свого пана. Тільки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирізнявся серед усіх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.
Уся замкова челядь висипала у двір, з цікавістю розглядаючи новоприбулих гостей і обмінюючись ущипливими зауваженнями на адресу російського купця.
Найда скочив з коня і, спритно кинувши поводи челядникові, що підбіг до нього, поквапився назустріч господареві. Привітавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через півгодини отаман з п'ятьма своїми козаками вже сидів у трапезній за розкішно сервірованим столом.
— Ясний пане, — звернувся губернатор до Найди, — що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, і їх запросити повечеряти з нами?
При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:
— На бога, пане, хіба ж можна тих хамів садовити за один стіл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота піднести на вміють! Литовський ведмідь шляхетніший за них!
— Ха-ха-ха! — зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним і гості. — Пан правду мовить, тому московському ведмедеві тільки заправити кільце в губу — і показуй на ярмарку... Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! — і, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся сміхом.
— Одначе що ж з ними робити? — перепитав губернатор Найду.
— Викотити їм туди у двір барило горілки, та й годі; вони надудляться, як свині, і то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нізащо не взяв з собою те природжене бидло!
— Правда! — згодився губернатор і звелів одному з челядників послати московитам горілки й пива і ще там чого на заїжку. — Та нагодувати й пахолків панських!
Челядник пішов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:
— Я ще й досі не спитав пана, — звідки пан, з яких місць? З Литви чи з Корони?
Отаман чекав цього запитання і в думці вирішив вибрати найглухіше, най-віддаленіше містечко на Волині; але він там не бував і тому назвав єдине відоме йому містечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полісся.
— Ні, я з Волині, — відповів Найда невимушене. — Якщо чували, з містечка Гощі...
— Єзус-Марія! — сплеснув губернатор . руками й підвівся, схвильований, з крісла. — 3 Гощі? З Гощі Волинської? Та як же мені не чувати про це містечко, як мені не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лісах, плавав у душогубці по озерах і плесах, полював і тинявся навколо нього, доки на верхній губі не виріс пушок!..
Найда зблід, слухаючи швидку мову господаря і в душі проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.
— Ах, який я радии, який я щасливий, — провадив губернатор своєї, — що приймаю в себе любого сусіду... Пан мені розповість і про моїх рідних, і про все, що діється нового на моїй коханій батьківщині... Адже, либонь, чверть віку минуло, відколи я востаннє побував у рідних місцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..
(Продовження на наступній сторінці)