Диякон швидко зняв із себе вбрання московського купця, під яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу підвели майже непритомного Мельхіседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовільний крик жаху вихопився в Петра і його помічників: ноги Мельхіседека страшенно розпухли, з потрісканої шкіри сочилася сукровиця, а в місцях, раніше стиснутих кайданами, тепер були суцільні рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхіседека; він кілька разів непритомнів, та диякон ще двічі дав йому випити міцного вина, й воно знову підкріпило владику.
— Тепер підеш з нами, превелебний отче, і слухай, що я тобі казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш ні стояти, ні говорити, — ти чуєш мене?
Мельхіседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, він заточився й знов упав би на землю, якби Петро не підхопив його.
— Гм, кепські справи! — диякон із сумнівом похитав головою. — Коли він на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хіба що всім удавати п'яних? Так, так... ну, то що ж, підніміть отця ігумена на руки й віднесіть його якомога швидше на те місце, де лежав я, та покладіть долілиць, а ми з Петром дещо тут зробимо і миттю до вас.
Козаки підняли на руки безвладне тіло Мельхіседека й понесли його до вказаного місця.
— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збігай і принеси мені відро води, та дивися, щоб хто не помітив нас...
— Знаю! — парубок вискочив з темниці, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхіседеком ксьондзівську хламиду, а на голову накинув ганчірку. Закінчивши свою роботу, диякон відійшов убік, глянув на опудало й задоволене пробурмотів:
— Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потім сів на землю, дістав з кишені ножиці й заходився стригти свою бороду, залишаючи тільки довгі вуса.
Кінчивши з цією процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся під макітру.
— Де ж це в дідька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав він і, прочинивши двері, виглянув у двір.
Петра не було видно, а західний край неба помітно посвітлішав: очевидячки, незабаром мав зійти місяць.
— Тьху ти, чи не попався він десь? А місяць от-от зійде. Ех, бий його нечиста сила, і не здогадались же взяти з собою води!..
Диякон сердито плюнув і знову с в на землю.
Минуло ще кілька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпіння, а згодом підкрався й справжнісінький страх: певно, Петро десь попався. Нічим іншим не можна було пояснити таку довгу його відсутність: звісно, шкода хлопця, але ще страшніше те, що, коли він попався, загине й владика, і Найда, і всі вони!
Далі не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходів, і хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхів, диякон рішуче підвівся й попрямував до виходу.
Тим часом Петро, вискочвши з темниці, подався розшукувати колодязь у замковому дворі. Це не становило особливих труднощів, і за кілька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловороті теліпалася тільки вірьовка, а відра не було...
Не гаючи й хвилини на марні жалі, Петро кинувся шукати відра десь в іншому місці. Але виявилося, що знайти його не так легко... У замковому дворі всі вже поснули, у монастирі також, — куди не кидався парубок — скрізь двері були позамикані. Пробігавши отак кілька хвилин, він натрапив, зрештою, на яскраво освітлену кухню губернатора; двері її були розчинені навстіж, біля погаслого вогнища порався кухар...
Зраділий Петро влетів туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:
— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути відра на часинку?
Той зміряв парубка сердитим підозріливим поглядом і погрозливо вигукнув:
— А ти звідки тут, підлий хлопе, взявся?
— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.
Хоча ці слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.
— Слуга вельможного пана! Ніби пан не знайшов би собі слуг серед поляків, а набирав таких гайдамаків, розбійників! Навіщо тобі відро? Відливати своїх товаришів? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворі, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хіба порядний шляхтич стане пити надворі, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожів споїте?! Ось я піду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затіяли у дворі, хай лишень помацає вас, що ви за птахи і яке на вас пір'я!..
При цих словах Петро відчув, як ноги його похололи й приросли до підлоги.
— Господь з вами, пане кухарю! — відповів він, з усіх сил намагаючись зберегти спокійний тон. — Чи не від страху вам скрізь ввижаються гайдамаки?
— Ну, ну, йди собі! — сердито пробурчав кухар. — А я ось піду зараз і доповім про все його мосці, нехай лишень розміркує, що можна, а що й зась!
Петро знизав плечима і, все ще зберігаючи спокійний вигляд, вийшов із кухні; але, ступивши кілька кроків, мимохіть зупинився.
Погрози кухаря були не такі, щоб ними можна нехтувати: якщо навіть губернатор і не запідозрить у ньому гайдамаку, а тільки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тоді все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що він зник, дізнаються, хто це зробив, і загинуть не лише всі вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщій тікати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участі в бенкеті, не здійснив свого наміру.
Але як змінити зовнішність диякона, щоб його не впізнали? Чим зачерпнути води? Хіба барилом? — несподівано спало Петрові на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза і спустити".
Він схопив порожнє барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нічого не виходило.
— Та навіщо мені це? — мимоволі вголос промовив парубок. — Адже там зосталася горілка, а вона змиє фарбу ще ліпше, ніж чопа.
В цю мить чиїсь дужі руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.
— Не втечеш, шельмо! — непомітно підкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. — Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! — крикнув він на все горло.
Хвилина була вирішальна: досить прогаяти одну мить — і на хрик ляха прибіжить уся челядь...
Петро не довго думав: в його руці, мов блискавка, мигнув ніж і по саму колодочку увійшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, і лях, захрипівши, навзнаки упав додолу.
Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горілки і щодуху, не оглядаючись, побіг з ним до колишньої темниці Мельхіседека.
Петро вже добіг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, і над самим вухом одурілого від страху парубка почулося сичання:
— Ні, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.
— Пане дияконе! — скрикнув він неголосно. — Та це я, Петро, що ви!..
— Ти? — диякон розціпив руку й енергійно сплюнув набік. — Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?
— Біда, пане дияконе, треба поспішати... Можуть застукати, та й місяць от-от зійде...
— Знаю... швидше-бо! Вода є?
— Не вода, а горілка!
— Дарма — лий!
Через п'ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помиті й з чорних знову, як і раніше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попідголював йому бороду й скроні, і диякон змінився зовсім: тепер ніхто не пізнав би в цьому рудому вусаневі московського купця.
Під час цієї процедури парубок розповів дияконові про сутичку з кухарем.
— Ну, — схвильовано промовив диякон, — тепер мерщій тікати!.. Вони поквапно підійшли до своїх товаришів, що сиділи навколо п'яних, як ніч, поляків.
— Біда, треба поспішати, панове, — тихо заговорив диякон. — Ви, — звернувся він до частини гайдамаків, — віднесіть цих сторожів та й самого дозорцю туди до дверей темниці, а ви — відтягніть кудись під стіну цю наволоч, — показав він на замкову челядь, — та позакидайте їх так, щоб не потрапили нікому на очі. А ти, Петре, піди та скажи отаману, що місяць уже зійшов і загін на конях чекає вельможного пана. А що, панно, — спитався диякон Дарини, — як превелебний владика?
— Дихає й чує, що кажуть, тільки сам говорити не може: дуже ослаб.
— Так! — диякон зітхнув і розвів руками. — Як же ми його мосць на коня посадимо? Хіба от що, друзі, — усім треба вдавати п'яних, похитуватися в сідлах і підтримувати один одного.
— Розуміємо, — тихо відповіли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скінчено... Сторожів попереносили до темниці, посадовили на землю й попритуляли до стіни, — так що здаля, у нічній темряві, їхні постаті мали цілком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самі заходилися швиденько сідлати коней.
(Продовження на наступній сторінці)