На обрії позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливі цятки, але незабаром десь пощезали. То були передові вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямі Білої Церкви, щоб з'єднатися з головними силами кварцяного війська; до цього загону, по виїзді з Лисянського замку, почали дорогою приставати й інші шляхтичі з своєю челяддю, так що їх зібралося тепер понад сімсот чоловік.
Години дві без зупинки їхали наші подорожні, не помічаючи навкруги нічого підозрілого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тільки праворуч і ліворуч позаду з'являлися іноді поодинокі рухомі цятки, — це могли бути й дрохви, що вільно розгулювали в степу.
Найда на хвилину зупинив свій загін, щоб дати коням перепочити.
— Далеко ще до Кругляка? — спитав він диякона.
— Ген від тих могил буде милі три з гаком, — невпевнено відповів диякон.
— Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, — сказав отаман. — А я думаю, що то не дрохви, — показав він назад.
Диякон почухав потилицю і, свиснувши, помчав уперед, а за ним і всі гайдамаки.
Та тільки-но загін порівнявся з могилами, що височіли за півмилі, як із-за них справа й зліва кинулися на гайдамаків сотні вершників...
— Ляхи! — крикнув Петро.
— Вперед! — скомандував отаман і з присвистом гукнув на коня. Розумні тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не відстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навіть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкій польській кінноті не угнатися за легкими козацькими кіньми; відстань між переслідувачами й жменькою втікачів поступово збільшувалась, і замість того, щоб перетяти шлях гайдамакам по діагоналі, поляки зімкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втікачами всі разом.
Якби поблизу був ліс, то Найда тільки посміявся б з ворожого загону; та, на лихо, лісу не було видно, а поляки невідступне переслідували козаків...
— Стій! — скомандував отаман. — Ми попереду на півмилі, поки ляхи наблизяться — коні перепочинуть... інакше позаганяємо їх...
Усі зупинили коней і навіть позлазили на землю, щоб дати їм змогу відсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два постріли, гайдамаки знову скочили на коней і вихром помчали вперед. Кілька разів вони вдавалися до цього способу.
Після кожної такої зупинки було видно, що гладкі шляхетські коні бігли дедалі повільніше й важче. Але й козацькі коні вже напружували останні сили. Після першої зупинки вони ще помчали швидко, навіть іноді зриваючись на галоп, після другої побігли іноходдю, після третьої пішли ступою.
Нарешті, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червоній смузі обрію показалась темна стяга лісу; але козацькі коні так заморилися, що підігнати їх було неможливо.
Вже на очах у ворога гайдамаки в'їхали в Кругляк, а поляки, не підступаючи близько, обложили ліс, щоб вранці зробити облаву й заполювати красного звіра.
Заглибившись у лісові хащі, гайдамаки розсідлали коней, а самі зібрали раду. Становище було безвихідне: якби вони мали свіжих коней, то під покровом ночі могли б сміливо їхати далі й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лісів. Та, на лихо, козацькі коні були такі виморені, що не схотіли навіть їсти, а попадали на землю, важко, зі свистом дихаючи. Гайдамаки розуміли, що вранці поляки, які мають кількісну перевагу майже в десять разів, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лісі залізним кільцем, наче лисиць у пастці...
На раді було висловлено кілька пропозицій: одні пропонували окопатись і витримати облогу, поки не прибуде допомога, інші — диякон, наприклад, — воліли вночі підкрастися до поляків, перебити їх десяток-другий і на їхніх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетські коні ще більш змучені й менш надійні, а тому ліпше негайно вирушати пішки, поки ще поляки не встигли оточити весь ліс, і за ніч відійти бодай милі на дві... Більшість козаків пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйозні заперечення: на всьому просторі від Кругляка до Довгого лісу простяглася гладенька, мов скатерка, рівнина, без могил, без гайків, без байраків, а тому ворожа розвідка виявила б їх негайно.
— Слухайте, панове! — рішуче промовив отаман. — Перебити ворогів, скільки зможем, завжди встигнемо, навіть в останній сутичці, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосіб дістатися до Жаботина... Наказ батька Залізняка — передусім!
— Атожі — озвався диякон, підтриманий схвальним гомоном.
— Тут казали, — провадив Найда, — що ляхи до ранку не рушать з місця й не оточать ліс, а мені здається — вони вже всі попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових — не більше. То, на мою думку, підгодувавши коней, нам треба податися в той бік, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлісся з тилу; коли настане глупа ніч і ми всі будемо готові, котрийсь із п'яти пострілом подасть гасло. Тоді всі п'ятеро повинні зчинити страшенний ґвалт, палити з пістолів і рвонутися назад, у напрямі Дніпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тоді шукай вітра в полі...
— Велеліпно! — у захваті вигукнув диякон. — Тільки треба тікати ліворуч... а потім податися прямо. А з хлопцями піду я і дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас.
— Ліпше й не вигадаєш, дорогий панотче! — зрадів отаман. — Я був і сам хотів тебе просити... Тут треба людину відважну, досвідчену, обережну...
— Та я вже не просплю! Воістину! — урочисто проголосив диякон, і на тому погодилася вся рада.
Наближалася північ. Коні відпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товариші перехрестились, попрощалися і, взявши коней за поводи, розійшлися в різні боки.
Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пішов назад; поставивши товаришів по краях узлісся, сам він розташувався посередині. Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лісу й наблизився до ворожого ар'єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тільки десь з правого боку долинав ледве чутний гомін: "Ще з півгодини зачекати — і гасло!" — подумав диякон і знов поповзом вернувся до свого коня.
— Ех, добряче б зараз закурити люльку! — промовив він тихо й дістав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисеті, кремінь і кресало; але в кисеті кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет і всі кишені — кремінь зник. Розлючений такою невдачею, він заходився лаяти на всі заставки і кремінь, і кисет, і кишені, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пістолі, яким він мав подавати сигнал, у курку, є кремінь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремінь і викресав вогню; забравшись у густий кущ і прикривши люльку листям, він з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху і витяг пістоля, щоб знову вставити в нього кремінь і подати гасло. Але — о жах! Кременя не було... Похоловши од цієї несподіванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всіх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити поміж корінням, обдираючи об нього руки, але все марно — кремінь як у воду впав!
Диякон у розпачі схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, і становище загону ставало дедалі небезпечнішим.
Найда від нетерпіння й тривоги кусав собі губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому він не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливіший час.
— Он уже наче посвітлішало на сході, і Великий Віз опустився... — бурмотів отаман, не знаючи, на що зважитись. — Чи, бува, не схопили наших поляки?
— Швидше до дяка! — нарешті шепнув він одному з козаків. — Дізнайся, що там?
— Я миттю! — відповів той і зник в темряві. А диякон, пересвідчившись, що кременя він не знайде і гасла подати не зможе, у відчаї скочив на коня й почав гарцювати по узліссю, вигукуючи щосили:
— Стріляйте! Тікайте!
Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, і поспішив повідомити про це отамана; але в темряві заблудився та ще й, біжучи, зачепив курком рушниці за сучок, вона несподівано вистрелила. Поляки сполохались... Знявся страшенний гармидер... А козаки, чекаючи гасла від диякона (випадковий постріл хлопця пролунав з іншого боку), не рушали з місця. Хвилини збігали... небезпека зростала...
Позаду гримнуло кілька пострілів, почулися войовничі вигуки...
— За мною, вперед! — крикнув Найда, розуміючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, і помчав із своїм загоном ліворуч.
На сході вже почало розвиднятися.
Постріли, збивши з пантелику ляхів, погнали більшість їх назад, але частина вершників кинулась і в глиб лісу, туди, звідки пролунав перший постріл. Одно слово, через кілька хвилин втікачів було виявлено — блідий світанок виказав напрямок їхньої втечі. Хоча загін, скориставшись із замішання поляків, і відірвався трохи від них, але тепер становище переслідувачів було набагато вигідніше, ніж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втікачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Дніпра... Козацькі коні летіли мов вітер, але кожен з утікачів почував, що із замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої відчайдушної сутички...
(Продовження на наступній сторінці)