Гайдамаки, усвідомлюючи жахливу безвихідь свого становища, напружували останні сили і все ще випереджали ворогів, які обходили їх праворуч і ліворуч... Коли втікачі обігнули невеликий горб, до них несподівано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-під землі вигулькнули...
— Ліворуч забирай, ліворуч! — кричав диякон і летів, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тією грушею упоперек довгий яр... Скачіть межею... в хлібах сховаємося!
Найда оглянувся назад: ляхи відставали, забираючи праворуч, навперейми... Ех, коли б проскочити через яр!..
Та, на лихо, зморені козацькі коні теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вітер заважав їм бігти.
Але от попереду прослалися ниви пшениці й кукурудзи, ще не зачеплені ні серпом, ні косою, і втікачі, розтягшись вервечкою по межі, загубилися в лісі густих і високих стебел...
Добру годину їхали козаки хлібами, нарешті ниви скінчилися і за ними почалася безконечна рілля; зорана ще навесні, вона поросла бур'яном та реп'яхами; їхати по ній було б важко навіть свіжими кіньми, а змученими й поготів.
Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фігура, і озирнувся навколо. Попереду, за кілька гін, височіли просторі будівлі багатого поміщицького хутора. Чи він був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсім порожній — втікачі не знали; але одне те, що хутір залишився цілий, уже свідчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.
Загін поляків, огинаючи ниви ліворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсім не було видно: чи він, об'їхавши яр, тепер наближався до гайдамаків з фронту, чи, зіткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високій кукурудзі. До Найди підскакали диякон з Дариною.
— Кепські справи!.. — сказав отець диякон.
Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав і тер рукою чоло.
— А як коні? — спитав він.
— Далі не підуть, геть з ніг падають, — похнюпившись, відповів диякон. — Звелися ні на що після вчорашнього...
— Виходить, кінець... Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу... щоб ляхи знали її ціну!
— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тільки чи не спробувати...
— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтів і погас, немов звук обірваної струни. — На все воля господня... що без неї наші уповання? І радість, і щастя — все тлін! Ми виконаємо свій обов'язок... покладемо голови за вітчизну... Але ти, панно, така молода і життя твоє ще знадобиться батьківщині... Скажи, що ти дочка російського вельможі, й ім'ям цариці вимагай захисту...
— Мій орле! — гордо відповіла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхів випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась і вимолювала собі життя... і в яку хвилину? Коли мої друзі жертвують ним за своїх братів, за віру? О ні! Для мене і щастя, і честь загинути разом з вами, дивлячись ворогові прямо у вічі... Та й навіщо мені без вас... без лицарів, без отамана... життя?
— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не міг подолати сердечного болю... Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки...
— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней і кинутись у кукурудзу!
— Ні! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайці — то не козацький звичай! Тікати — тікали ми від сильнішого ворога, щоб з'єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрібні, а ховатися од смерті — це ганьба!
— То гайда на хутір, там захищатися зручніше...
— Можливо... А що, коли й коней там знайдемо?
— І справді, пане отамане! їй-богу, діло!
У цю мить сильний вітер зірвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.
Найда раптом ударив себе рукою по лобі, його охопило незвичайне збудження.
— Врятовані! — радісно вигукнув він. — Якщо бог не відступиться, врятовані! Підпалюй з цього кінця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутір.
— Друже! Батьку! Оце діло, так діло! Вогню! Підпалюй у кількох місцях з цього краю! Мерщій! Пали!! — шаленів од захвату диякон.
За мить уже горіло клоччя і підбадьорені козаки кинулись у всі кінці підпалювати посохлі високі стебла кукурудзи. Сильний вітер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало і, злившись в один суцільний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготінням охопило майже півобрію... Козаки стояли, не одриваючи погляду від розлюченої стихії, що грізно насувалася на приголомшених ворогів.
— На коней, гайда на хутір! — скомандував отаман і поскакав вперед. Підганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у
декого по дорозі на хутір попадали коні, й вершники побігли за товаришами пішки. Найда перший прискакав до воріт; вони були замкнені зсередини, отже, в садибі були люди.
— Гей, відчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, і я з чотирьох кінців підпалю ваше гніздо!
— Та це наші!.. Справді, наші, не ляхи! — почувся у подвір'ї гомін, і ворота, зарипівши, одразу ж розчинилися навстіж.
— Стривайте! Хто ви? Грецької віри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.
— Православні, свої, ясновельможний пане...
— А ляхи тут є?
— Небагато... Та вони всі поховалися.
— А коні є?
— Цілий табун стоїть у стайні...
— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришів: — Гей, друзі! Беріть сідла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопці, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою віру, за рідну землю і помститися ляхам, теж беріть коней — і за мною до гайдамацьких загонів!
Не минуло й чверті години, як загін Найди, збільшившись на двадцять чоловік, на добрячих конях виїхав із воріт.
— А чи далеко звідси Довгий ліс? — спитав у нових товаришів диякон.
— Милі зо дві, та, мабуть, і того не буде... Он на ту могилу й пр івтеся!
— Пречудове! — зрадів диякон. — Тепер можемо їхати спокійно: через те вогненне море ніякий дідько не перехопиться, я навіть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорідці! — добродушно засміявся він.
— А чого ми, панове, залишаємо цілим оте добро? — показав отаман на хутір. — Пустимо з чотирьох боків червоного півня! І нам у дорозі посвітить, і польських економів та десятників трохи пригріє.
Кілька гайдамаків кинулося до будівель, і трохи перегодя в різних місцях знялися важкі клуби чорного диму.
Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився і праворуч, і ліворуч, не було видно нікого.
Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:
— Господь чудом нас урятував! Тож з ним і за нього, друзі. Усі побожно перехрестилися і вирушили в путь...
XXIV
В Умані, в час описуваних нами подій, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, які йшли з Подніпров'я, Младанович іще одержав листа від Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повідомляв, що Залізняк, зібравши незліченні юрби хлопів та запорожців, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смілянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втім, Кшемуський обіцяв затримати Залізняка біля міцних мурів свого замку на цілий місяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кілька кінних загонів, котрі б тривожили обложників з тилу. А до того часу, — додавав він, — повернеться з кварцяним військом Стемпковський і розметає гайдамаків, наче солому.
Хоча звістка про від'їзд Стемпковського до кварцяного війська і втішила уманського губернатора, бо він знав, що полковника призначено польним гетьманом
для втихомирення бунту, — а як полководець він діяв навальне й жорстоко, — однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельніше укріплювати Умань і стягати на захист її всі сили.
Укріплення міста почалося з самої весни, проте Младанович вирішив викопати ще один рів, з новим частоколом, — так що утворилося два вали — верхній і нижній, з-за яких можна було обстрілювати околицю. Коли ж хлопські заворушення почастішали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стіни та вежі свого замку, таким чином у самому місті утворилася ще й третя, над усім пануюча фортеця, — Ті гармати могли стріляти поверх двох перших ліній. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лінії укріплень, штурмуючи їх під потрійним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалі не полюбляли брати фортеці приступом, а для недисциплінованих, узятих од плуга військ, що майже не мали артилерії, здобуття такої міцної твердині, як Умань, було й поготів неможливе.
Це розумів і Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творінням, чванливо казав:
— Скільки б не зібралося тої погані, а на моїй Умані поламають зуби... Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московські, справжні війська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я сміло протримаюсь півроку!
Слова Шафранського підбадьорювали губернатора, але він усе ж не міг заспокоїтись і з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалі більше метушні й розгубленості.
(Продовження на наступній сторінці)