Було у фортеці два вразливих пункти, усунути які, при всіх своїх знаннях і винахідливості, Шафранський не міг: це — відсутність у місті води й ненадійність козацького гарнізону.
У викопаному на майдані проти магістрату колодязі, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел і надто малий. На околиці, під Грековим лісом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко від міських стін, і під час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку,, Шафранський вирішив улаштувати між стінами міста й озером укріплений табір для євреїв та шляхти, що прибували до Умані з усіх усюд, і окопати його справа й зліва шанцями — одно слово, створити живий міст до води... Та на це потрібний був час, а події не чекали...
Що ж до гарнізону, то весь він складався з православних козаків, з сотником Гонтою на чолі, який відігравав у загоні значно важливішу роль, ніж полковник Обух.
І шляхта, і євреї боялися схизматів і доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замінити цих військ, та й Гонта завоював довір'я губернатора й завжди умів розвіяти всякі підозри, — тож Младановичу зоставалося тільки одне:
козаків прихилити до себе грішми й пільгами, а Ґонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села...
Гонта двічі, разом з командою, давав присягу на вірність і відданість Польщі... та й на ділі доводив свою відданість і сім'ї Младановича, і державним інтересам...
Саме цими турботами губернатор Умані був пригнічений і тоді, коли до головної брами міста під'їхала буда з якимись циганами.
Молода циганка з цікавістю позирала на високий з дубових колод, скріплених залізними скобами, частокіл і на широкі та глибокі рови, котрі оперезували
Умань подвійним кільцем: чи ж вийде вона з цього міста на волю, у світ, для радощів і щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?
Старий циган, очевидячки, глава цієї сім'ї, яка складалася з двох літніх жінок і дівчини, підійшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось із воротарем, повернувся дуже стривожений назад і сповненим розпачу голосом промовив:
— Ферфал! Не впускають!
— Як не впускають? Що ти, Гершку? — скрикнула одна з циганок.
— Не впускають... Кажуть — не велено! Нікого! — заїкаючись од хвилювання, відповів наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. — Кажуть, ніби набилось у фортецю стільки люду, що ні харчів, ні води не вистачить... то не пускають до міста, а велять їхати під Греків ліс... на поле... прямо під гайдамацькі ножі...
— Вус? — вигукнула Рухля. — І ти повезеш нас туди на загибель? Хіба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильніший, ніж залізо, і відмикає всі на світі замки?
— Знаю і говорив, але біля воротаря никає шляхтич-дозорця... А шляхетська пелька, сама відаєш, ненаситна...
— Ой вей! Що ти думаєш? Хіба твоя голова нічого не варта? Іди й торгуйся! — владно звеліла Рухля.
Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.
— Хто там? — озвався сердитий голос.
— Та я ж, я... Приїхав до його ясної мосці губернатора... маю щось важливе переказати... Ой, яке важливе!
— Та хто "я"? — уже крикнув з вежі в маленьке віконечко воротар.
— Ребе Гершко... орендар їхньої милості... потрібний чоловік... це я тільки що розмовляв із паном.
— Чого ж ти, собако, лізеш знову? Повертай, кажуть тобі, до лісу... до рябого дідька в болото... Там у таборі є осавул — через нього й перекажеш свої брехні...
— Пане добродзєю!.. Я віддячу... я заплачу... хоч мене й пограбували гайдамаки... мені тільки... побачитись хоч з дозорцею...
— Скільки за це даси?
— Дукат...
— Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мізерію не стану й тривожити вельможного пана... Геть од брами!
— Стривай, пане! Ой, лихо! Скільки ж пан хоче?
— Десять дукатів, і ні шеляга менше! — І. воротар почав щільніше причиняти своє віконечко.
— На бога! — заблагав Гершко. — Візьми, пане, останнє, тільки впусти! Голова у віконці зникла, а за хвилину забряжчали ключі й заскрипіла хвіртка;
перед Гершком з'явилася дебела постать жовніра в драгунській формі; жовнір простят руку, порахував на долоні покладені Гершком дукати й, осміхнувшись, мовив:
— Ну, якщо це останні дукати, то повертай дишель... без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде...
— Вей мір! — заволав Гершко. — Впустіть! Для пана ротмістра у мене ще знайдуться...
— Ха-ха-ха! — зареготав воротар і впустив Гершка, звелівши йому йти за собою. По крутих колінчатих східцях вони піднялися на самий верх башти, і воротар, штовхнувши ногою невисокі двері, ввів Гершка до світлиці, де за столом сидів відгодований, з чималим черевцем шляхтич і сьорбав, відсапуючи, якусь темну рідину з келиха.
— Ну?! — буркнув він голосно, наче бульдог вискаливши зуби. — Клади за право розмови.
Гершко мовчки поклав десять дукатів.
— Чого ж ти хочеш? — спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.
— Хочу, щоб мене впустили до міста.
— Не можна, — сухо відрубав дозорця. — Вас тут і так напхалося через край...
— Як буде на одного більше, то хіба ж це така біда? — вкрадливо заговорив Гершко. — Адже ж вельможному панові згодиться, приміром, ще один кінь, або кунтуш... або теляги — не з міді, не із сталі, а з чистого срібла... щоб горіли, як сонце... щоб усі панянки мружили очі, дивлячись на пана... щоб кожен жовнір вважав пана за гетьмана... Ой, іх бін аїд, — якщо пан так прибереться...
— Не мели язиком, шельмо, — обірвав його шляхтич, — час дорогий. Скільки даси?
Гершко навіть підскочив од радості, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тільки про ціну... Але ту ж мить радісний вираз зник з обличчя єврея, і він, скривившись, почав низько кланятися і зітхати:
— Ох-ох! Скільки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки... Нас тільки троє... я, сестра й дочка... Наймичку можна відправити в табір... Ми люди вбогі... нещасні...
— Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова... немає часу, — підвищив голос шляхтич.
— Скільки ж, ясновельможний? — тремтячим голосом бурмотів Гершко.
— Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди і що тільки в Умані можна сховатися... То ось тобі останнє слово... за кожен рот по десять таких купок... а всього, крім цієї, поклади тридцять...
— Ой! — скрикнув Гершко, ніби у нього в грудях щось обірвалося. — Тридцять дукатів? — перепитав він.
— Тридцять купок, — гаркнув шляхтич, — по десять дукатів у кожній! Викладай зараз або повішу, як маму кохам!
Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо відвернувся і, діставши з череса потрібну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стіл; той, перелічивши гроші, ляснув у долоні...
На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима.
— Впустити цього жида з балабустою і дочкою... тільки трьох, дивись...
— А їх на возі троє, та він четвертий, — мовив воротар.
— Тільки трьох, кажуть тобі! — гаркнув шляхтич і владним жестом вказав на двері.
Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершкові:
— Дай десять дукатів і бери четверту!
— На дідька вона мені? Хіба я тут не знанду служниці? — люто відповів Гершко.
— Так-то воно так, — спроквола сказав воротар, — тільки ось ще трохи зачекай під брамою... а я піду до губернатора... адже йому теж доповісти треба...
— Бери вже! Грабуй до нитки! — вереснув Гершко, тикаючи гроші воротареві. — Тільки відчиняй швидше браму...
Коли наші подорожні в'їхали через два підйомні мости до міста, Рухля стала питатися брата, скільки він заплатив, але Гершко, кидаючи довкола люті погляди, уперто й понуро мовчав. Тільки коли вже буда в'їхала на майдан перед губернаторським замком, він буркнув, не глянувши ні на сестру, ні на дочку:
— Поганяйте он до тієї крамниці під ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Іцька, рабина... довготелесого такого... що в нас був... і до нього завертайте... а я зайду до ясновельможного цадика: він мешкає за цією пишною синагогою.
Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Ліворуч височіла незграбна двоповерхова будівля ратуші, на нижньому поверсі якої містилися крамниці, а на горішньому — магістрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепів та погребів. Трохи збоку вирізнялась химерними кольорами досить висока дерев'яна синагога, а за нею далі ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камінними статуями біля входу, з готичним дахом і великими вікнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вінці зубчастих бійниць грізно стояв неприступний губернаторський замок.
Йдучи до цадика, Гершко постеріг, що на майдані й на вузьких вулицях юрмилися бліді, стривожені люди; вони перешіптувалися, розповідаючи одне одному щось лихе, мабуть... Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрічей і розпитувань;
(Продовження на наступній сторінці)