— На Москві! Та я у Варшаві в самого круля випивав — і хіба ж таке вино, як це! — дозорця взяв коряк із рук диякона й одним духом випив його. — Квасок... — сказав він з поблажливо-глузливою посмішкою.
— Квасок? — перепитав диякон. — А от іду в заклад, що я переп'ю тебе, і не вип'єш ти цих трьох коряків, як уже не встанеш з місця!
— Що ставиш? — запально вигукнув розчервонілий дозорця.
— Двадцять червінців! — і з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.
Коли дозорця побачив золото, очі його заіскрилися.
— Згода! — крикнув він чванливо. — Подивимось, чи переважить москаль ляха!
— Перебивай руки! — звернувся диякон до найближчого сусіди. Один із замкових челядників перебив руки, і всі з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цікавим парі.
— А ви, хлопці, себе не забувайте, наливайте повніше! — звернувся диякон до челядників і, наповнивши два коряки, крикнув дозорці:
— Ану, пане, починай!
Тим часом Дарина з Петром і ще з двома-трьома товаришами пішли до кам'яної будівлі, в якій був ув'язнений Мельхіседек.
Біля дверей темниці, заздрісне поглядаючи на веселе товариство, сиділо п'ять сторожів.
— А що, панове, схизматський піп тут? — звернувся Петро до сторожі по-польськи. — Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!
— То йдіть дивіться! — відповів один із сторожі, не підводячись з місця. — Цілий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетні панове. І чого панькаються з цим ворогом, прикінчили б, та й годі! А то їм забавка, а добрій людині ніколи й чарку горілки випити!
— Що правда, то правда! — пробурчали інші, трохи відійшовши вбік і пропускаючи Дарину й Петра в темницю.
Решта козаків зосталася біля входу погомоніти з невдоволеними сторожами; двері темниці були відчинені, кругом валялися купи щебеню й цегли.
Завмираючи від жалю та хвилювання, Дарина переступила високий поріг і ввійшла до вузького й тісного кам'яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.
Затхле й смердюче повітря відразу вдарило в обличчя, Дарина аж відсахнулася.
— Кріпись! — шепнув їй Петро.
Вони ступили крок уперед, напружуючи зір, щоб побачити владику. Через те, що вікно було замуроване, у склепі панувала темрява, й тільки біля вхідних дверей, коли їх ширше відчинили, стало трохи світліше.
— Ось він! — шепнув Дарині Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дівчина широко відкрила очі й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний і німий на напівзогнилій соломі, прикритий якоюсь драною ксьондзівською хламидою.
— Помер! — придушеним голосом скрикнула Дарина.
— Тихше! — Петро стис панні руку і, швидко озирнувшись на двері, прошепотів ледве чутно: — Подивимось!
Від дверей долетів голосний регіт сторожів.
Петро з полегкістю зітхнув і, ступивши два кроки до Мельхіседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.
— Живий, живий! — прошепотів парубок, задихаючись од радості. — Панно, давай сюди вино!
З допомогою Дарини Петро трохи підняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кілька секунд ледь помітна судорога пробігла по тілу нещасного, і з вуст його почувся слабкий стогін.
— Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? — гарячкове зашепотіла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхіседек ледь поворухнувся.
— То слухай же, слухай мене, святий отче, — провадила далі дівчина, — це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою... Збери всі свої сили, сьогодні вночі ми врятуємо тебе!
— Годі! — шепнув Петро. — Воронь боже — помітять... — і, смикнувши дівчину за руку, швидко підвівся й разом з нею пішов до виходу.
— А піп у вас вже сконав, панове! — розв'язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.
— Нарешті! — сердито пробурчав один із сторожів. — Справжній камінь, інший давно б уже сконав, а цей — двожильний, — двічі труїли, і то не взяло!
— То на якого біса стерегти трупа? — вигукнув один з козаків, котрі прийшли з Петром. — Гайда з нами, — там московський купець розходився і таким вином частує, що, дідько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!
— Та от, начальство велить! — похмуро відповіли сторожі.
— Охота їх слухати! — Петро зневажливо махнув рукою. — Свій розум кращий від усякого начальства! Та й куди він тепер утече од вас, хіба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тіло, хоч би тут і тисячі людей стерегли, однак вони своє діло справлять!
— Правда! — погодилися сторожі. — Проти нечистої сили нічого не вдієш!
— Ну, то ходімо, вип'ємо чарку-другу, — адже це тут поруч, на очах! — запросив іще раз гостинний козак.
— Так-то воно так, — мовив, розтягаючи слова, старший сторож і з досадою сплюнув набік, —але що скаже пан дозорця?
— Дозорця? Та він же там... без задніх ніг уже... — Петро із сміхом показав рукою в бік гомінкої компанії. — Гуляє з московитом, а де начальство, там і сторожі належить бути!
— Сто дяблів, справді! — рішуче вигукнув старший сторож. — На якого біса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хіба не можна й доброму шляхтичеві промочити горло? Гайда, панове, вип'ємо по келиху, адже ніч довга, а вартувати до світанку!
— Слушно! — одностайно підтримала його решта сторожів, і вся ватага з веселим сміхом подалася до бенкетуючих.
Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посередині на килимку з буряковим спітнілим обличчям, з посоловілими очима сидів пан дозорця і белькотів неслухняним язиком, похитуючись з боку на бік:
— Не переп'єш, бісів москалю!.. Я і в Варшаві, і в Кракові, і з самим крулем... Ще один коряк, і дукати мої!..
Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався піднести вино до рота: у тремтячій руці воно розхлюпувалося, обливаючи бороду і вбрання шляхтича.
Осторонь від компанії, уткнувшись обличчям у землю, лежав "купець" і голосно хропів; більшість гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тільки три чи чотири жовніри, котрі оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п'яні прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.
— Ге-ге! Та тут уже мертве царство, — весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанію.
— Та й московит уже звалився! — з досадою сказав старший сторож.
— А на дідька нам московит? Було б тільки його вино! Петро без усякої церемонії переступив через розпростерті тіла, узяв барило і, піднявши його вгору, переможно вигукнув:
— Ге-ге! Та тут іще півбарила — нам вистачить! Гей, панове, повідтягайте вбік ці колоди, — він показав на переодягнених гайдамаків, що лежали долі. — Сюди їх кладіть і розбирайте келихи... Ось так!
З допомогою Дарини та її супутників сторожі відтягли вбік, як їм здавалось, п'яних мов хлюща челядників прибулого пана й посідали навколо Петра.
Він налив їм келихи, а сам високо підняв барило й весело крикнув:
— Ну! Нєх жиє ясне панство! — і почав нахильці пити.
— Ого-го! Добре дудлить! — схвально загомоніла сторожа, осушуючи келихи. — Та, гляди, не все випивай, залиш і нам!
— Залишу, залишу! — і Петро знову наповнив їм келихи.
— А не... не... не переп'єш! Тисячу відьом з хвостами... сто тисяч дяблів... — бурмотів дозорця, безтямно витріщаючи п'яні очі.
— Еге, та він, бідолаха, до рота коряка ніяк не донесе, треба йому допомогти! І Петро, притуливши коряка до губ пана дозорці, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий і звалився на одного з челядників, що лежали покотом. За чверть години всі були п'яні.
— Готово! — прошепотів Петро, підводячись з місця. — Ну, панове, тепер до роботи!
Почувши це, диякон і гайдамаки, які лежали осторонь, швидко посхоплювалися.
— Ну, друзі, напружте тепер і розум, і очі, і душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закінчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє місце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п'яних очей не второпає; ви, — диякон відділив частину гайдамаків, — залишайтеся на сторожі, та на випадок, коли прокинеться хто, — приспіть його по-нашому, а ви — гайда за мною!
Диякон, Петро і ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темниці Мельхіседека.
— Хто тут? — ледве чутно прошепотів владика.
— Ми, чесний отче, рятівники твої! — відповів диякон. — Треба поспішати... Чи можеш ти встати, панотче?
— Немає сили... Ноги... — відповів Мельхіседек кволим голосом.
— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил... Хлопці, підведіть владику й одягніть у моє вбрання.
(Продовження на наступній сторінці)