Отаман зрадів тим обіймам — адже вони давали можливість виграти трохи часу — і довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощі понад двадцять років, набагато полегшувало безвихідне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства — він вирішив іти напролом. Бліді щоки отамана спалахнули густим рум'янцем...
— Як бога кохам, я й не сподівався на таку зустріч, — знову заторохтів балакучий господар, насилу звільняючись із залізних обіймів любого гостя. — Пан, напевно, син шановного мосціпана Казимира Зборовського? Адже так?
— Пан губернатор вгадав, — рішуче відповів Найда й гордовито підкрутив вуса. — От уже не сподівався... та людина з людиною не так, як гора з горою... Але зізнаюсь, що я зовсім не впізнав пана!
— Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то він, так би мовити, ще під стіл пішки ходив... Та й я б тебе, пане, не пізнав ніколи: пригадую, малим ти був білоголовий, а нині чорний як ворон. А втім, природа з нами часто жартує:
тоді в мене волосся було чорніше за вугіль, а ось незабаром стане світліше від льону... Ха-ха! — і губернатор вдоволено засміявся.
У Найди потроху відлягло од серця: господар своїм базіканням давав йому можливість оговтатись і хоч сяк-так зібратися з думками.
— Тільки постривай, пане, постривай! — вигукнув, схаменувшись, губернатор. — Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав мені, що до замку під'їхав Ян Заблоцький... Чи не так, панове? — спитав він офіцера, який сидів поруч.
— Так, саме так! — відповів офіцер і підозріливе глянув на отамана.
— Переплутав, либонь, — зухвало відповів Найда. — Зборовський, Заблоцький — недочув, певно...
— Ха-ха! Ну, та біда невелика. Звичайно, коли б я не дізнався зовсім, що приймаю в себе сусіду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тоді б я шельмі повік не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж мені, що там діється у нас на батьківщині? Як поживає твій батечко й шановна пані? А Феліця, Казя, Віня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який він тепер? Ех, та й приємно ж, далебі, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.
Найда врешті почав відповідати на запитання губернатора; кілька разів він замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар більше говорив сам, ніж розпитував. Раз у раз отаман поривався змінити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхіседека.
— А, ти, ясновельможний пане, ще хотів поглянути на того бунтівника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспішай, бо стара лисиця ось-ось здохне!
— Туди йому й дорога! — з презирливою усмішкою відповів Найда. — Але я думаю, що те схизматське бидло не заслуговує, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на своєму віку немало таких дурнів і думаю, що сей горезвісний Мельхіседек нічим не цікавіший за інших бородатих попів! От мої московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий...
— Я вже звелів показати їм попа, хоча він і подихає...
— А скільки часу минуло відтоді, як ця бестія попалася?
— Та вже тижнів зо три!
— Тижнів зо три! — скрикнув Найда. — І досі його не посадили на палю?
Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його раніше посадили на палю, то не було б і тих бунтів хлопських!..
А на замковому дворі тим часом відбувалося ось що.
Недалеко від кам'яної будівлі, де було ув'язнено Мельхіседека, на розісланих килимах розташувалося веселе товариство... Посередині сиділи диякон і Дарина, навколо них інші переодягнені гайдамаки, а далі щільною стіною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимі, стояла й "розрада", презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, і чим оповідання було безглуздіше, тим більше захоплення воно викликало серед слухачів; це захоплення підсилювалося ще добрячою пиятикою, в якій особливо активну участь брала замкова челядь.
— Та що ви стоїте, хлопці, сідайте до гурту, то й веселіше, і привільніше буде! Чого тут маніжитися? Що купець, що стрілець, коли добра людина — сідай і пий! У нас на Москві все попросту: гуляй душа нарозпашку! — і диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку.
— Правду пан купець каже: коли гуляти — то гуляти! — вигукнув Петро, який удавав одного із слуг вельможного пана. — Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! — він посунувся і рухом руки запропонував своїм товаришам дати місце тим, хто стояв. — Вистачить місця для всіх, та й горілки ще на цілу ватагу є!
— Що горілка? — загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. — Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану біжи, Сенько, та пошукай там у поклажі, надісь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамаків хоч барил зо два заморського трунку... Сідайте, друзі, всіх запрошую!
Дарина схопилась і разом з Петром подалася до прив'язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересміюючись і підштовхуючи один одного, поспішила зайняти місця довкола кумедного й гостинного московита; сподівання на добру випивку ще більше пожвавило й згуртувало веселу компанію; одні потирали руки, другі добродушно покректували, треті вже запанібрата поплескували по плечу щедрого москаля.
— Гей! Розсуньтеся, хлопці! — хвацько гукнула Дарина, підкочуючи з Петром двоє барил вина.
— Набік, дорогу! — загомоніли всі, розсовуючись.
— Славному гостеві честь і місце! — виголосив диякон, відсовуючи набік пиво й горілку. — Сюди, сюди їх, голубчиків! Відбивай, наливай і абіє наливай! — скомандував він. — Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може!
Команду диякона зустріли вибухом п'яного сміху.
Звідусіль простяглися руки з коряками, келихами, склянками... Миттю барила були відбиті, й дорогоцінна золотиста волога наповнила пожадливо підставлений посуд.
— За здравіє наших дорогих сусідів! — проголосив диякон, високо піднімаючи чару.
— За здоров'я всіх московитів! — підхопили, розвеселившись, гості.
— І на погибель підлим хлопам! — вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком.
— Віват! — загриміло кругом.
У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця.
— Гей, ви, чого розсілися? — гукнув він, намагаючись перекричати п'яні голоси. — Московські купці, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи ні?
Галаслива компанія на крик дозорці не звернула ніякісінької уваги, але Петро й диякон почули його відразу ж.
— Тут, тут! Ласкаво просимо, сідай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! — сказав диякон, підводячись назустріч начальникові варти. — Гей, ви, розступіться, швидше пропустіть шановного пана!
Тільки тепер замкові челядники звернули увагу на новоприбулого і, пізнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились.
— Дякую, панє добродзєю, але я не належу до тих свиней, які й на варті здатні нажлуктитись! — бундючно відповів дозорця, зневажливо глянувши в бік замкової челяді; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених іскристим вином келихах, очі в нього мимоволі стали вологими й масними. — Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього ігумена Мотронинського монастиря!
— Е, та ще встигнемо! Біжи ти, Сенько, а зараз і ми підійдемо. Тільки ти, пане, попереду випий з моїх рук — без цього не відпущу! Не скривдь! — диякон наповнив коряк вином і підійшов з ним до пана дозорці. — Надісь, московські купці не часто у вас бувають, та й вино ділу не завадить, на те й прислів'я є: "пий, та діло розумій!"
— Хе-хе! Добре прислів'я, хай йому дідько! — відповів з люб'язною усмішкою дозорця. — Тільки кепсько, що начальство не бере його до уваги.
— А начальство що, хіба воду нині дудлить? Ач, який гомін, — либонь, не від води розгаласувалися так! — Диякон показав рукою в бік освітлених вікон замку і, вклонившись до пояса шановному гостеві, сказав: — Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш.
— Хіба щоб не скривдити! — глибокодумно мовив дозорця і, взявши коряк з рук диякона, підніс його до уст. Ледве тільки він зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмішку, дозорця одхилив голову вбік, ніби не довіряючи собі, зажмурив очі, зробив ще один ковток і, проказавши "ого-го", одним духом осушив коряк.
— Із самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаянні, пограбували! — Диякон наповнив коряк знову й підніс його дозорці.
— А чи не забагато? — усміхнувся той і нерішуче одвів коряк рукою.
— Ха-ха-ха! Та ти красна дівиця чи що? Та мій хлопчисько переп'є тебе!
— Оце вже ні! — дозорця хвальковито задер голову й підкрутив вуса. — Ще не народився той сміливець, який би мене перепив... Не раз пили ми — сто кіп чортів — і за столом пана графа Потоцького, і князя Радзівілла, — вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський ніколи!
— Ха-ха-ха! — добродушно зареготав диякон. — Та хіба у вас уміють так пити, як у нас, на Москві?
(Продовження на наступній сторінці)