— Нікого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далі? — упевнено провадив Пулавський. — Якщо я помиляюсь, переконайте мене в іншому, тільки справжніми фактами, ділом, а не пустопорожніми вигуками. Адже ми дорослі люди, і кожен із нас, на підставі шляхетської вольності, має право думати вільно, як йому велить розум, а не якийсь королівський чи навіть папський декрет.
— Так, такі Шляхтич вільний, як птах! — підхопили слухачі, яким, видно, припав до серця останній аргумент Пулавського.
Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазію, ґречно подаючи їх гостям.
— Так, так! Audiatur et altera pars! — промовив губернатор і, підійшовши до своєї дружини, тихо спитав: — Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цілковитій безпеці, а пани полковники лише філософствують.
— Ні, не слова полковника засмутили мене, — зітхнула пані губернаторова, — він дуже щира людина, а гнітить мою душу журба... надто сьогодні. Сон бачила, — стишила вона голос. — Мені приснився наш загиблий Стась... Дорослий зовсім, ставний, пишний лицар...
— Ох! — закрив очі рукою Кшемуський. — Йому було б нині років із двадцять... Ні, що це я, більше, двадцять три...
— Двадцять чотири, — крадькома витерла очі пані. — Він стояв переді мною і з таким докором дивився мені в вічі, а потім прошепотів голосом, від якого душа моя здригнулася: "Поглянь, — каже, — мамо, що зі мною зробив рідний батько!", розгорнув жупан і показав свої груди — вони були пробиті нижче від родимки-зірочки, а крізь рану було видно, як тріпотіло його розшматоване серце... я скрикнула від жаху і прокинулась... Матко найсвєнтша! Він і тепер мов живий, стоїть переді мною із страшною раною в грудях, блідий, скривавлений! — і пані Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слізьми обличчя.
Гості неодмінно звернули б увагу на цю сцену, та всі вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування "напою богів".
— Заспокойся, заспокойся, моя кохана, — шепотів схвильований губернатор. — Навіщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять років ховаємо в грудях, час уже й звикнути... Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бідолашного хлопчика уже й кості зотліли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. І тільки одна помста лишилася на втіху!
— Але ця помста й там, у чистилищі, завдає нещасному лише зайвих мук!
— Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирі, посилали в Рим... Все для душі невинного немовляти...
— Ой, не кажи так; не кажи! — сливе крикнула Кшемуська. — Я не хочу вірити, що він помер, мені все здається...
— Ох, кохана, це тебе бентежать ті таємничі листи, котрі ми іноді отримуємо... Але то витівки якогось заклятого ворога, щоб роз'ятрити наше горе...
— Ой Єзус-Марія! Хіба серце матері може забути таке горе?..
— Тихіше, тихіше, моя люба, моя кохана! Завтра по синові відправимо в монастирі літію. Ходімо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та пані Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пішла у свої покої... Після голосних похвал молодій господині й перших ковтків товариство, з келихами в руках, посідало й трохи притихло.
— З загального дозволу! — підвищив голос Пулавський.
— Ми слухаємо пана, — процідив крізь зуби Стемпковський, відчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.
— Панове! — почав полковник. — Я сказав, що переселенці не можуть мати певності у виконанні панами своїх зобов'язань, що ні гродські, ні земські книги не можуть бути в тому гарантією — і це щира правда; скажу навіть більше: у нашому крулевстві закону немає зовсім або, ліпше сказати, він для шляхти ніщо!
І у відповідь на гомін, який зчинився навколо, Пулавський різко повторив:
— Так, ніщо — отже, я висловився цілком слушно, що у нас законів немає! Для того, щоб закон виконувався, потрібна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за іграшку зажерливим сусідам! Війська в неї всього-на-всього тисяч п'ятнадцять-шістнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч... голодних, обідраних. Прибутки з кварти коронних маєтків падають, бо ті маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама відмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хіба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тільки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хіба хто-небудь з нас підкориться вироку такого суду? Та кожен з нас із своєю надвірною командою розжене і суд, і суддю відшмагає за вирок не на свою користь!
Схвальний сміх був відповіддю на ці слова.
— Злота воля! — вигукнув хтось.
— Ех, воля! — сумно похитав головою Пулавський. — Сваволя, а не воля!.. Цілковите безправ'я й безладдя... кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те сміття можна мітлами розмести, канчуками розігнати, розчавити чоботом... Гай-гай! А якщо воно все підніметься, то нас розчавить... далебі!
— Pater noster! — крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький. — Ні, ми розчавимо тих гадюк, і католицька церква восторжествує!
— Ще не вмерло шляхетне лицарство! — палко вигукнув молодь.
— Усе це слова... Все це пориви юного серця... А от гляньте, що робиться кругом і яких заходів вживає беззуба Корона й могутні речники лицарської свободи! Всі знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмірні насильства над вірою, над майном і особою трудівника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотів нічого ліпшого не придумали, як вдатися із скаргами до московської цариці, щоб вона втихомирила наші домашні нелади, а Короні своїй ми відмовили навіть у субсидії для збільшення кількості кварцяних військ, для виплати грошей жовнірам... Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бідою! Та кожен з наших сусідів легко загарбав би нас! І не безладдям сильні ми, а взаємним недовір'ям сусідів... А як тільки вони порозуміються, то від старої славної Польщі й сліду не залишиться!
— Пан — злобний пророк! — просичав Стемпковський.
— І не патріот! — процідив Мокрицький. — Не зрозумів, видно, тієї великої місії, яку поклав на Польщу Всевишній...
— Вогнем і мечем поширювати католицьку віру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту місію Всевишній? Так, він свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провістити всім любов і братерство... А ви ображаєте бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Ідеал християнства — свобода духу, лагідність, покірливість, прощення кривд, молитва за ворогів... а ви ангела ніжної любові перетворили на демона нетерпимості й злоби, з закривавленим обличчям, із знаряддями тортур у руках...
— О, то дисидентські наклепи! — заволав Мокрицький. — Найсвєнтша панна! Справді, наступають останні часи, коли вже й шляхетні лицарі стають дисидентами!
— І ладні захищати права бидла, того дикого звіра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та лютої, скаженої помсти, яка не милує нічого й нікого! Це ганьба! — обурився Стемпковський, не стримавши ненависті до вільнодумства Пулавського.
— Дикий звір, невиправний ненависник! — гостро кинув Пулавський. — А хто його таким зробив? Ми! Звідки темному людові брати приклад, кого наслідувати? Нас, панів! Погляньмо ж на себе: хіба вельможні пани не чинять грабіжницьких наїздів на своїх же братів? Хіба наші лицарі не тішаться справжнісінькими грабунками й не здобувають собі розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамаків? Хіба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сіряки, щоб, під виглядом гайдамаків, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете — ні?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Пріори монастирів у нас збирають розбійницькі банди й грабують... навіть католицькі монастирі, а то ще наймають для розбою і коронні війська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офіціале! Згадайте горезвісного Хому Кше-совського, Ігнація Коніжицького! То як же серед страхітливих, кривавих бешкетів кидати камінь у темних пригнічених смердів, коли вони беруть приклад з гонорового панства?
Слова Пулавського були такі влучні й правдиві, що ніхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький і Стемпковський кидали на полковника люті погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боці Пулавського, відомого своєю мужністю й шаленою відвагою. А втім, незабаром серед покаянної тиші почулися нарікання, які швидко із самовиправдань обернулись на ворожі звинувачення.
— Шановний пан іще забув до списку лицарів приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, — зауважив Кшемуський.
— Пан полковник так висловлювався про хлопів, схизматів і взагалі про всіх... не знаю вже, як панові приємніше їх назвати, що, може, й сам не від того, щоб стати гетьманом черні?..
(Продовження на наступній сторінці)