— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив... Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита уніатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без сліз! На простому возі, на соломі, без шапки, босоніж; дві куці ксьондзівські одежини покривали його тіло, а на ногах і на руках залізні кайдани, такі тісні й важкі, що руки й ноги сердешного владики посиніли, розпухли і вкрилися ранами, груди його теж були всі в ранах, від отрути повипадали зуби.
— Від отрути?! — вжахнулися Найда , й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповідай!
— Отр ту ляхи давали — і не раз, та господь усе ще беріг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!
— Та де ж він, хто схопив його? — перепитав отаман.
— Тепер він у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита уніатського. Схопили на дніпровській переправі, пограбували до останньої нитки, .одягли в ксьондзівську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.
Там над ним глумилися всіляко, били його і канчуками, і барбарами, змушуючи пристати на унію, не давали їсти й пити, двічі підносили отруту, та господь врятував владику... Тоді вони перевезли його в Радомишль, а звідти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть... Перестали давати йому їсти й пити... Був у владики слуга вірний, кудись поділи його, тоді я почав крадькома носити владиці їсти й пити, та оце мене послали в Київ, і він зостався тепер сам... А губернатор та інші ляхи, з нетерпінням чекаючи його смерті, вирішили якнайшвидше згубити владику й звеліли замурувати і двері, і вікна темниці, щоб він задихнувся в ній. Я владиці заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав і в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати двері темниці!
Полонений голосно заридав. Усі стояли мовчки, занімівши від жаху та обурення...
— Скільки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно бліде, очі горіли, як дві розпечені жарини, голос дрижав од люті.
— За два дні доскачемо! — відповів жовнір.
— Ти проведеш нас?
— Хоч на край світу!
— Замок укріплений?
— Неприступний!
— А скільки жовнірів?
— Душ із триста.
— Нас вісімдесят, виходить, майже по чотири жовніри на хозака. Замок неприступний... Гм... Отже, силою не візьмемо... — Найда нервово прикусив вус...
Усі стояли мовчки, не одриваючи від отамана очей. А він напружено щось обмірковував...
До гурту, що зібрався коло Найди, підходили й підходили гайдамаки; товариші пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спіткало владику.
Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.
— Пане отамане, а військо наше? Адже ти велів закладати кіш у Круглому лісі... Як же ми відіб'ємося так далеко одні? — почувся з натовпу чийсь несміливий голос.
Від цього запитання Найда здригнувся, наче від удару.
— Одні? — гнівно перепитав він, обертаючись до натовпу. — А як же він один їздив скрізь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхів? Сором, ганьба тому, хто промовив ці слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпеці — тоді не можна думати ні про що інше, тоді всі повинні жертвувати своїм життям і не зважати на небезпеку!
— Усі, усі! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..
— Вірю, діти! — натхненно відповів отаман. — І якщо господь захоче й ви докладете всіх зусиль, ми визволимо владику!
— Та шкіри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутніми кулаками.
— Оце діло! — Найда мимоволі усміхнувся й потому заговорив енергійним, діловим тоном: — Панове, хто з вас уміє розмовляти по-лядськи, та тільки не "проще пана", а добре, як природжений поляк?
Обличчя отамана палало, очі іскрилися натхненням.
Усі відчули, що він захопився якоюсь сміливою думкою, і його натхнення відразу передалося всім.
— Я, я... і я... — залунали голоси, і з натовпу вийшло наперед кілька бравих козаків.
— П'ять! — відрахував Найда. — Цілком досить! Одягніть же найкраще польське вбрання і лати, — бач, і згодяться лядські цяцьки, та відберіть кращих коней, і причепуріть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся він до решти гайдамаків, — одягніться теж у польські жупани, — та тільки в простіші, в такі, як носить їхня челядь.
— Розуміємо, розуміємо! — загомоніли козаки.
— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.
— Тут я! — гаркнув панотець і вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив ніби сам до себе:
— Гм... Добре... Зійде! — і вже голосно звернувся до гайдамаки:
— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колір?
— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.
— Чудово, друже, іди ж та приготуйся, а ви, хлопці, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас російської купецької одежини? Ну там зіпунів, чи як вони звуться в них?
Кілька козаків кинулося до нав ючених коней.
— Ні, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться... усе лядські кунтуші, оксамит
— Козаки незабаром повернулися й підтвердили слова Неживого.
— От халепа! — у розпачі скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього і вся наша справа не вигорить...
— Хіба пошити? — порадив хтось.
— Хто ж його зуміє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою відказав Найда. Усі збентежено замовкли.
— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радісний вигук Петра. — Через півгодини я тобі добуду і косовороток, і зіпунів скільки завгодно, — ген під тим гайком живуть пилипони — миттю злітаю!
Найда несказанно зрадів.
— Лети ж хутчій! — звелів він. — Добудь дві пари одежі — тільки не грабунком, а за гроші... Одну розміром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона... Адже ти не відмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.
— Як може пан питати! — відповіла дівчина.
— Лечу, батьку! Гей, хлопці, хто зі мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осідланих коней.
Через кілька хвилин гайдамаки почули кінський тупіт, який швидко віддалявся. Усі гарячкове взялися за приготування.
Поки імпровізовані ляхи переодягались і вбирали у розкішнішу збрую коней, Найда встиг відрядити двох козаків у Круглий ліс до коша: вони мали повідомити наказного отамана, щоб він чекав їхній загін не раніше як за чотири дні.
Не встигли ще всі попереодягатися, як здалеку долинув частий кінський тупіт і за кілька хвилин на галяву вилетів Петро в супроводі двох козаків. Поперек його сідла лежав чималий клунок.
— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.
За чверть години весь загін уже був на конях.
Невеликий почет, у розкішному польському вбранні, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загін панських челядників, серед котрих був і диякон, одягнений у російську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колір і густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-під шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсім схожим на російського купця. Поруч з ним гарцювала на коні й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю піддьовку й такі самі шаровари.
Найда окинув поглядом свій загін і, видно, лишився вдоволений.
— Ну, панове, — промовив він, підіймаючи шапку над головою, — з богом! І не жаліти коней! Гайда!
XXII
Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруці і тремтів, як осиковий лист; він раз у раз озирався назад, шепотів молитву й покрикував фурманові: "Швидше!" Обидва ксьондзи сиділи мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, підтримуючи правою рукою поранену ліву. Коли каруца, гуркочучи, влетіла в містечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопів, забився в куток і, скулившись, закрив очі руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: "Погоня!" Справді, коли екіпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупіт копит... Охоплений жахом, Кшемуський заволав: "На бога! Щодуху! До брами!". Заляскав батіг по спинах коней, і каруца, високо підскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загін вершників все ж наздогнав її коло самих воріт — виявилось, на загальну радість, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолі з полковником Стемпковським.
(Продовження на наступній сторінці)