— Ні, чадо моє, — заговорив, під'їжджаючи на вороному чистокровному коні, отець диякон. — Ляхи вже спочивають сном, тільки не праведних, а грішних: з ними й мороки майже не було, — багатьох і без нас хтось прикінчив, а решту ми упокоїли тихо й благоліпно... Та вони, кляті, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самі собі смерть заподіяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспішати назад, а то б... Тепер ось що, панове, — звернувся ватажок до всіх, — так залишити монастир на самих жінок не можна, — та й тих половина вціліла... а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десятків зо два братії під орудою старого Грача... А ми всі вертаймося швидше до нашого орла-білозорця... хай порядкує, а отець Єлпідифор пришле сюди нового попа, освятить церкви і все монастирище.
Почали питати, хто бажає зостатися, й після короткої суперечки вирішили цю справу добровільно; ватажок запевнив тих, котрі лишалися, твердим словом, що здобич ділитимуть на всіх порівну, не минаючи їх.
— А паничеві випадає побути тут... поки хтось не їхатиме в Печери, — сказав диякон.
— На бога, пане отамане! — почала благати злякана Дарина. — Мені залишатися не можна... моя сестра десь сама... в лісі... та я повинен ще й передати від батька... од московського уряду превелебному отцеві Мельхіседеку важливі вісті...
— Гм... аще так... — зам'явся диякон.
— У панича справді сестра... — втрутився в розмову й Петро. — Батько Найда казав, щоб берегли її...
— Ну, то гайда з нами! Хлопці, на коней! Зайвих візьміть на повід! З богом!
І загін, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, які зосталися при монастирі.
Загін посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лісу; їхали мовчки, та в очах гайдамаків світилася горда свідомість виконаного обов'язку. Петро уважно поглядав на всі боки, від'їжджаючи то праворуч, то ліворуч від стежки в глибінь лісу, й вигукував: "Го-го! Панно! Тут!" Дарина зовні мусила поділяти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цієї халепи; але свідомість того, що вона на волі й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радістю, що навіть Петро почав поглядати на цього "братика" з підозрою.
Пробираючись дуже повільно гористою місцевістю, через лісові нетрі й глибокі яруги, загін тільки надвечір виїхав на узлісся. Тут гайдамаки злізли з коней, спутали їх і по-богатирському розляглися спочивати.
Отець диякон теж ліг на м'якій траві. Він поглядав на призахідне сонце і розмірковував, чи рушати зараз далі, чи дати відпочинок коням.
До нього підійшов Петро.
— А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всі зібралися...
— Та от саме про це і я думаю, — відповів диякон. — Підночувати — не підночувати, а все ж ліпше діждатися місяця — козацького сонця.
— Авжеж! — погодився й Петро. — А то я йду ген отам понад узліссям і бачу, що за дальнім горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лісу... чи не лиходії якісь?
— А в якій одежі — не розібрав?
— Далеко було, а вже смеркає... Тільки ні, здається, в простих свитках.
— Ха, ха! — розсміявся диякон. — Подорожні! Побачили стільки ляхів, ну й утекли від страху.
— І то правда... — почухав потилицю Петро. — А ще не гаразд ось що — цей панич: спершу все хотів кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї... Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її... батько Найда просив поберегти, від обозного з Києва була тривога, а братик тільки посміхається та підганяє мене; навіть уже з лісу почали виїжджати, а йому й байдуже... Щось воно не теє... а чортзна-шо... як же мені тепер батьку Найд; на сілі показатися?
— А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пішов і довго не повертався. Вже з лісу поповзли у видолинки нічні тіні, вже вечірня заграва перетворилась на блідо-золотисту смужку й блиснули в небесній глибині дві-три зірочки, коли нарешті з'явився Петро, міцно тримаючи за руку Дарину.
— Тікати був надумав, насилу догнав, — захекавшись від утоми, доповів парубок.
— Е, то це штучка! — протяг диякон, підводячись на лікті й спрямовуючи на дівчину грізний погляд.
— Авжеж! — підтримав його Петро. — Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А він оглянувся, і на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б — шукай вітра в полі! Я кричу — лови його, лиходія, а він як пірнув у білу млу, та й щез... наші — хто сюди, хто туди... а коні стриножені... Ну, догадався я нарешті, свиснув... кінь і почув, заіржав здаля, я ще... І хоч як пришпорював панич буланка. а вірний кінь не послухався його й приніс шпигуна до господаря.
Дарина стояла ні жива, ні мертва, розуміючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, — спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблі. Залишався один порятунок — признатися... Але як тепер подивляться на це признання? Перевірятимуть? Її огорнуя жах... Дівчина мовчала, геть розгубившись.
— Ну, — підступив до неї із СТИСНУТИМИ кулаками диякон, — хто ж. ти єси? Га? Братик тієї панни, доньки обозного? Га? Братик?
— Ні! — нарешті відповіла з одчайдушною рішучістю панна.
— Виходить, ти все брехав? — заскреготів зубами ватажок.
— Мимоволі... а тепер по чистій совісті... як перед богом.
— Скажеш правду? Ха-ха! — люто зареготав диякон. — Хто ж тобі повірить. Ах ти, негідник: Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку — не повірю! А поки що, перед тим, як допитувати, візьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з півсотні...
— На бога! Постривайте! —розпачливо вигукнула Дарина. — Я не дамся на ганьбу... — І вона схопилась за шаблю.
Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо піймав дівчину за руку й далеко відкинув її шаблю та пістолі. Ніхто вже не слухав ні сліз, ні протестів, н' зойків Дарини. Ніхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно відбивалася. З неї вже здерли кунтуша... Слабкими руками дівчина ще чіплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподіване, незвичайне, що одразу всіх підняло на ноги.
З лісу нараз пролунали постріли й слідом за тим на козаків, які безпечно лежали в траві, ринули десятки вершників з вигуками:
— Смерть ляхам! Бий собак!
Не розібравши тих вигуків і не бачачи нападників в обличчя, ошелешені гайдамаки вступили було в бій, та відразу ж порозбігалися і кинулися до коней, а інші — до поставлених у козли списів і мушкетів.
Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечі кунтуш і схопити свою зброю.
Ватажок загону нападників, мов буря, летів попереду вигукуючи: "Паліть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втік!
Диякон закам'янів, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потім він кинувся в самісіньку гущу бою і загорлав несамовито: "Схаменіться, дурні! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!"
Ці вигуки, підхоплені десятками голосів, викликали замішання в обох загонах, а незабаром у загальному лементі почулись і регіт, і добірна лайка.
Крик диякона ошелешив, як обухом по лобі, й лицаря, що мчав попереду нападників, та він не міг на всьому скаку зупинити коня і. налетівши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:
— Хто ти?
Дівчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицареві й, пізнавши його, скрикнула:
— Найда! Рятівник наш!
— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман і упустив шаблю додолу... Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зібрався натовп "поляків" і їхніх "ворогів". Отець диякон теж поспішив до батька-отамана.
— Чи багато ми біди накоїли? — тривожно звернувся до всіх Найда.
— Поранили чоловік із п'ять, — відповів, чухаючи потилицю, диякон, — та кулями з десяток коней покалічили.,. Троє не встануть... Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а ваші стріляли по конях, а то б було "житейське море воздвизаєме..."
— Що ж це ти, отче, такий необачний. — кинуа Найд ватажкові гіркий докір, — не розставив дозорців навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось із них схопили і одразу довідались би, які це ляхи та й він би нас впізнав — не ворогів а братів своїх.
— Та ми хотіли зараз рушати.
— А в похід хіба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лібединського лісу. діставши звістку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхів: от і поспішив до вас на виручку, а тут замість конфедератів... ах ти, господи! Треби зараз же знахарів до поранених..
— Не турбуйся, батьку, вже два діди там. — повідомив Петро.
— Ну от, — заспокоївся Найда. — А як же ваші справи? — спитар він збентеженого диякона.
(Продовження на наступній сторінці)