— Ну, друже, все одно, — пролунав нарешті рішучий голос сотника, — чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всім — ось вам моя рука: Іван Гонта у важкий час не залишить вітчизни. Ось вам моя рука, і серце, і шабля, а разом з нею і шаблі всіх уманських надвірних козаків. Ми всі ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас од братів. Пан або пропав — усе одно! Змучилася душа в неволі. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч і смерть! Коли не захоче господь дати Україні долі, то хоч не вкриє соромом нас, її дітей!
— Я так і знав, я вірив у тебе, друже! — вигукнув полковник, і Сара почула звук міцних козацьких поцілунків,
— Стягай же всі загони під Умань! — заговорив знову сотник. — Ви її візьмете без бою, а там — там уже вирішимо, куди і як рушати далі. Ходімо ж, чого нам сидіти тут поночі, адже тепер не страшно розмовляти і в полі. Але до часу, брате Максиме, про це — нічичирк... Розумієш?
— Не турбуйся!
Сара почула, як козаки підвелись і, грюкнувши дверима, вийшли у двір.
Через кілька хвилин пролунав кінський тупіт і невдовзі завмер удалині.
Якийсь час Сара ще сиділа в своїй засідці, потім розгребла солому і обережно вилізла з-під печі
Від задухи й тч радісного хвилювання серце дівчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печі. "Господь почув її молитву і в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок . Тепер козаки зберуть в Умань усі загони, і. якщо тільки їй вдасться щасливо добрэтися до того міста, вона нарешті зустрінеться з Петром!"
У цей час почувся боязкий шепіт Рухлі:
— Саро, дитино моя, де ти?
— Тут! Тут! — радісно вигукнула дівчина. — Виходьте, не бійтеся, гайдамаків уже немає.
XXI
Напад на переодягнену Дарину за ворітьми Лебединського монастиря був такий несподіваний і блискавичний, що вона не встигла отямитись, як відчула, що міцні руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невідомо куди, — кричати було марно, чинити опір неможливо... Дівчина задихалася в киреї і почувала, що це прийшла її остання година.
— Нащо нам тарганити цього ляшка? — почула Дарина крізь шум в ушах чийсь грубий голос.
— А що? Він не важкий, — відповів другий голос м'якшого баритонального тембру.
— Та на якого біса? — рикнув бас. — Прикінчити — й квит!
— An справді, — мовив баритон і зупинився. Дарину не вельми делікатно кинули на землю.
— Тільки ось що, — після деякої паузи заговорив баритон знову. — Прикінчити завжди встигнемо, а нам язик потрібний... Поляки, як видно з усього, вже у монастирі, то треба розпитати, скільки їх, що і як?..
— Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо дві пасів виріжемо... У мене, до речі, є для присипки й ріжок з табакою, і дрібна сіль...
— Ні, ліпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, — відказав баритон. — Він сам любить допитувати... та й хвилина гаряча, треба поспішати!
— Гайда! — гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги і швидко понесли, мов куль соломи.
Під час короткої зупинки вона все ж устигла відгорнути трохи кирею, дихати стало легше... У голові в дівчини зринали й плуталися неясні думки й фатальні запитання: хто схопив її — свої чи поляки? Коли поляки — вона загинула... Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи... а втім, хто його знає? Але якщо диякон — то свої... Від цієї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дівчина знову похолола від страху...
А її все несли й несли.
"А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? — знову постало перед дівчиною запитання. — І як до цього поставиться свавільна, зачерствіла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Ні, нізащо в світі!"
У цей час ті, що несли її, зупинились і спустили свою ношу на землю.
— Ну, розімнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипів бас.
— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кіскою козак, очевидячки — ватажок загону.
— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебія, — відповів молодший з тих двох, що схопили Дарину.
То був справді Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.
Тільки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дівчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крізь їхнє переплетене гілля де-не-де світлими пляма —й пробивався світанок; навколо ж іще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постаті людей, що лежали на землі. Перед самою панною сидів на пеньку отець диякон і нетерпляче чухав п'ятірнею свою бороду.
— Отрок, гм! — сказав він, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.
Дівчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й відрізала, але пишні кучері могли видати її — такої зачіски не носили ні паничі, ні джури, ні прості хлопці.
— Ну, ляшок, кажи, одвітствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела відплати за зло можуть бути невичерпні й різноманітні.
— Я не лях, панотче, а руський і грецького закону, я православний!
— Що-о? — аж підвівся здивований ватажок. — В лядській зброї і лядській шкурі?
— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш... щоб легше було втекти.
— Припустімо... сіє можливо... Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної віри?
— Та чим хочеш, панотче... Ось, дивіться ж, і розмовляю, і хрещусь по-нашому!
— Гм! І віри гідне, і вірити не подобає, — вагався диякон.
— Розмовляти й хреститися не штука, — підозріливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.
— Істинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи наші молитви... Знаєш?
— Аякже, — зраділа Дарина й почала підряд проказувати і "Отче наш", і "Царю небесний", і "Богородицю", і "О, всепітая мати", і "Да воскресне бог"...
Диякон зупинив її на половині псалма Давида "Помилуй мя, боже".
— Воістину православний, братці! — сказав він козакам, які принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпідифора на крилас!
— От так штука! — засміявся скрипучим сміхом старший козак. — А я, бач, хотів штрикнути його ножем, та Петро не дав... Тільки постривай! Як же то між черничок опинився хлопець? Це ж, здається...
— Возбраняється, — підхопив диякон. — А тому, — звернувся він суворо до дівчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звідки прибув і з якої причини поміж черничок вештаєшся?
Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань і не знала, що відповісти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе підозру; сказати ж чисту правду дівчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б підтвердила правдивість її слів, а на випадок чого й заступилась би...
— Я київського генерального обозного, — мало не зірвалось у Дарини з язика — "дочка", але вона вчасно утрималась і затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком і настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхіседеком з листами, в яких вони обіцяли черницям у скорім часі допомогу й просили, щоб ті не спокушалися принадами унії, а твердо стояли в православній вірі, тоді й цариця заступиться... Ну, я сюди прибув... а тут наїзд конфедератів. Двох черниць вони підкупили, й ті відчинили їм браму. Поляки вдерлися... а я заманила одного пана в келію... заманив, — поправилася Дарина, — і вбив... А вбивши, переодягся в усе лядське і, вибравши хвилину, коли всі до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тікати... А тут мене твої люди й схопили...
— Так, так, — підтвердив Петро, — панич тільки-но кинувся навтікача під верби, а я йому на голову кирею та й злапав.
— Велеліпно! — усміхнувся диякон. — А то я вже хотів тебе трохи підсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода... Ну, ми своє надолужимо, — і він з такою силою стис і потер свої руки, що аж пальці хруснули. — То ти, отроче, повідав нам істинну й чисту правду?
— Присягаюсь Всевишнім і моєю поневоленою вітчизною Україною!
— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не від лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирі?
— Там, з ночі...
— А багато їх?
— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву і влаштували там свій нелюдський бенкет, то їх було з півсотні... Ну, частина ще стояла на варті, а хто грабував по льохах і келіях... усіх набереться, мабуть, добра сотня.
— Ну, а нас буде десятків із шість, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляхові, стукнув лобом об лоб — і дух спустять! — міркував він уголос. — Що ж вони, ті розбійники, наробили? Пограбували все? Вирізали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.
(Продовження на наступній сторінці)