— Гірше! — відповіла Дарина і з невластивою паничеві соромливістю почала обережно розповідати, щоб не збитися в родових закінченнях слів, про все, що сталося цієї ночі.
Її розповідь, сповнена щирості й благородного обурення, викликала гнів отця диякона й інших слухачів. Пролунав одностайний вигук: "Смерть ляхам!"
— Гей, до зброї! — гаркнув диякон. — На коней!
— На коней! До зброї! — луною покотилася команда по яру, і в синюватій імлі його посхоплювались і заметушилися людські постаті.
— Слухай, панотче, батьку-отамане! — знову заговорив недовірливий бас. — Що клятих панів треба знищити всіх до одного, то це — справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велів. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, і бог береже.
— Істинно глаголиш... — погодився ватажок і схилив голову на знак уваги.
— Це хлоп'я, чи нехай і паненя, з усього видно, православне й письменне, — похмуро провадив бас, — та в душу до нього ніхто не залазив... на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очі, мов не знає куди подіти їх... Добре, що він православний, але хіба поміж православними не може бути зрадника? А що, коли він польський шпигун, коли він прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тоді?
— То на палю його! — озвалося кілька голосів.
— На палю! На шибеницю! На страшні муки! — палко вигукнула Дарина. — Якщо такі недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! І шановний пан радчий має цілковиту рацію... в ці часи особлива обережність потрібна. А моє слово до вас таке, чесні браття: прив'яжіть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, і коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, — вчиніть зі мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матері благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена... Я ж пробралася! — знову обмовилась Дарина. — Усі ляхи, і пани, і жовніри, і челядь, п'яні, як ніч, сплять непробудно... коло брами лежать двоє... А на світанку сон, та ще сон п'яний, особливо міцний... Ви їх усіх перев'яжете, як баранів, — присягаюсь усіма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на дні озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати... Зі мною робіть що хочете, але поспішайте до монастиря і рятуйте черниць, — гарячим закликом кінчила свою схвильовану мову Дарина.
Енергійне, щире слово полонянки відразу прихилило до неї гайдамаків, навіть самого скептика-баса.
— Гм! — крекнув він. — Добре панич сказав... козацька щирість, а серце, видно, не з боязких... То ти даруй мені, старому!
— Спасибі за добре слово, — вклонилась Далина. — Побільше б нам таких старих і розумних голів, то й Україна запанувала б пишно, без панів, без катів, на волі.
— Ну, амінь. Ми віримо тобі, — сказав диякон.
— А все-таки зв'яжіть мене для певності, — порадила дівчина. Пропозицію її зустріли добродушним сміхом.
— Ну, що ж, — осміхнувся ватажок, — вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сімох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого... поки ми впораємось... Го-го! Візьмемо! В разі чого на перший поклик кинешся до нас з кіньми на допомогу... Ну, гайда! Показуй дорогу!
— За мною, але нишком! — сказав бас і, піднявши руку, в якій тримав шапку, пішов до крутого виходу, що вів з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.
Лишившись в таборі, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу і вернувся до зв'язаного панича. Підкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сів і закурив люльку. Сонце уже зійшло, та з цих нетрів було видно гільки рожевий відблиск, який наповнював таємничі лісові глибини радісними світлотінями...
— От що хотілось би мені знати, ясновельможний паничу, — після довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. — Твоя милость сказав, що батько твій київський обозний... генеральний, чи як... а мені велено довідатися про дочку обозного... то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на світі, а й у Києві навіть, або ж у нього не син, а дочка... чи не дочка, а син?
— Хто тебе просив довідатися про дочку обозного? — жваво спитала дівчина, і очі її заблищали.
— Хто? Батько наш, гетьманів товариш...
— Чернець Найда? — не стрималася Дарина й геть вся зашарілась; добре, що рожевий світанок сховав це, а то б у Петра виникла підозра.
— Як? Ти знаєш його ім'я? — здивувався парубок.
— А хто ж із православних його не знає! — збуджено заговорила панна. — Лицар, орел! Його весь Київ знає. Він посланий самим богом для порятунку України, Всевишній покликав його з келії і дав йому до рук меч замість патериці! — Їй-богу, так! Що лицар, то лицар... І він усіх ляхів переможе, орлом налі-татиме на їхні замки, вже скільки їх упало під його перначем!
— То велика справа вітчизни вже почалася? — захоплено вигукнула Даринз. — Боже, почуй і моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосінням і стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! — І панна простягла свої зв'язані руки до неба, що проглядало крізь листя, мов крізь зелену сітку.
— Дай боже, — сказав і Петро, скинувши шапку. — То я ось, — почав він знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, — хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного... чи це інший обозний, чи той , самий, твій батько?
— Той самий, той самий, — лукаво усміхнулася Ларина.
— А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син...
—Ні, і дочка...
— І дочка? — розгублено подивився на дівчину Петро.
— І дочка, — кивнула вона головою.
Від одержаних звісток в душі Дарини грала така радість, розцвітала така надія на майбутнє рідної країни, що вона ладна була й танцювати.
— То як же воно... виходить, панич...
— Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, — жартувала дівчина, в той же час розмірковуючи, як найзручніше спекатися цього допиту. На мить у неї навіть з'явилася була думка відкритися перед цим чесним і симпатичним парубком, якому Найда, певно, довіряв; та вона не знала інших, а тому й вирішила продовжувати байку: — У його ясної мосці генерального київського обозного є й дочка, Дарина...
— Так, так... панна Дарина... і батько отаман казав: бережи її, як зіницю ока, — зрадів Петро, що згадав ім'я.
— Ну, от і Дарина є, — задихалась од радості панна, — і син Павло є, це я... Ми обоє гостювали в монастирі...
— Ось воно що, а мені й невтямки... Авжеж, якщо є дочка, то чому ж і синові не бути?.. Тільки... як же ясний панич сам утік, а сестру там залишив на муки? — стривожився раптом Петро; парубок зміркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отаманові, а він, його посланець, навіть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кіньми.
— Заспокойся, козаче, — мовила Дарина, вгадавши Петрові думки. — Я сестру випустив раніше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.
— Гей, паничу, ти щось плутаєш... Нікого ми не пропустили, нікого, і, крім тебе, по греблі жодна душа не пройшла...
— Твоя правда, — спаленіла збентежена панна, — сестру я не пустив через греблю... боявся, вона пройшла під стіною — праворуч є стежка... понад озером... а сам я вже пізніше... подався навпростець... і попався...
— Ага! — задовольнився відповіддю Петро й замовк.
— Ми з сестрою хотіли пробратися в Мотронинський монастир... То я за нею мусив пильнувати...
Дарина теж змовкла, помітивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка після втечі, мабуть, заблудила в лісі, де, крім звірів, гасали озвірілі від злоби люди, нагадало йому іншу дівчину, котрій він оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невідомо де поділи недолюдки. "Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? — гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. — Ех, коли б швидше до батька Найди, в містечка й міста, де ховаються євреї... може, серед них я знайду мою голубку... знайду, неодмінно знайду..." — рвався з глибини його істоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дівчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мріями, а з палким самовідданим коханням.
Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помітила, як з високості в їхній яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом і покручене коріння напів-вивернутих дубів, і смарагдове склепіння прозорого листя, і хвилясті пасма її світлого, підібраного під конфедератку волосся. Серед тиші, що панувала довкола, інколи чувся то брязкіт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорців... Та ось нараз почувся з боку монастиря тупіт... Коні, що паслися в яру, шарахнули вбік і тривожно заіржали... Петро, наче спросоння, схопився на ноги й відразу не міг второпати, що воно за гамір.
На схилі, поміж деревами, з'явилися вершники й почали спускатися в яр. Всі вони були одягнені в розкішні польські кунтуші, а на багатьох із них виблискували ще й срібні лати.
— Ляхи! — скрикнула Дарина. Та на цей крик був відповіддю дружний регіт.
(Продовження на наступній сторінці)