— Тому, що батько твій, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що ніколи не віддасть своєї дочки за гультяя-запорожця і що взагалі просить цих добродіїв обминати його двір. Ой Дарино, коли б не ті слова, то, може, на козацькій голові ніколи б не було чернечого клобука...
— Любий мій! — і Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тоді знала!
— Що ж би ти моглда вдіяти, голубо?
— Ніяка батьківська воля не зв'язала б мене: Пішла б за тобою на край світу... Бо ж і я тебе покохала відразу й навіки!
— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дівчину.
Поблизу почулось шарудіння.
Козак швидко випустив панночку з могутніх обіймів і шанобливо відсторонився. Дарина оглянулась — не було нікого; у темряві бовванів лише силует коня.
— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нікого на світі дорожчого, ніж я, то не відштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дівчина. — Якщо ти боїшся злих язиків, я навіть не розмовлятиму з тобою, не підходитиму до тебе — мені тільки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..
— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою розділяла височенна гора — злі язики згладили б її в долину, коли б ріка пролягла між нами — вони перекинули б через неї міст...
— Та люди ж не звірі, врешті! — мовила панна і в голосі її забриніли сльози. — Вони побачать, повірять... Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки... Ні, ні, йди. лети вперед, у саме пекло, тільки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом і смерть!
Дарина стиснула руку Найди і, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнілих од хвилювання очей.
— З тобою життя, з тобою і смерть!.. Ех, і доля ж щаслива! — прошепотів, мов у нестямі, козак, обхопивши руками голову.
Запала мовчанка, сповнена поривів бурхливої пристрасті.
Кругом панувала глибока ніч. Вогкий туман повільно виповзав з байраків і вже коливався вдалині край лісу... Стомлені тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлігшись на траві, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю... Навколо було тихо, тільки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,
Першим опам'ятався Найда.
— Ні, ні... — прошепотів він схвильовано, — не тумань мені голови, кохана, не спокушай мого серця! Ні на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю світлою голівкою — адже всі ці чвари похитнуть, а може, й зовсім зруйнують ту владу, котру я маю нині над військом. Усі мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вітчизни, змінив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив віру людей, їхню повагу до мене і щоб загинула наша свята справа?
Обличчя Дарини смертельно зблідло, але вона випросталась і скрикнула:
— Ні, не хочу я того... твоя правда!.. Тільки... тільки... я помру, я зів'яну в розлуці з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.
— Ні! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумієш знести розлуку й дочекатися тієї хвилини, коли я віддам тобі все моє життя!
Дарина мовчала, тільки її зблідле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.
— Та й час той пролетить швидко, непомітно, я передаватиму вісті про себе... — Переконував Найда дівчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи мені краще, як ти опинилася в Лебединському монастирі, як ти вирвалася звідти?
— Коли ти прислав на хутір гінця з чотками, я зрозуміла, що ждеш мене!..
— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тільки просив тебе чимось допомогти монастиреві, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже під час війни все буває — вони охороняли тебе... Але щоб сюди!.. Хай бог боронить...
— А я зрозуміла, що ти ждеш мене тут, — палко відказала Дарина, — бо мій лицар не міг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батьківському гнізді, тоді як орел з відкритими грудьми летить назустріч ворогам!
Найда ніжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповідати про всі страхіття, що пережила в Лебединському монастирі.
Спочатку дівчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось інше, та з кожним словом її дедалі більше хвилювали воскреслі в пам'яті події. Кілька разів Дарина мимоволі здригалася, пригадуючи пережитий жах.
Отаман мовчки слухав розповідь панни, стискаючи її руку, і тільки очі його, що похмуро блищали, свідчили про гнів, який кипів у козацькій душі; коли ж Дарина розповіла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.
— Королево моя! Орлице моя! — прошепотів він жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, і, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!
Дарина щасливо усміхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурніла:
— Так, ти маєш рацію! — промовила вона уривчастим голосом. — Мені не можна тут залишатися... Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тільки не в Київ, не до батька...
— Чому не до батька?
— Там на мене чекає ще гірша небезпека! Батько хоче мене силоміць віддати за російського полковника... відвезуть у Москву!
— Тебе... силоміць? — обличчя Найди потемніло. — О ні, в такому разі я не відпущу тебе! Я тепер не віддам тебе нікому! Але ж куди, куди?..
— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрі боротьби й не сидітиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немічних, там уже ніхто нічого не подумає — і все ж я буду ближче до тебе!
— Чудово! Тобі там ніщо не загрожуватиме, монастир добре укріплений, залишено військо... я присилатиму туди вісті, а коли дозволить час — сам прилітатиму до коханої. Отець Мельхіседек дуже любить тебе і вся братія теж!
Захоплені своєю розмовою, Дарина й Найда не помітили, як підійшов Петро.
— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Піймали двох лядських шпигунів, що накажеш робити з ними?
Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його відразу стало суворим:
— Вчинили їм допит?
— Хотіли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навіть плачуть. Дивне щось... а втім, розмовляють по-нашому.
— Ведіть! — коротко звелів отаман.
За кілька хвилин до того місця, де сиділи Найда й Дарина, підійшли диякон і Неживий, а за ними, оточені козаками, серед котрих був і Петро, якісь два невідомі в мундирах польських жовнірів.
Побачивши Найду, спіймані жовніри впали йому до ніг.
— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.
— А, свої, запроданці лядські! — з презирством кинув отаман. — Якому патові продали душу?
— Служимо в коменданта Грудського замку.
— Куди прямували?
— У Київ, з паперами від коменданта..
— Певно, просити російських військ для втихомирення гайдамаків? Ах ви, негідники, запроданці підлі! — гнівно вигукнув отаман. — Як тільки земля вас держить на лоні своєму?
— Спалити їхні папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.
— Смерть їм! — гукнули козаки.
— На бога! — закричав старший із жовнірів, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай... одну хвилину... Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасінням своєї душі доставити її туди і, коли не виконаю присяги, господи, що буде зі мною?
У голосі полоненого було стільки щирого розпачу, що Найда мимохіть зацікавився його словами.
— Од кого ж ти віз цидулу в Переяслав? — уже м'якше спитав він.
— Од колишнього ігумена Мотронинського монастиря, отця Мельхіседека.
— Од превелебного владики? — скрикнули всі, вражені цими словами.
— Де ж він? Чому тобі доручив везти цидулку? — У голові Найди нараз
ворухнулася підозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелів він жваво. Жовнір слухняно скинув з голови шапку і, розпоровши підбивку, витяг звідти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найді.
Один з козаків кинувся до вогнища, що горіло поблизу, й приніс головешку.
Отаман розгорнув цидулку. Усі завмерли в напруженому чеканні.
На сірому клаптику паперу якоюсь сірою рідиною було написано, а скорше надряпано, кілька слів; незважаючи на перекошені, ледве видні літери, Найда відразу ж упізнав руку Мельхіседека.
— "Владико святий! — прочитав він уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких... віддаю богові дух свій!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпі.
— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда і Дарина, а за ними й решта.
(Продовження на наступній сторінці)