Тільки в замку, оточений шляхтою, після доброго келиха меду, губернатор нарешті отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участі в полюванні на беззбройних людей, з іронічною усмішкою вислуховував тепер ламентації ' Кшемуського про невдалий похід та несподіваний напад цілих полчищ гайдамаків і запорожців, що лише завдяки своїй кількісній перевазі, мовляв, змогли перемогти їхній невеликий загін. Стемпковський скреготів зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж віддав наказ негайно підготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторові, що замок і без додаткових оборонних заходів неприступний, що без артилерії його взяти неможливо і що ліпше, ніж затрачати на це зайву працю, сили й час — сю ж хвилину відрядити з ним, Стемпковським, загін жовнірів і він розіб'є бунтівників та гайдамаків у Малій Лисянці й на самому початку погасить пожежу, навівши жах на околиці. Але Кшемуський не слухав його й тільки вимагав укріплення замку та зосередження в ньому усіх сил. Крім того, і самі жовніри скептично ставилися до закликів полковника, вважаючи за краще лишатися за міцними мурами замку.
Минуло кілька днів. До замку раз у раз в'їжджали вози, навантажені провіантом і бойовим спорядженням, яке зберігалося ще й в підвалах сусіднього базиліанського монастиря. На замкових стінах і вежах з ранку до вечора метушилися сотні людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурі бійниць, настрій у Кшемуського підвищувався і боягузтво знову поступалося місцем пихатій чванливості. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного війська, що стояло на півночі Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з'ясується ситуація, і не давав йому для охорони навіть десятка людей.
В часи, про які тут ідеться, усього коронного війська в Польщі було близько вісімнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин — литовської та польської;
польської було тільки дванадцять тисяч, і вона, в свою чергу, поділялася на чотири відділи: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен під орудою окремого регіментаря — отже, на цілу велику й багатолюдну Україну війська було лише тисяч зо три; з цим військом і хотів полковник Пулавський несподіваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої погані солідні сили.
Тим часом чутка про бунт у Лисянці й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкістю. Уярмлений люд, що терпів до останнього, підвів тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав вирішальний час!" Посесори, економи, шляхта і євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усіх гостей, крім євреїв, і зобов'язував кожного новоприбулого ставати під його корогву на захист замку, — таким чином, гарнізон фортеці з кожним днем збільшувався і хоробрість губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах під замковими стінами і щодня на базарі від навколишніх жителів та втікачів вивідували останні новини, які й передавали негайно в замок. В такий спосіб губернатор дізнався, що в містечку теж двічі збиралася громада, але що недавно й містечко, й села спустіли. Ця звістка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканців замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тікати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападів: отже, до зими шляхта встигне укріпити свої замки, стягне сюди коронні війська, а морози й голод виженуть хлопів із лісів та байраків, і вони самі приповзуть до панських ніг...
Після ситого й п'яного обіду веселі гості лисянського губернатора зібралися у просторій вітальні, опорядженій у стилі рококо; щоб підтримати хороший настрій товариства, тут же, на мармуровому столі, гостинний господар і його приймачка запалили пунш; його синій вогник, грайливо коливаючись над масивною срібною вазою, і самій вітальні, і тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинності.
Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичі примирились із збитками цього року, сподіваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнів заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потішали себе думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю".
Точилася голосна, жвава розмова. Молодші лицарі упадали біля дам, товариство яких тепер набагато збільшилося — разом з шляхтичами, котрі втекли під захист замку, були і їхні жінки та дочки. Дехто з юнаків вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматів, що уже й тепер ці пси з переляку порозбігалися, тому, мовляв, можна дати спокій суворому Марсові, а самим вдатися до Кіпріди, тобто втішатися насолодами життя; інші нашіптували вельможним паніям про чарівність пустотливих жартів Ерота, а деякі розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатів і кинути до її прегарних ніжок цілі купи скарбів, або ж пропонували ясній панні своє серце й своє життя. Солідні, літні чоловіки гомоніли, звісно, про політику.
— Як хочете, панове, — запальне говорив Стемпковський, — а моя рада — діяти щодо цих клятих схизматів радикально, тобто, коли вони вилізуть із своїх криївок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всіх собак до ноги, та й годі!
— Ого! — ущипливе засміявся Пулавський.
— Гм! А хто ж буде на нас працювати? — несміливо запротестували господарі.
— Я так і знав! — перебив їх Стемпковський. — Я так і знав, що особистій вигоді ви завжди віддасте перевагу над розсудливістю. Адже це бидло неможливо привести до істинної віри... Сотні літ минули, і ви могли переконатися, панове, що підлі хлопи охочіше здихали на тортурах, ніж приймали унію.
Мокрицький глибоко зітхнув і схилив голову.
— І це бидло таке ж уперте і в баранячій мові своїй, і в диких звичаях і в гадючій підступності. Коли залишити хоч малу частину цих негідників, вони знову пошлодяться й створять гадючі кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк і щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населіть ці благодатні землі мазурами, литвинами, німцями, сербами, молдаванами!..
— Легко сказати, — зауважив літній шляхтич з посесорів. — А де тих переселенців одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогі, але свої на-сиджені, рідні місця, а ще більший страх — переселитися в невідому Палестину. От і пан, хоч як тривожно жити в нинішні погані часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай і в самісінький рай, під захистом папської булли...
Кшемуський, почувши таке порівняння, зареготав, а за ним і всі інші, не виключаючи навіть самого Мокрицького.
— То зовсім інше, — спохмурнів Стемпковський, — туди небесне панство не допускає переселенців для попереднього огляду, а тут — приходь і дивися, вибирай до смаку і землі, і пільги...
— Пшепрашам пана полковника, — знову заговорив посесор, — і тут не дуже вільно й не вельми до смаку: мазури — то є хлопи вельможного панства, а воно своїх підданих не одпустить... Виходить, у всьому крулевстві може тільки знайтися або міське населення, призвичаєне до ремесел і торгівлі, а не до тяжкої праці хлібороба, або зубожіла шляхта, якій гонор не дозволить ані за плугом ходити, ані за ремесло або торгівлю взятися... А яка ж чужа держава відпустить своїх підданців для зміцнення сусіда собі на погибель?
— Істинна правда, — сказав Пулавський, кивнувши головою посесорові. — Пан має цілковиту рацію... Думка про заселення українських степів чужоземцями дуже давня. За сто років тих переселенців набралося, як кіт наплакав... та й що їх може сюди привабити? Пільги, які обіцяють пани? Але ж вони тимчасові — на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбільше на двадцять років, а після цього строку переселенці повинні стати вічними рабами! Але й ці пільгові роки, опріч сумної перспективи, ніким не були гарантовані й цілком залежали од сваволі власника...
— Даруйте, пане полковнику! — скипів Стемпковський. — Ці пільгові умови занесено в земські книги й гарантуються законом!
— Ха-ха-ха! — розсміявся Пулавський. — Закони в Польщі? Обов'язковість законів у Короні для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?
— Я не жартую! — підвищив голос Стемпковський і кинув на полковника визивний погляд.
— Вельми радий, — спокійно усміхнувся Пулавський, — і я жадаю, з свого боку, серйозно поділитися з шановним паном, який посідає високе становище у війську, і з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми — в родинному колі й можемо розмовляти відверто, не дратуючись і не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч і непопулярні серед шляхти, ба навіть протилежні її традиціям, але знайдені мною на сторінках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, історії... Скрізь одні й ті ж самі симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайній егоїзм і брак усякого громадянського почуття й активної любові до вітчизни...
— Але ж це образа... Його мосць занадто вже! — почулося серед слухачів стримане ремство.
Стемпковський слухав мовчки, зціпивши зуби; Мокрицький зітхав, а жіноцтво, яке базікало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слів молодого полковника. Його відкрите обличчя було збуджене, темні очі палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.
(Продовження на наступній сторінці)