Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смагляві обличчя й строкатий одяг подорожніх, можна було подумати, що це мандрівні цигани, та при уважнішому погляді одразу впадав в око східний тип молодої дівчини й гачкуваті носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидів на передку воза. Досить було тільки поглянути, як він правив кіньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, і кожен пізнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.
Та загалом циганська одіж трохи маскувала походження подорожніх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.
З усіх національностей, що проживали на Україні, цигани були найбезне-винніші. Селяни й гайдамаки остерігались їх як конокрадів, та взагалі не мали причин ненавидіти їх, а іноді навіть були й раді приїзду бродячих ковалів, — тим-то Рухля й надумала переодягти всіх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.
Сара спершу вирішила ні за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлі мимоволі переконали дівчину: справді, важко було розраховувати, при вторгненні до міста гайдамаків, першому потрапити на очі Петрові...
Крім того, Гершко недвозначно сказав дочці, що при найменшому опорі вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тільки один вибір: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотілося жити, щоб якомога швидше зустрітися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.
Але де тепер шукати Петра? Адже він, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомі місця, і Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися і втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всі селяни.
Щоправда, побачення з Петром відкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, і тому дівчина, згнітивши серце, вирішила підкоритися батьковій волі.
Уже сьомий день вони пробирались путівцями.
Доки їхали Поділлям, усе було більш-менш гаразд. Селяни хоч і збирались гуртами біля корчем та церковних оград, щоб погомоніти про страшні події в крулевстві Польському, але роботи й своїх домівок не кидали. Та чим ближче під'їжджали подорожні до Умані, тим небезпечніша ставала мандрівка. Тепер вони уникали заїжджати в села й містечка, а більше трималися безлюдних місць і лісів, лише іноді ризикуючи заглянути, та й то з великою обережністю, в якусь самотню хату.
Уже два дні їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, і привид жаху, що переслідував утікачів з берегів Дністра, врешті наздогнав їх.
Села, які нині траплялися по дорозі, або були безлюдні — їхні мешканці, очевидячки, пішли в гайдамаки, або зруйновані дощенту ляхами. Якось подорожнім довелося проїздити повз невелике містечко; воно ще курилось, а на ясному тлі вечірнього неба чорними силуетами різьбилися потворні руїни й шибениці з нерухомими жертвами.
Такі картини наганяли божевільний жах на бідолашних євреїв, і вони поспішали якомога швидше вибратися з цих страшних місць.
Разів зо два подорожні навіть бачили загони гайдамаків.
Коли їм траплялося зустріти якусь жінку, то Рухля, що знала кілька слів по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань і про те, чи немає поблизу гайдамаків.
Таким чином, об'їжджаючи міста й села і всіляко уникаючи зустрічей з селянами та гайдамаками, мандрівники поволі просувалися вперед.
За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечері, але страх, який стискав їхні серця, був такий великий, що подорожнім здавалося, ніби вони й не доживуть до того щасливого дня.
Тільки Сара зовсім не боялася, а навпаки — жадала такої зустрічі, сподіваючись за допомогою хлопів або гайдамаків вирватись од своїх мучителів і дістатися в Малу Лисянку, до Прісі й отця Хоми.
Віз котився повільно, усі сиділи мовчки, поринувши в свої роздуми. Відчувши байдужість фурмана, коні пішли ступою.
Віз з'їхав з дороги і, наскочивши на камінь, замалим не перекинувся. Усі переполошились.
— В'є, в'є! — закричав Гершко і, натягнувши віжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Коні повернули назад, і віз знову покотився вузькою дорогою.
— Ребе Гершку, ребе Гершку! — повчально мовила Рухля. — Скільки разів я казала тобі, щоб ти не кричав "в'є"; коли б тут був хтось із хлопів, він одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.
— Ой вей, усе забуваю, від страху в голові все плутається!
— Не бійся! Господь, що вивів з пустелі батьків наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобі ж знайомі ці місця!
— Знайомі, знайомі, але ж ми звернули вбік і я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалік має бути Кирилівка, а в ній шинкар знайомий — Лейба. Коли тут іще спокійно, — голос Гершка жалібно затремтів, — то в нього можна буде й перепочити, і про все розпитати.
— Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь... — тут у степу ніде й сховатися.
Натяк Рухлі на можливість зустрічі з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати віжками. Він хотів підбадьорити коней ще й своїм улюбленим "в'є-в'є", але'вчасно схаменувся і тільки зацмокав губами.
Сара не прислухалась до розмови, але при слові "Кирилівка" відразу насторожилася.
Це слово було їй добре знайоме — кілька разів вона туди їздила з батьком у гості до старого Лейби і дорогу від Кирилівки до Малої Лисянки знайшла б і зараз; якщо виявиться, що в Кирилівці все спокійно і вони справді зупиняться відпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти від батька, а він, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогін за нею! Ох, коли б у Кирилівці все було гаразд!
Сара заломила під хусткою руки й застигла в безмовній молитві. "Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Ні! Ні! Тільки треба вірити й надіятись, і, може, завтра надвечір вона буде в Малій Лисянці".
Дівчина почала озиратися на всі боки, намагаючись відгадати, в якому напрямі мала бути Кирилівка. Нарешті її гострий погляд помітив удалині ледь помітний пагорок, на якому чорніли дві тоненькі рисочки.
— Батьку, батьку! — вигукнула Сара. — Прав туди, он на ту могилу!
— А ти звідки знаєш? — Гершко з подивом і підозрою озирнувся на дочку.
— Я пам'ятаю, пам'ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилі ростуть дві тополі, а внизу є маленька криничка й гайок.
— Вона каже правду! — мовила Ривка Гершкові, який усе ще неприязним, підозріливим поглядом дивився на Сару.
— Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам'ятає, то повертай туди! — рішуче сказала Рухля.
Гершко знов засмикав віжками, й коні повернули в той бік, куди показала Сара. За півгодини вони добралися до могили, на котрій, як і говорила дівчина, росли дві тополі, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрії з'хвтллас.я смужка зелета, серед якої очг подорожніх почали незабаром розрізняти й крила вітряків.
— Кирилівка, Кирилівка! — радісно вигукнула Сара.
Село розкинулося на рівнині, так що здалеку видно було тільки вузьку смугу зелені.
Гершко зрадів і, жваво підганяючи коней, подався навпростець, щоб іще до заходу сонця приїхати в Кирилівку.
До села зоставалося не більше півверсти, коли Гершко несподівано зупинив коней.
— Ой вей мір! — застогнав він. — Далі їхати небезпечно, здається, село горить... Он, бачте, дим стелеться... Невже гайдамаки?! — і вже хотів круто повернути коней назад.
— Стривай, стривай! — закричала Рухля. — Треба роздивитися! — вона стала на возі, приклавши руку до очей.
— Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хіба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамаків тут іще не було, — сказала стара, знов вмощуючись на возі. — Якби були, то витоптали б хліба, а вони, хвалити бога, он які колосисті!
Гершко мовчки погодився з Рухлею і погнав коней до Кирилівки.
Незабаром в'їхали в село, і віз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожніх постало страхітливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сиділи вже мертві ляхи.
Тут же поряд, у калюжах крові, лежали купи порубаних тіл, серед яких можна було розпізнати і хлопів, і ляхів, і євреїв. Собаки шматували теплі ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони підводили скривавлені морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.
Від хат, що оточували майдан, тепер зосталися тільки купи попелу, який густо курів, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. За-ндяки безвітряній погоді пожежа не перекинулася далі.
Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсім недавно: Сара навіть виразно чула чийсь тихий стогін, який долітав із купи спотворених тіл. Від їдкого запаху теплої крові в дівчини запаморочилась голова.
У цей час два пси, вчепившись в один шматок м'яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам'янілого від жаху Гершка; він здригнувся й з усієї сили вдарив віжками по конях. Та вони не побігли, а пішли ступою і біля корчми, що стояла край села, зупинились.
Лейбина корчма, в якій подорожні сподівалися відпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вікна й двері були зірвані з петель і валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею і потрощеними меблями.
(Продовження на наступній сторінці)