Темної, вітряної й недоброї ночі тікав Марусяк... Чорні хмари тривожно копичилися на небі, тьмили стежки й доріжки, двоїли дерево в очах, запроваджували подорожнього в корч, над проваллям ставили.
Тікав!..
Весь час, кілько жив, кілько дихав, — весь час думав лиш про втечу. Били його в лице капрали, туркали йому до уха слова німецької команди — а перед його очима в’ється дорога, що йде почерез Буковець коло Варятина, іде маржина нею на єрмарок, пастухи гейкають... Пуцував коні офіцерові — а думкою витав коло Ферескулі, Перехресних, Довгополя і далі, далі... понад Чорногорськими полонинами, стромими урвищами угорських верхів, стаями далекими, непомітними плаїчками поміж камінням...
В тиші касарняної ночі шуміли смереки до болю, до муки любим віковічним шумом. Трембіта звучала, і чувся при-зивний крик леґінів: "Ігі-і-і-а-а-а!.."
І зривається Марусяк у тьмі зі свого твердого жовнірського ложа, надслухує... Але то лиш хропе жовнір’я, чужі люди. Хтось лається крізь сон, і важкий дух стоїть в низенькій темній жовнєрській кошарі. Тужив. Смертельно тужив.
По тім нектарі полонинськім, на котрім зріс, міське повітря давило йому груди, затроювало кров із кожним зітханням. Першими тижнями то вже так було зле, що аж кров’ю почав блювати. Сам навіть злякався. Не смерті, а того, що могла би вона прийти сюда, могла би зітнути його туї', у чужій царі.
— Утечу тепер, най так кажім. Але куда йти, не знаю, де переховок мати, не знаю, де шо яка дрібниця, — нічо не знаю. Спіймают — вже не виходити тоги звідцив. Ні, тра робити з рахунком. Вже перетерп’ю раз — але назавше.
І терпів. Гірко терпів. Може, так, як ніхто.
А терплячи, лиш одну гадку носив зі собов днями й ночами, лиш про одно міг думати. Обережно, але всюди і всіх розпитував про околицю, куда, де йти, яке село, як ся називає, де на Коломию шлях, в який бік, що по дорозі будуть за села, які люди в тих селах жвуть — геть усе цалком розпитував, бо на кожне хтів бути безпечним. А що мав, як усі майже гуцули, досконалу пам’ять, то скоро знав так околицю й дорогу на Коломию, як свою касарню.
А тим часом підсушував собі сухарів з комісника, уробив постоли, бо знав, що в чоботах далеко не зайде, а в постолах — хоч і дві доби буде йти не присідаючи,то нічо.
Знаходилися й товариші на втечу, і Марусяк на початках був зрадів, але потім почав роздумуватися — і взяли його сумніви. З одного боку, воно ніби було добре, бо-таки що два, то не один. І в пригоді якій, в випадку дорожнім — мало що може трафитися в дорозі — завше є йа що опертися. Але з другого боку один — сам собі голова^
— Йк я сам — і в мишєчу дєрку си сховаю, йк до чого. А йди з товаришем, так ше й його тра сокотити та за него свойов головов гриміти. Ей нє — йду ліпше сам.
І сказав товаришам, що тікати вже роздумав і що рішив терпіти до кінця. А сам тільки й жив, що надією на скору втечу.
1 той день прийшов нарешті. Радше сказати — тая ніч.
Тисячу перешкод переборов, перебув тисячу небезпек — але вибіг нарешті з касарні, виплутався з павутиння вулиць, лишив за собою місто і — зупинився на хвильку серед рівних, безграничних, тьмою окутаних піль...
Величні простори дихнули на нього і сказали: "Вільний!"
Ніч розкрила нешумні обійми і беззвучно кричала: "Вільний!"
Небо порожнє, заблукані хмари, місяць невидний — все, все кричало йому: "Вільний! Вільний! Вільний!" І мало сам не крикнув Марусяк: "Вільний!"
Але не крикнув, стримався. Лиш пігнав у шаленій радості! Пігнав, як олень, розбиваючи весінньою кригою затягнені калюжі, пересікаючи поля з озиминою наскіс, видира-ючися на пригорбки, скачучи через межі.
Багато перебув, багато переболів, багато перетривожився, нім дістався до своїх родимих, виплаканих гір. А як дістався — упав на землю, і цілував її, і мочив сльозами... А потім скочив і побіг вперед з подвоєною енергією. Біг плаями, скакав через ломи, гнав облазами і чув, чув, що кожний крок наближає його до хати, кожний зоставлений позаді кавалок землі відсікає його від проклятого минулого.
І якось зовсім не гадав, зовсім не приходило йому до голови, що не може ж він прийти до хати от так свобідно, як завше. Йому здавалося, ніби вертає він з далекої полонини. Вже чекає на нього привітно неня на порозі, голову змиє, дасть чисту сорочку, гарячу кулешу на стіл виверне, а то й бануш заколотить. І теплом дише від печі, теплом обгортають милі слова, рідна ласка... хочеться спати... голова хилиться. А неня вже постіль постелила, теплий ліжничок приготовила — і спиться так солодко-солодко.
І лиш от тепер, коли зосталося до хати, може, кілька годин дороги, — нараз шибнула Марусякові до голови думка, що він же, властиво, наближається до якоїсь прірви.
Та, може, ж його вже пушкарі чекають у селі! Облєгли плаї, рагаші, прикучнули за огорожами, набилися в обороги, наставили пушки набиті, фузійки — і поглядають лиш.
Хоч і міг сумніватися Марусяк у тім, що вість про його утечу випередила його самого, але — хто ж його знає! Може, гнали кіньми як день, так ніч направці, а йому ж доводилося кружляти. Може... та хто би збаг, що пани можуть?
І жаль стало Марусякові. Жаль самого себе, і свого ходу, і своєї радості, і своєї думи день-нічної.
— Пощо ж я болів тілько?.. Пощо ж я прийняв такі труди?
Але потім сказав сам собі, що нема чого печалуватися зарані: поживемо — побачимо. Та чим вихопився з Бутівця на їсенево, тим-таки борше передав си на тот бік, вломився у ліс, перебрів Красноїльський потік та лєльков, лєльков, лєль-ков такими лісами, що аж пуду давало. Але тут уже знав він кожне дерево — бо цес ліс межував зі Стебнями.
Якась надлюдська сила уступила в нього. Стомився так, що впав би та й лежав без руху — а він усе біг і біг лісом, д’горі, д’горі, ломлячи віти, як ведмідь, скачучи вовком через каміння, через гниле колідє, через трупи смерек і буків. Задихався, зірвався в шмате, проколов десь ногу в дірявім постолі, кров чуріла, набивалася фоя в ранку — а він усе гнав, гнав і гнав, як одержимий, наче хотів від смерті втечи.
— Вибіжу наверх — а витак ґрунем... ґрунем... ґрунем, — шепотів сам собі переривистим голосом і ще наддавав, ще ширше скакав, ще в більшу гущавину ліз.
А вже темінь почала залягати, вже десь зайшло сонце. Там, угорі, може, й золотяться ще останнім відблиском вершечки смерек, але тут уже зовсім потемніло. Тут червоне царство смерті.
Все сухе. І стовбури дерев, і віками сипана на землю фоя, і низенькі віти, що з надіями колись виростали, давно вже вмерли без сонця. Якась берізочка заблукана витягається до болю, хоче прорватися до світла. Все забула, всі радості по-нехаяла; сама, сама убивала молоденькі свої гілочки — і лиш витягалася, аж шкіра на ній лускала. І от потратила всю свою життєву енергію, знемоглася, а не добилася нічого: лопоче десь там угорі непомітною купкою блідого листячка і дрижить тонким стовбурчиком. Всім чужа, не потрібна нікому. А смереки і не помічають навіть її. Суворо-кам’яно стоять у великім мовчанню і царственно віють під хмарами сильною зеленню досягших вершин.
А внизу ні травиночки, ні грибка, ні стебельця — все покрите грубою передвічною верствою червоної фої, що в камінь зляглася там десь глибоко. За сто літ, може, не впала сюди ні одна крапля дощу, ніколи ні одна сніжиночка не торкнулася поверхні цеї червоної пустині, не цілував ні один промінь сонця. В півтемній прохолоді живе лише мох, м’яким килимом окутуючи кожний виступ.
Еге. Бережуть своє царство смереки! Стоять тисячолітнім муром і гадають витримати до кінця, до загальної погибелі. Коли й умре котра з них, переживши п’ять століть, — не дають їй упасти, не позволяють ослабити ряди. Підставляють плечі, обхоплюють руками і держать.
— Е, треба підтримати. Це з доброго заводу, небагато вже у нас таких лишилося. Треба підтримати.
І тримають. Звідти гілкою підопруть, звідти другою, там молоденька гаджучка прислужиться в надії. І стоїть мертвець, як на багнетах. Як милості просить позволення упасти, спочивку просить, бурі, щоб прийшла і, немилосердна, змилосердилася. Але моцно тримають хранителі престижу, не бояться й бурі, боротися будуть. Смертельно боротися! О-о-ой і шумить же, мабуть, цей ліс під час бурі!
А ним, унизу, непомітною комашкою гонить Марусяк. Добре тут бічи, свобідно. Б’ють лиш неудачники, сухі галузки, в лице, дряпають злобно — он як щоку покривавили. Але то байка. От іще, іще, іще трошки — і толічка на самім ґруні. "В якім місці вибіжу? Може, нашу хату буде видко? А вже що шинк Тихонюків, то певне".
"...Тихонюк... Юрко... сватання... Катерина..." — і мов поліном хто у груди двигонув.
Як то не дивно, але мало думалося Марусякові про Катерину в касарні. Думалося, правда, але лиш часами, і то якось неясно, туманово, наче з вічним прислів’ям: "Чекай, чекай — от відбудемо головне, а тоді вже..."
І от лиш тепер, на Стебнянських верхах, в першім шепоті наступаючої ночі заворушилися думи, як змії. Що ж то там робиться? Що з Катериною, де вона? Чи жиє, чи любить, чи чекає?.. Йому здавалося, що вічність уже ціла минула з того часу, як виволокли його з села. Чого-чого не могло статися за такий час.
Став серед лісу. Обдумати хотілося. Але нема часу, нема часу. Треба гнати, гнати, гнати.
— Потім, потім... От уже нехай дома... От уже скоро.
Вибіг на царинку. Мов посвітлішало.
(Продовження на наступній сторінці)