Пощо він намовляв її — не знати. А ще більше не знати, пощо вона його послухала, пощо пішла, на що надіялася. Але пішла.
Не застала батька вдома, а мачуха — як би наперед знала — вже сидить на порозі з поліном. Та ще й не наблизилася Катерина добре, а вже та почала горлати:
— За віном-єс прийшла? За віном? Тут напрєтали б віна длі тебе, шляк би тє трафив поганий, потеруха би тє роз’їла до кості. Розтрусила-с своє віно по вечорницьох та по гулян-кох, шо їх сокотила-с та пантрувала, а не свої роботи. Ото кат не видів отих прошєчок поганих, фурнуло би тобов об муровану стіну! Забирай си ми пріч ізвідцив, бо я ті приви-тє зроб’ю!
І кидала поліном у молодицю, ще та не встигла й у двір зайти.
Заплакала Катеринка, пішла пріч.
І треба ж було як на біду, як на гірший сміх — кіточка маленька. Пізнала свою добродійку і вибігла з хати. Біжить за Катериною, нявчить. 1 близько не підбігає, і ззаду не лишається.
А мачуха побачила то, іде ззаду, регоче та кричить, щоби всі чули:
— А дивіть-ко, дивіть, ґаздиньки! Виходьте з хат, бо такого ше сте не виділи! Пушкариха-вотаманиха теличку ведет на нове господарство. Ей де теличку — таки цілу корову! Ой га! Біжіт борзо та кажіт Юрішкові, аби до кернички скочив дійнички мити, аби було куда набіл прєтати, га-га-га!
І свистала, й біснувалася, мов чортиця.
Горить земля під Катериною від сорому. А тут іще добрі сусідочки й собі піддають жару, а котра й зупиняє, то так, щоб ліпше би вже мовчала.
— Не чіпай, кумко, най си преч каже. Таже пушкар.
— Ігі на дідчу маму з пушкарем. Я си не боєла пушкарів, та й си не бою.
— Ти. А ґазду мут за тебе чіпати.
— Та й ґазда мій не воловід, не має чо си пуджєти. Через тоту задрипану жебрачку би люде їв?
Бігла, як від пожежі, а баби фуркали услід. Злосна то річ — баби.
І завертілося, закрутилося зачароване якесь коло в хаті Юрішковій. Чув отаман пушкарський, що не навертається до нього жінчине серце, — і все йому остогидло. Опротивів увесь світ. Мов павук величезний, оплутав Юрішко все своє село і темною всесильною властю стояв у свідомості кожного гуцула.
І розпросторився Юріштан на цілу околицю. Часом у нього аж у голові мутилося, і він сам не знав, що робити зі своєю властю, щоб відчути її до кінця, щоб насолодитися до решти. І дивно, і боляче було іноді дивитися, як Юріштан, моло-дєк, що міг би за сина бути якому старому гуцулові, — кричить на нього, б’є в лице, плює. А що поробиш? Треба терпіти.
І люди терпіли. Знайшовся буз один охітний, що пішов проти Юрішка, але закаявся.
— Я не злодій та й не розбійник. Та й ні в кого не вкрав нічо, нікого сми не вграбував та я й си не бою. Най той си боїт, хто сумлінє має нечисте.
Але одного гарного дня у двір до сього ґазди ввалилися всі дванадцять пушкарів, почали чогось шукати і знайшли чужу корову, на городі прив’язану. Забрали ґазду, дали "ка-туш" під руки, сам Юріштан і крутив, аж поки кров не бризнула, — та й пігнали бідного чоловіка до Устєрік, до пана мандатора.
А пан мандатор і не розпитував довго — вірив Юрішта-нові, як самому собі. Та заховали ґазду до катуша здоровим, а випустили хорого навіки, та ще й мовчати веліли.
По такім випадку — все впало ниць перед могутністю Юріш-тана. Міг прийти до якої хоче хати, міг узяти, що му ся вподобало, і бути певним, що ніхто нічого не скаже, а ще будуть кланятися та дякувати.
Ішов до церкви — крисанями дорогу устилали, забігали наперед воринє розікласти. В церкві розступалися до самого вівтаря, першому Юрішкові піп кадив, проскуру чи там ар-тос першому йому давав. З церкви виходив — не відіб’єшся: той просить ласки зайти до хати, той кличе на обід, той до корчми. Та все не хто-будь, все багачі, перші ґазди.
А приходив додому — і кудись дівалася вся його власть, щезала міць, чув себе безсильним перед сею блідою хоровитою женщиною. І не міг крикнути на неї, не міг ударити.
Коли виринув з невідомості Марусяк і щось дуже борзо загриміло його ім’я в горах — допитливим, проїдаючим зором дивився Юріштан на жінку. Як приходив хтось із людей і оповідав про нові виступи молодого отамана, умисне кликав Юріштан жінку до хати, аби й вона чула. А сам дивився спідлоба, стежив за найменшим рухом, за виразом обличчя, за очима.
Але помітити нічого не міг. Завше рівна, завше однаково журлива, з однаковим, здавалося, почуттям жалю вислухувала вона оповідання про всіх опришків.
— Бідні люде, — говорила, зітхнувши, і йшла по господарству.
І повну безсилість чув Юрішко перед сею тихою скорботою. Здоровенний, дикий, коли ввалювався в село, то мов ведмідь у загороду вліз межи вівці, — а в своїй власній хаті сам ставав вівцею. Опускалися руки зі знаменитою Юрішко-вою бартков-сталєнков, не потрібен був і не менше знаменитий гарапник.
Ся бартка і сей гарапник — то були атрибути власті Юріштана. Важка, на топорищу з якогось моцного кореня, бартка була страшилищем для всіх: злегка ударити нею обушком межи плечі — одразу валить чоловіка з ніг. А гарапник теж: в ремінь був уплетений тонкий дріт; удар сього інструмента пробивав сардак, кожух і сорочку, а як попадав по голому тілу — робив рвану рану.
А так, так... Виходив Юрішко з хати надвір — і на його посвист півсела збігалося, товплячися, в очі заглядаючи, просячи приказань. А входив з двора в хату — покірно вішав гарапник на стіну, ставив бартку в куток, здіймав усю свою зброю і говорив тихим голосом. Не міг перенести ніколи своєї власті через поріг, десь вона там, у сінях, лишалася.
Іноді хотілося йому пишно, красно убратися, заблискати золотом, засяти дорогоцінними камінцями і царем увійти до хати. Царем увійти, царем глянути і, як цар, покорити. Але уявляв собі погляд Катерини в сю хвилю... Як вона скине зди-вовано-іронічними очима і кутиком уст посміхнеться...
Пропадала вся охота Юрішкова при сій гадці. З якоюсь упертістю говорив собі: "Буду, коли так, жебраком ходити. Буду, буду. Коли так, то нічого мені не треба. Му ходити, єк старчук", — і ходив.
Аж дивувалися люди, дивлячися. Ідуть пушкарі, мов військо — по два... Зібрані — як павичі: в крисанях із високими наголовниками, у блєхах, у гачах-крешєниках; на грудях ремені порошниць, тобівок, густо вибивані. Та все то блищить, очей си ловить.
А впереді сього війська сяйливого — обідраний жебрак. Шєпка на нім — страшилище якесь без форми й без кольору, замащена, що аж лубом стала; сардак був, здається, колись крашений, але тепер трудно було би те сказати; гачі з дірками, а постоли й онучі як взує нові, то так і носить, не здіймаючи, докив не потліє то на ногах.
А Юріштанові то любо; якесь щемливе задоволене в тім знаходив. Знають, мовляв, попа і в рогожі. Не дивися, як я вбраний, а дивися, хто я такий є. І радувався внутрішньо, коли віддавали шану його лахманам, але горе було, як попадався чужосторонній чоловік і не пізнавав в старчукові пушкарського отамана. Гірко карав тоді таких Юрішко.
Але що був Юріштан, темний гуцул, одурений своєю вла-стю, нещасливий в родиннім життю і вибитий тим з нормальних відносин, — що був він у порівнянню зі безпосереднім начальником і повелителем цілої Гуцульщини — паном ман-датором Гердлічков із Устєрік! Дитина невинна.
Се вже було щось страшне. Се вже були наслідки якихось важких ненормальностей і дефектів організму в цілім ряді попередніх поколінь. Фантазія сього чоловіка щодо вигадування всяких мук була невичерпальною. Він перший вигадав і навчив Юрішка карати людей "остатнім огнивом", мукою, котрої гуцули не можуть забути й по сей день, говорячи як страшне закляття: "Побило би тє востатнє вогниво Юрішкове!"
На "востатнє огниво" кував Юріштан так.
Брав чоловіка і кріпко зв’язував йому руки сперереду, а ззаду, в лікті, просував линву, вставляв патик і починав крутити. Крутив доти, доки лікті не зіходилися докупи ззаду. Тоді брав обі ноги, закладав їх за кінці того патика і там їх сковував. Чоловік ставав єк яблучко. Мало того! Юріштан брав сардак і натягав рукав із нього на всю голову чоловікові до шиї — і тоді вже приковував до стіни.
Пекельна фантазія! Сам Юрішко спочатку соромився при-мінювати це средство з власної ініціативи, куючи гуцулів на "остатнє огниво" лиш зі спеціального поручення. А Гердліч-ка.й овшім! Не треба було навіть надзвичайної провини.
Любив теж пан мандатор баб різками бити. Захльобувався від радості, коли баба попадалася вересклива і, в’ючися вужем, вискотіла на ціле село, як льоха. Часто бувало, що треба випарити бабу, а вона — "не сама собов"1. Аби не тратити нагоди, мандатор винайшов і прилад осібний: корито з великою ямою посередині. Бабу клали черевом у ту яму й били.
Якось раз донесли йому, що один ґазда з Ферескулі уміє читати і прочитав навіть своєму сусідові контракт. Гердлічка велів пригнати того ґазду до себе до Устєрік і, ні слова не сказавши, навіть не допустивши його до себе, велів тої ж хвилі засадити до катуша.
І сидів у тюрмі Танасійчук півтора року. Добивався все — за віщо? Бога ради — за віщо?.. Але пушкарі сміялися йому в очі. Хотів руки на себе накласти — згадав діточок дрібненьких, жінку.
Потім нараз випускають. Так само несподівано.
Іде Танасійчук до Гердлічки.
— За що ви мене так тяжко покарали, пане мандаторе?..
А Гердлічка сміється.
(Продовження на наступній сторінці)