І не помилилися. На цей раз старости заміняли хліб, вернули, перев’язані рушниками, — Катерина Місінчукова віддавала си!
Юріштан о віно не дбав, ще й тестеві дав, аби було з чим доньку вирядити. А весілє так уже й зовсім ціле перебрав на себе. Та вже ж і накупив усєчіни, уже ж і приготовився, так де він того тільки й брав усього! Я сказав би, що хоч і панові якому найпершому, то не було би встид таке весілє, ає!
Але хоч і багато було горівки, і медів, і їди, й музики, — та невеселе було весілєчко. Молода весь час сиділа мов з хреста знята, ні до кого й словом не обізвалася. Казав дехто, що вона удає, але занадто вже ясно було, що так удавати трудно.
Убрана була — як цариця. Вже такого повимудровував Юрішко, вже такого понавозив із Кутів ба й з самої Коломиї, що у Стебнях і не виділи такого. Очей си ловило! Сяла вся, як сонце, а в очах світилася незцілима мука.
Гадали було дівки зрушити її, до сліз довести, щоб заплакала. Бо тогди май легше на серці буває — ади, єк відкєгне. І співали тужливо, жалібно виводили — самі плакали:
Ой чіму ти, зозулечко,
У лісі не куїш?
Ци ти, може, зозулечко,
Кєжку зимку чуїш?
Ой чіму ж ти, Катеринко,
Так гірко сумуїш, —
Певно, собі, Катеринко,
Злу долю віщуїш?..
Єк яблінка у садочку тота зелененька.
А яблінка не яблінка — зелена трепітка, —
Так дівочка ізмарніла, що лиш ї крихітка.
А мачуха не втерпіла, щоб і тут не вшкробнути, і шепотіла на вухо сусідці:
— Та то вна зі страхий попісніла, шо не справедливов дівков.
І Юр не був веселий, але надрабляв грізною міною. Чомусь був певен, що все минеться-перейдеться; вірив, що покорить собі й цю дівчину, як покорив свою долю; і ця кра-савиця поклониться йому своєю любов’ю, як кланяються от усі оці люди. І бажалося йому тепер лише одного: щоб усе це гарканє, та пияцтво, та дупотінє скінчилися вже нарешті, та взяв би він сю дорогу свою теркілу д’хаті, міцно двері притулив від заздрого людського ока і почав би нове житє. Оточив би молоду жінку достатком, гараздами і добивав би ся любові. Не купленої, дійсної.
Настали проводини. Узяв старий Мафтей деревце доньчине, а мачуха Юркове, почалося цілування перед виходом — це ж молода навік лишає батькову хату!
Прошибла смиренна, скоро обтерта сльоза бідного Маф-тея. Серце краялося на одну думку, що не дав доньці радості у своїм дому, що наплакалося, набідилося біднеє сиротяточко. А тут іще дівки прокляті. Мов ножем начетверо ріжуть.
Ой не плач-ко, ти мій лєльку,
Не плач же за мною —
Не усе я забираю,
Мій лєльку, з собою.
Лишєю круглесенькі Слідочки по двору,
Ше й лишєю дрібнесенькі Сльозоньки по столу...
Аж стіни ревнули плачем. Баби заводили, як по мерлому. Жєль усіх потис.
Глянули на молоду... А вона стоїть... очі вирячилися, рот перекосився, чорний... Учепилася за стіл, що аж пальці задубіли, і от-от повалиться.
Кинулися до неї — але гляба від стола відорвати. Мов цвєками прибила си. 1 хилиться... хилиться... хилиться...
...Бухнула з рота червона, як калина, кров. Кричащим потоком заливала стіл і все, що на ньому...
Піднявся галас, метушня. Ніхто не знав, що робити.
Підхопили Катерину, понесли до комори, роздягли. Дехто в замішанні починав уже був прокрадатися до дверей: "Бог з ним, із весілєм цим..." — але тут Юрішко крикнув. Та так крикнув, що аж шиби задзвеніли:
— А прошу милих гостей не кікати, бо весілє ме йти своїм порєдком.
Ніхто не посмів не послухатися.
І дійсно — пішло весілє своїм порєдком. Яко-тако висадили молоду на коня. Хилялася, їдучи, зі сторони в сторону, мов колосочок самітний на скошеній ниві, але якось заїхали до хати молодого.
Старий Тихонюк, чомусь гордий без міри, почєстунок робив чистим медом зі шпіритусом, і поволі, поволі весільний чад почав заповняти хату. Уступала у люди охота! Хотілося радості, хотілося співати і збереженим пієтично давнім співом пов’язатися нерозплітним вузлом із тими, хто творив перед віками цю пісню, хто велів так гучно шанувати таїнство єднання, вити оці деревця, сипати пшеницею, зачаровуватися символами надій. Предка шанувати хотілося, не лиш потомка.
І все, що свобідне, і все, що широке, проявитись бажало. В сильнім русі, в дикім крику, в заволодіванню й побіді. А тому — данцювали так, що єми у долівці вибивали, з тіла шішна-цєтий піт іллєв; дівок шарпали — аж кожухи тріскали; гукали — аж у череві боліло й стіни си розсідали, а вже що з пістолів гевкали!.. Мабуть, в Чорногорі всі орли полякалися й літали чорною хмарою, не знаючи причини своєї тривоги.
Вимодовували усєке. Баби, як кобилиці, дупотіли ногами й такі співаночки ховзкі вигукували, що сало капало. 1 реготали при тім широким, зовучим реготом, вискотіли високо й тонко. А від того реготу й вискотіння, від тупоту ніг, від близькості розпалених тіл — кров вогнем розливалася, бажання рвалися на волю.
Непомітно виходили за хату. Короткі шепти, обійма моц-ні, давучі поцілунки. Скакали потім через воринє, вломлюю-чися в кущі, і безумствували, скрипіли зубами, а потім, вдоволившися, шепотіли кілька хвиль і тоді лиш помічали, що хтось іще шепочеться за сусіднім кущем.
І ввалювалися знова в хату, знова голодні, знова жадні. Пили й співали, данцювали, біснувалися. Празник фаллуса відбувався в сю темну весільну ніч, празник великого інстинкту розмноження!
І-і-іх! Закрутив-завертів хижий бог усіх у своїм рвучім водо-вороті. Ой, не один віночок упаде сеї ночі з дівочої голівоньки, не одна голубонька прокинеться завтра з лютою змією коло серця і захоче кричати. Але то буде завтра! Завтра, а сегонне:
— Бий, браччику, з пістоля, аби гук був!
— Мой, скрипачі! А то таке ваше йгранє? Люто ми грай, а то у писок увалю.
І люто грали скрипачі, зубами скрипки гризли. А під тії шалені звуки — йшов данець... Лютий та ще й з лютих найлютіший. А дружби під окнами, ставши в ряд, як не двинуть, як не двинуть з дванайцятьох пістолів враз — так пуду давало, браччику! Земня дрижєла, ає...
...Щось уступило в людей цеї ночі. Єкісь відьмаки крильми звієли, щось у зіллю було гнівне, у питтю. Старий Мафтей, п’єний йк земня, ухопив сокиру і почав каглу розвалювати. Це всім дуже подобалося, кинулися помагати.
А вже під кінець, то вже почали скакати на бабий, ек жеребці. Все забули люди, потуманіли...
Таке-то було весілєчко пушкарське, на всі гори дивненьке!
А в той час, як літали поміж людьми невидимі духи шалу, в той час, як бісилися баби, казилися молодиці, розпалювалися ґазди, а молоді леґіні готові були віддавати свою силу направо-наліво хоч цілу ніч, — в коморі, на м’яких ліжниках, витягнувшися, лежала Катерина, а коло неї на колінах стояв всесильний отаман пушкарів Юріштан.
Не смів... Не смів кинутися, не смів скористати зі свого права, зі своєї сили нарешті.
Таже, до дідчої матері — це ж все його! І хата оця, і ліж— • ники, оті дорогі убори, і тонка сорочка, і це вутле молоде тіло, так довго ждане, такою ціною куплене, таке красиве... Все то його! Його, Юрішкове! Палив панам груби, прислужувався, приподоблювався, не одно витерпів, не одну зневагу пере-скрипів зубами — а все мав гадку, що тим купує оці очі, оці руки купує...
І от купив! Ось воно, безпомічне, лежить біле тіло, все в його власті. Що хоче, може з ним зробити! Що хоче.
І... не сміє... Замість веліти — просить по-жебрацькому, замість відбирання покори — сам клякає. Видно, й справді великими чарами уміє це дівча чарувати, коли вергло сего лютого пушкаря собі під ноги.
Шепотів, схилившися:
— Чому ж не хочеш мене любити, Катериночко?.. Ци я ті шо злого заподіяв, ци я у тебе шо вкрав? Я ж тебе люб’ю, йк свою душу. На жєдну дівку не хтів-сми дивити си, з жєднов молодицев собі не заходив — все про тебе мав гадку. А ти вінчєна зі мнов, а не хочеш бути жінов мойов...
І тихо, задихаючись, відповідала йому Катерина:
— Я тебе не люб’ю, Юро, — я ті тото говорила? Правда?
— Правда. Говорила.
— І тото ті сми говорила, шо не за щіськєм іду, лиш з великого болю у ще бирший біль? Говорила?
— Так...
— А ти мені шо казав? Шо таки береш мене, шо маєш надію на тото, ади, ніби вно йкос си перевернет.
— Маю. Маю надію!
— Ну, то чкай. Може, твоя буде правда, може, ше си на-вернет моє серце ід тобі, але сегонне — не руш мене. Видів-єс, іке моє здоров’є, видів, шо береш у хату не робітницю, а хо-рібницю, то хуч не забивай одразу. Най си подужєю трохи, най зберу міць, шо мачуха та горе з’їли...
І замовкла, важко дишачи.
Понуривши голову, сидів пушкар на землі, і разом із добрими лихі думки вертілися у нього в голові. Крикнути б!.. А при тім бартков над головов гримнути у стіну!..
Але не крикнув і барткою у стіну не ударив, лиш тихо, несміливо, загикуючися, спитав:
— А може... може, ти... — і не смів далі.
— Ні, Юро. Чистою ід тобі приходжу. І буду вірною тобі, Юро, жінкою, вірно слюбу дотримаю до скорої могили своєї — лиш не руш мене нині, Юроньку, не руш...
І за це слово малеє "Юроньку", за ласкавий дотик ледве теплої руки — не рушав пушкар своєї жінки сю ніч!
XV
(Продовження на наступній сторінці)