Некрутація — це була найстрашніша пошесть Гуцульщи-ни. Іти "у воянцьку службу" — це був такий страх, що не один леґіник волів би смерті пожити. Взагалі відорвати гуцула від його гір, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити літати в повітря. І леґіні тікали. В гори, ліси, куда очі дивляться — аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося і ставав леґінь жовнєрочком, — тікав при першій же можливості і ставав дизентиром.
От із тих дезертирів і рекрутувалися опришки. Відірваному від усього рідного, загнаному, затравленому леґіникові була одна дорога — в опришки. До хати вернутися він не міг,
бо могла статися зрада — адже за ворога не тяжко. Ну й прощався леґіник з дєдем-ненев, брав кріс на плечі, бартку в руки і йшов зводити рахунки зі своїми й людськими кривдителями. Починав нараз відчувати всенародне гуцульське горе і ставав месником народних терпінь, а вже на сім ґрунті виростало все, чого хочеш.
І як уже наближалася бранка, кожний леґінь, котрий кємкував, що його мають на приміті, — уже був насторожі, чекав, надслухав. Мало спав у хаті, розпитувався.
Але от горами, відбиваючися гримливою луною від верхів, проноситься крик: "Берут!! Уже, ади, берут!!" Все молоде, сильне, почувши цей остерігаючий гомін, летіло стрімголов у ліси, у дебрі, залазило в печери, під каміння, лізло на високі смереки. А селами рискають посіпаки, б’ють стариню за втікача-сина, знущаються, рвуть. І вистріли селом чути, і брязкання кайданів, і крики — і ще глибше заривається в землю легіник, ще вище лізе на скелю, стискаючи в руках зброю — спробуй його хто звідти узяти.
1 от, як пощастило переховатися, — ласкава до тебе доля; ну, а як вже піймали — готов бранчик! Права му дорога — камінчиком брукована до самого Львова...
Так було й тепер.
Ой, вилинули з Станіслава біленькії кури, пустили ба ії голосочок, а від того голосочку зарули сиві мами, заголосили дівчата, тяжко заридали молоді молодиці.
Затремтіли гори, заплакали потоки. Витягаються горщета з-під букових пнів, висипаються знов на божий світ старі со-роківчики, а вже кілько вина-меду разом зі сльозами пролилося, — то й не сказати. Не один ґазда й пив, маєтку си збавив, нім викупив сина з кєжкої неволі — зі служби воянцької.
Оживилися ночі, зажурилися дні. Тріщать плоти в присмерку, скачуть леґіники потоками, гонять в далекі дебрі відлюдні, на Чорногору, на Угорщину; ґаздівські сини за робітників наймаються до бирешів волоських, чабанують, маючи свої, за чужими. Темними ночами в глибокі ліси йдуть матері оглядаючися — кулешки, буджениці вовкам несучи; дівки скачуть по камінню, як лані, і свистять, зупинившися, про-разливим свистом, а відтак надслухають.
І тільки молодий Дмитро Марусяк нічого не боїться. Він одинак, а ще до того десь там чи у Косові, чи у Кутах дєдя має пана знайомого, — так той пан на свій гонір безпечив, що Дмитро буде вільний з того жовнірства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк і не тікав.
Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку — тікав би не знати куди, порятівлі шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людські горами, йшов плач великий шумом верхів — а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило її.
Наперед вже довідався війт, де спить Дмитро. Темної ніченьки безокої зібралися пушкарики, стрільці та гайдуки,
повно у двір їх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як. кинув собов — п’ять душ пушкарів злинуло, як листячко, — але що ж, як других десять вже насіло і на руки, і на ноги, і на голову, крутять линвами, ланцями...
Старий Марусяк ходить поміж пушкарями, по руках цілує; мати простоволоса об стіну головою б’ється; сполохана маржина шурхається в загороді, лякаючися огнів, криків; ку-тюги варводє; сусіди позбігалися, дивляться... А на небі ко-пичаться хмари і женуть-женуть з-поза верхів, далі, далі, мов тікають від цего місця лютої скорбі. Чорними клубами перекочуються і спішать, спішать, спішать...
Забрали Дмитрика. Сум заліг у хаті Марусяків.
Попродав старий щонайліпшу маржину, голубії воли, ко-ровочки красі, вівці біленькії, поніс гріш до панів. Казали сусіди, що пусто-дурно, шкода твого, куме, ходу, але не вірив, пішов.
Ой, смутний то був ходочок ґаздикові тому, єк ішов він з Станіслава у гори додому!.. І сина не видів, і грошей збувся, а що найгірше — надії збувся. Спитає жінка вдома: "Що ка-зав-переказував Дмитрик?.." Ой га!.. казав ті: "Вимечи із городця зелений бервінчик — бо ти мені уже, мамко, не меш шити вінчик... А вимечи із городця запашне зілечко — бо вже не меш ти робити, мамко, весілєчко..."
XIII
А Катеринка як довідалася на другий день, що Дмитрика взято, — мов скам’яніла, мов заніміла. Сидить, не рухається, сухими очима кудись дивиться; що їй говорять, — не чує, не відповідає.
Потім наче відійшла трохи, але що ж... Порожньо стало їй в усім світі. Що й без того не радісно жилося, а тепер уже й зовсім. Мов закопалася по шию в могилу, привалилася землею. Нема ради, ні розради, ніколи сонце не світить, ніколи квіти не пахнуть.
Зійде на царинку, де з Дмитриком сиджувала. Тугою не-мовчною кричить кожна билинонька, плаче кожна квітка. Ухопивши голову в долоні, цілими годинами сидить безщасна дівчина непорушно, потонувши в безрадісних думах, як в ранах. І кожна згадка болить, кожне стебельце коле. І нарікає, плачеться дівчина... на матір на свою рідну плачеть-ся...
— Ой нене моя, нене!.. Ци ти у церкові не молила си, єк мене носила, чи ти знехотя, з прокльоном мене зачинала?.. А ци в ідучих зільох, у гноївках та в гострих іглах мене купала, а ци, кленучи, колисала, запихаючи, годувала?.. Та й шо другим дітьом мами, ади, долю випросюють, а ти мені такі жорна на тіло повісила та й кажеш у тім ходити. А ти, доле! Усім добра, усім помічна... Чо ж ти мене так зненавиділа, чо ж ти мене вбійшла десєтов дорогов, сльози мої під ноги пометала, долю мою порізала гострим ножем?..
І стогнала тихим стогоном, як горличка ранена, і безміром печалі розколихувалася, як бурею. В грудях не вміщалося. Хотілося вибічи на найвищу кичеру і кричати, кричати, довго, болючо, серце викричуючи. І вхопитися за волосся руками і дерти, по вітру пускати. Забитися під камінь в Чорно-горі, щоб над головою вода йшла, переливалася, змивала ту муку нестерпучу, хоч по крапельці в пропасть уносила.
...Плакала берізка... роси ридали... темним печальним силуетом вирізьблювалася тонка постать на тлі догорівшого неба...
А приходила додому — мачуха зустрічала лайкою на порозі, кидалася з поліном, гнала на нехарну роботу. І в чорній обідраній сорочці пізно вночі перемітувала Катерина ховзь-кий гній з одного місця на друге не знати пощо, а потім з’їдала букату зимної кулеші і йшла з тим спати.
— Я те дошкробаю до живого, — підкрикувала мачуха. — Я си дошкробаю, шо підеш за першого похатея-латанника. Не хтіла-с за Юрішка — підеш за торбея, а вже я тебе по-збуду си з хати.
А тут старий Тихонюк стрів Місівчука десь на вулиці і зачинає виговорювати:
— А то файно сте вирєдили мене оногди зі сватанєм! Вже так файно, шо варт. Ні від кого не мав-сми такої урази та й негонорства, а таки ж і я вже не з послінних послінний чоловік є ув селі.
Місівчук лиш винувато кліпав очима. Якийсь... плохенький він собі був, тихенький, як вода у калюжі. В порівнянню з Павличчуком так і зовсім зникав, бо Михайло — ого! Вже не той став Михайло. Згонорив си, усобив си. Хоч і не всі довги поплатив Юрішко, лиш половицу, але все ж і то велика була річ. Другу половицу, казав, віддасть, як візьме за себе Катерину Місівчукову; отже, треба походити коло старого Місівчука — пото й зачепив його Михайло по дорозі. Тяг до себе до шинку.
— Ей... та я маю роботу... ади...
— Робота не вовк, не ме в ліс кікати. Всеї роботи однаково не переробиш. Ідім, йдім, — і тягнув Мафтея майже силою.
Посідали у світлиці, велів Михайло доброї горівки дати, моцної — вже єк то шинкар уміє. І трактує, й наливає, а сам все приговорює:
— Пийте, куме Мафтею, пийте. Не чкодуйте чужого добра.
Кум Мафтей не вмів відмовлятися і за яких півгодини був
уже такий мнєкий, от їк віск. Михайло пересів ближче, обняв одною рукою кума за шию, а другою тримав пугар на столі й говорив.
Говорив складно, довго. Говорив про свого сина Юрка, о його блискучій будучині, о тім високім довір’ю, якого Юріш-ко заслужив у панів.
— Шо гадаєте, куме? Таже то рахувати — панцтво! Слово одно — пан!.. А панові шо? Ти му догодив у чім у дрімнім, а він тобі узєв та й висипав сороківців жменю ба й дві. Не?
Кум Мафтей підтакував, блаженно посміхаючися. Тепер він був у такім благословеннім настрою, що міг підтакувати всьому на світі.
— Ає! Хіба ми не розуміємо, проше кума любого? Таже так. Нічо, лиш так.
— О, видите! А тепереньки я вам іскажу. Зробили сте мені, куме, встид, на ціле село зробили-сте мені встид, але я не памнєтливий. Я би таки такий, шо би хтів наші молоде-нєта звести докупи. Бо мій Юрко влюбував собі вашу дівку, куме, та й най би вже раз си пібрали.
— А хіба єк, куме? Та я... Ци ви, куме, мене не знаєте або, най так кажім, я вас не знаю?.. Таже...
(Продовження на наступній сторінці)