— І ви мене, куме, знаєте, і я вас знаю, а зробили-сте мені встид. А я лиш одно говорю — шо маєте тепер з дівков говорити, шоби ніби був склад. Маєте так, ади, приріхтува-ти, шоби не було ганьби, чуєте? Бо я лагідний та й добрий, але до міри, кумцю, до міри. А єк міра си переберет — ого! Тогди вже, Мафтею!..
— А я шо хіба кау? Таже ретенно воно так і є. Акурад!
І плівся потім дорогою і все бубонів:
— Дівка шо? Дівка має слухати, шо дєдя з ненев іскажут. Бо то, рахувати, отец... от їк би... рахувати...
Якась баба доганяла його і, сміючися, кричала до нього:
— Шо дзвониш у всі сутки? Ти йди востро!
— Я йду востро, але моя жінка, ади, цеса, друга, то ше востріша. Ой га!.. Там таке ті востре, шо без брича бритити си мож. І кує, й клепле. Та заїла мені дитину, їк ота гадина, пху. Ой Катериночко ж моя, донечко люба!.. Та шос ти в мене не набула си й не нарадувала си у хаті, лиш дрімними сльозоньками повмивала си! Ой запропастив-сми твій вік молоденький, гейби плитєв прикинув! — і плакав, повалившися у канаву.
А потім підіймав голову і п’яно грозив кудись кулаком.
— Але чкай, галице підкаменна! Чкай, чкай!.. Ше я ви-кєгну ід тобі руки! Ше я не присилений! Ше мутьті кості йграти та й жили данцювати. Ой га!.. Висит ше плетінка у коморі на цвєчку, я ї ше буду кивати та твойов кровйов по-локати. Бо тихий-сми, єк вода, але й грізний-сми, єк вода. Виділа-с Черемош навесні, виділа? Ні, я тебе питаю лиш — виділа ци не? Виділа?.. Ага!.. То — мудрація!
А на другу днину десь так перед вечором, як пішла мачуха до сусіди, а Катеринка бурєшку шкробтала на вечерю, — почав Мафтей чомусь крутитися без товку по хаті. Щось потужить волоку на нозі, у вікно загляне, чомусь у печі довбає довго і все мурчить щось про себе.
Катерина поглядає на нього. Потім каже:
— Шо би-сте хтіли казати, дєдю?
Мафтей навіть перелякався. Оглядаючися, соромлячися, сів коло дочки і спішно пестив, гладячи чорною рукою по голівці. 1 зашкарубла, потріскана рука чіпала ніжне волосся, шелестіла, як по шовку.
— Дитино моя... люба моя... — і більше нічого не говорив...
І від немудрої цеї ласки стиснулося серце Катерині схилившися, заплакала...
— Ти... дитино... ти... Я ті кау, шо не плач... бо то, ади... — а в самого сльози течуть по зморшках і голос дрижить.
І була тиха бесіда тихим вечором у батька з донькою, перша з того часу, як увійшла мачуха в хату. Радив батько йти за Юрішка.
— Хто тебе ме брати без віна, голіську? Хіба жебрак каліка йкий або одовець дітний. Ґаздівські сини, ади, віно лакомі, на гроші. Хто тебе схоче? Диви си сама — вже не малічка, вже давно дівуєш, а хто присилав си? Хто?.. Та ніхто. Та й посивієш у дівках, мачуха ме гризти з раня до вечора... Іди, дитинко, за Юрка, йди... Він і сам не без сороківця, та й старий Михайло, так гадаю, не порожній — кого меш ліпшого чекати?
— А йк душа моя ід нему не навертат си? Пудний він мені... Бою си. От їк у воду — так мені за него йти. З’їст ліпше мачухи.
— То все пусте, дитинко. Я би в твої долі й за того, шо пек му, не при хаті згадуючи, і за того йшов бих. Меш мати свою хату, сама собі ґаздиня, сама собі слуга. А може, таки й Юрко полагоднієт із тобов. То він тепер такий, от ік би вовк, а з тобов не ме бути такий.
Ся згадка про улагоднюючі впливи говорила дещо Катерині. Пригадувався буйний Дмитрик, яким ласкавим та покірним робився він під дотиком її руки, — і важкі сльози ринули з очей. Спомини минулого коротенького щастя рвали душу, жєль у серце в’їдав си.
І не почули батько з дочкою за своїми сльозами, як у хату ввійшла мачуха. Увійшла — й руками сплеснула.
— Ой божечку!.. Людочки добрі!.. Дивіт ци!..
Крунув си дєдя сокири шукати по хаті, ніби лагодити щось; борзо отираючи сльози, зашкребла Катерина бурєшку, а мачуха, як воїн, стала, підперлася руками в боки й кричала:
— Ах ви, дідчої матері діти вбоє, змори на вас не було! То ви роботи не маєте, шо си збігли, шляк би вас вибив до кришки й до прутя? Жерти так умієте? — і шпурляла якоюсь ломакою услід за чоловіком, а пасербиці сипала запотиличниками.
— Так я мушу на вас усіх сама робити? Так я роби на вас на усіх, ...би вам пес у рот!.. Ото побило мене трьома нещєс-тями з отсими дідьками! Ой бідна ж моя головочко заплакана, шо сми йшла усюди у біду та в недолю з ґаздівського дому!..
Не одну відтак нічку перележала Катеринка з одкритими очима, передумуючи гірку, безконечну свою думу. Про Дмитрика й чутки не було — та й не могло бути: пішов на дванадцять літ, то вже й не вертатися йому. "Чекати йото — немислима річ. Може, він ожениться там, може, й дивитися не захоче, бо й я ж тоді буду вже старою бабою... Ой!.."
Замикався тісний зелізний обруч над нещасливою голівонькою, гострими ранами, замість цвітів, сипало, кров точило з серця. Нема куди кинутися, нема де порадоньки шукати. Самі вороги доокола, весь світ повний лютих звірів. Мов у темному, страшному лісі заблудила глупої півночі і, куди вдаритися, не знає.
Стискала голівоньку міцно рученьками, — нічо не помагало. Дві було доріженьки: або за Юра йти, або повіситися.
А між тим сталася в Стебнях новина. І то така, що на мно-го літ вирвала село та й багато других сіл зі звичайної життєвої колії.
Надали до Устєрік нового мандатора — знімченого чеха пана Гердлічку. Прийшов — і одразу повіяло по Гуцульщині новим важким духом. Бачили люди біду, бачили по три біди зразу — а вже такої то ще не доводилося та най не дочекають і діти від дітей найтяжчого ворога нашого.
Перше, що почав робити, впавши до Устєрік, — це будувати новий величезний катуш і то такий, що аж дивувалися люди, будуючи, — чи не має новий мандатор гадки усю Гу-цульщину засадити за грати.
Оточив себе цілою гвардією пушкарів, в кожнім селі по-наставив нових котюг, а в сусідні Стебни отаманом пушкарським настановив праву свою руку, головного свого помічника і улюбленика — Юру Павличчука Тихонюкового!
А так, так! Юраша!.. Що виходив Юрішко обідранцем голоп’ятим зі села, ніхто не знав коли й куди, а тепер — ого! Гордо-чукітно увійшов Юрішко в Стебни. Дванадцять пушкарських душ чекають на його розказ, летять на його свист, з пушками, при усєкі зброї. Канцелярня має си провадити, печєтка...
А так, так... Страшну силу приніс зі собою Юрішко — і люди відчули то одразу, ще без її проявлення: зустрічали Юру, мов найліпшого приятеля, дітям веліли руки цілувати, знаходилися такі, що й самі навіть цілували. А на другий же день посипалися з найрізнороднішими скаргами.
Ніхто, не виключаючи й самого Юрішка, не знав границь власті отамана пушкарів. Ішов до Юри ґазда завідомити, що телиця пропала; до Юри йшла ґаздиня скаржитися на сусідку, що зі злою думкою якоюсь висипає попіл під оборіг; приходила молодиця з просьбою втихомирити занадто палкий темперамент чоловіка — Юра всіх приймав, всі скарги брав до переведення: шукав телицю, грозив різками молодиці за попіл, кликав до себе буйного мужа і читав йому моральні приписи. Взагалі все якось так поплуталося, що ніхто не міг розібрати, що куда й до чого.
І завидною, дуже завидною партією став тепер Юріштан — так чомусь прозвали люди отамана пушкарів. Не одна дівка отерлася плечем, не одна мати принесла покладок пригісного і просила відвідувати, але Юріштан завше був суворий, мов-
чазливий і, здавалося, не мав матримоніальних планів, не розумівся на дівочих принадах. А потім нараз, на превеличезне диво усього села, — подруге післав старостів до Місівчука.
Стискали плечима люди, дивувалися.
— Шо му в голов уступило? Шо го причмелило?
— А я вам іскажу, куме, єк то у пісні йдет:
Допоможи мені, боже,
Тую дівку взєти:
Хоч худоби не діжду си, —
Най з хорошов оженю си.
— Та вже бих не казав, коби була файна.
— Е, не кажіть, ґаздо. Дівка чиста, красива.
— Ні, куме. У мене тота дівка файна, шо оборіг плечем пе-ревернет, то у мене дівка файна си називає. А цеса? От їк каченя: пристолочи мезильним пальцем, а воно лиш гигнет.
— На добрім келтунку май відживит си.
— Ой ні! Не поможе вже їй жаден келтунок.
Баби, а найбільше ті, у котрих дівки коси заплітають, вважали то все за роботу нечистої сили. Та хіба ж і не дивно? Міг узяти Юріштан кого хотів за жінку, дитину найбільшого ґазди, з полонинами, з худобою, з грошима — а він, дивіться, люди добрі, злакомився на чисту посудину.
— Не без дідчої тут охоти.
— А шо ви гадаєте, кумочко?... Таже, варе, тоті Місівчу-ки... вони такі!.. Я ше памнєтаю, єк стара Місівчучка, ніби оцего Мафтея мама, градові хмари відвертала, — аби я так здорова, шо не брешу.
І тільки дівчата-подруги жалували.
— "Кого любила — того хибила..."
— Ой не мед та ше й не солодкий буде їй у тих у гараздах, запали би си.
Шкода травки та й муравки Тому облогові, —
Шкода тої молодиці Тому ворогові.
Шкода її, молодої,
Шкода її зросту:
Прийдет ци їй ба й втопити З високого мосту.
А старости тим часом пішли. Як перший раз ходили, то мало хто о тім і знав, а тепер — все село говорило, розгадувало. Але двох думок не могло бути: усі знали, що як таке щісь-кє22 голій дівці си трафєє, то вхопит ци за молодого обіруч.
(Продовження на наступній сторінці)