— Бачиш, голубчику. Було мені донесено, що ти бунтуєш нарід, говориш непоцтиві речі про цісарську фамілію і таке інше. Ну, як же ж ти думаєш — хіба не мусив я тебе узяти? Хіба ти сам, мандатором бувши, не зробив би так само? Ну, а тепер я довідався, що те донесення було неправдиве, що то на тебе наговорили твої вороги... І от бачиш — в ту ж хвилю я тебе випускаю.
Заплакав Танасійчук, пішов. А Гердлічка регочеться та кричить йому вслід:
— То вже пропало, як дим із комина! А ти більше нікому аби не читав записи. Зрозумів-єс?
І все, що було коло мандатора, все помішалося на власті. Його жінка, глупе, заплиле товщем сотворіння, півдня сиділа на ґанку спеціально для того, аби відбирати шану, бачити поклони і принижене згинання. А коли хто, йдучи або їдучи дорогою, не поклонився Гердлічисі або взагалі не зняв крисані перед будинком пана мандатора, — Гердлічиха пищала, бризкала слиною, бігли двоє-троє пушкарів, валили сторопілого чоловіка на землю і всипали двадцять п’ять на-гаїв. Се була норма, компенсації за непошановання.
Мимо катуша теж не можна було пройти, аби чого не сталося. Коли йшов чоловік і дивився на катуш, вартові пушкарі гукали:
— Ей!.. Що поглядаєш? Ци не співника маєш ту йкого?
Коли хто попадався такий, що огризнувся, — хапають,
б’ють. А ідеш мимо і дивишся в землю — знов ричать:
— Ей!.. Що борзо так біжиш? Що очима землю риєш? Мабуть, сумлінє нечисте носиш? Ану-ко, дайте му, браччики.
І далеко верхом обходили люди Гердліччину хату або понад самим Черемошем: тулилися стежечкою, в воду лізли, аби не попастися на очі.
Але зате вже як хто догодив Гердлічці — мав право його наслідувати. І багато підлоти, багато огидливості привив людям на Гуцульщині пан мандатор Гердлічка.
Велику мав силу. А надто видко було її в найболючішім місці Гуцулії — в некрутації. Мандатор одним своїм словом міг кого хотів увільнити від військової служби. От бере впрост за руку, веде пріч. "Іди — додому".
А коли йому хто з комісії скаже що впоперек, у нього одна лиш відповідь: "А з ким же я буду гори боронив?"
І ради того, ради вибавлення синів із пазурів того смока, служби воянцької — повзали люди перед Гердлічкою, по-собачому заглядали в очі.
Такі-то були владики Гуцульщини. І от коли загриміло ім’я Марусяка і то так, що аж "вища власть" о тім дещо почула, прийшов до пана мандатора якийсь папір, мабуть, не солодкий, бо зараз же післав Гердлічка по Юріштана і кричав на нього:
— Мой! То я тебе на то в люде вивів, аби ти з молодов жінков цілувався? А то, що опришки скоро мене самого у моїй власній хаті будуть грабувати, то тебе не обходить ніц? Щоб мені сю хвилю порядок був! Щоб я більше нічого не чув про Марусяка, розумієш?! А то...
І от Юріштан ганяється з того часу за Марусяком, але не годен імити.
XVII
То все розказав Марусі опришок там, на потоці, в солодкі хвилі побачення.
Слухала тої мови, як журкоту потоку, лиш іноді затримую-чися увагою на оригінальнім якім звороті, на дивнім факті; здебільшого ж попросту не вдумувалася, не підкладала реального значення. Лиш чари, чари, чари... Якусь дику свободу, якусь безграничну поезію вільної воленьки в шумі лісів, в пісні буйній, в звіриному крику на пустинній полонині.
Коли опришок, блищучи очима, оповідав о смілім орлинім нальоті на місто, на двір, — Маруся тремтіла, мов сама мча-лась конем, мов сама стріляла, окутувалася димом, а опришок виростав на лицаря свободи, п’яного солодкістю життя, надміром земних утіх.
Не крив він того надміру перед попадею. Весело регочу-чи, оскалюючи білі зуби, оповідав він про свої безконечні любовні пригоди, і тоді жіночі імена звучним каскадом сипалися з його вуст, переплітаючися з деталями страсті, сльозами, розпукою, а все разом авреолю якусь творило доокола красивої фігури опришка і кружило Марусі голову.
— Ой, та кілько ж їх у тебе було! — сміялася вона, а в тім сміху було трошки болю й трошки торжества.
І уходила додому зрушена, з солодкою втомою по тілі, з хаосом недодуманих думок, непрочутих почувань. Очі то розкривалися широко, мов хотіли що зрозуміти, то притьмивалися довгими віями й снили сни наяв; віддих частився, солодкі мари пересувалися неясними контурами в хвилястих туманах. І поезія, і звуки, і образи — все зрушувало, все розкривало схований гарячий смисл і усміхалося з глибини призив-ним усміхом.
А опришок все далекий, все коректний, як принц, все жаркий у словах і холодний в рухах. Кола заточує виром ма-нящих слів, регоче, як фавн, розбризкуючи заклики, мов воду русалкову під промінь місяця, іскрячи, блищачи й запінюючи, — а сам сидить далеко, на холоднім камені, і сам холодний, як камінь.
Але прийшов нарешті й той день, коли камінь присунувся, опришок сів близько і торкнувся плечем плеча... А голос став таким м’яким, вкрадчивим... Слова були все ті ж самі, але як він говорив їх! Голос, голос!..
І Маруся почула, як крутиться у неї голова, як туман застилає очі... хочеться похилитись, упасти... І як і той, що замерзає в полі, знає, що загине, коли засне, і бореться з усіх сил, — так Маруся.
Встала, мов зірвалася з місця. Прощалася.
Хвильку, одну хвильку довше затримав опришок її руку в своїй, а їй здалося вже, що то ціла вічність. Вирвала руку й побігла.
І добре, що не оглянулася. Бо побачила би перекошене, потемніле лице опришка, почула би, як скрипить він зубами.
В сю ніч вовком голодним ввірвався він до своєї любаски, лякаючи молодицю безумством страсті і шаленими своїми би гадками.
Щез спокій Марусі. З того дня ходила, мов затроєна. Чула, що вже не має волі, що вже мусить іти, кидатися в якусь безодню з закритими очима, щоби потім, там десь, в огненній глибині, підхоплювали її чиїсь могутні руки і робили з нею, що хотіли.
Ночей попросту почала боятися. Боялася своїх розпалених мрій, свого огнем пересиченого тіла і самотнього ледяного ліжка. Коли б доторкнувся тепер до неї о. Василь, — кричала би на голос і відбивалася б ногами. Але, на щастя, її хоронило мниме положене.
Так довго тягнутися не могло. Щось же має статись нарешті! То нехай стається!
Тиждень цілий перемучилася Маруся, до крові кусала со
бі губи, а не йшла до потоку. Уявляла собі до найменших подробиць, як сидить тепер Дмитрик, обіпершися на бартку, як дивиться горящим поглядом на камінь, з-за котрого звичайно появлялася Маруся, як слухає вовчим вухом найменшого шелесту в лісі, які тіні перебігають в сю хвилю по його лиці і як пізно ввечері, не дочекавшись, сумно встає з каменя і цілує те місце, де стояли її, Марусині, ніжки.
І гнати серною хотіла через верхи і каміння, упасти на груди і плакати, але стримувала себе тяжким окриком:
— Стій! Будь тут!.. Вари кулешу. Маленька вутла душа не могла витримувати боротьби. Маруся бігла в садок, під свою любу, остогидлу яблуню, заломлювала руки і звала, звала на поміч.
О, нехай би прийшов хто-небудь і розказав, пояснив! Або прибив би на хрест, рвав тіло, палив свічами. Нехай приходить люте, жорстоке, яке хоч, — аби лиш винесло відразу з сього моря ігол, що лізуть у душу з усіх боків!.. І стогнала, затиснувши зуби, а потім бралася рукою за чоло... а потім... бігла пріч... мимо церкви... далі... далі... у потік... на камінь...
Дмитра не було...
Чи, перечекавши тілько днів, укучився й перестав? Чи зовсім не чекав ні одного разу? А що, як зловили його і сидить тепер десь у катуші? А що, як умер?..
Роєм крутилися думки в голові і обезсилювали. Крикнула б: "Прийди!.. Прийди, коханий, бажаний, прийди!.." — але знала, що не почує. Бігла б сама — не знає куди. Тільки він, отсей вічний хранитель вічних тайн, камінь, мохом порослий, — тільки він єднав їх і був мостом. Більше немає дороги, пустиня.
І сіла на нім, на сім камені, й чекала.
Заспокоювалася поволі. Немовчно тікали маленькі хвилі пересохлого потоку, і кожна з них уносила з собою крапелиночку дівочого горя. Заколисували тихі пісні лісу, в снопо-чок маленький звивали тривогу й уносили пріч, а з-за синіх просторів, з невидимих царств на безшумних крилах приносили тиху благовісницю — журбу. То лиш осики листочок падав на голову, а здавалося, мов єлей всезцілющий пролився, і питання рідив, і давав відповіді. І родилися вони, печальні відповіді, глибоко-глибоко в душі, збитою купою підіймалися наверх і викреслювали, викреслювали одно питання за другим. І зникали, розпливаючися, дрібні вороги у тьмі і лишали місце... лишали місце для одного величезного нерозрі-шимого питання:
Боже! Пощо я живу?
Чула всею душею, що могла би жити лиш у щастю — а щастя не було доокола. Блиску, сміху, здійснення мрій, танців веселкових — а замість того треба жувати твердий, як підошва, глевтяк буденщини. І страшно вертати знов до тої ненависної плебанії, до тої ховзької калюжі, до тої безмірної нудоти, вічної, непереривної, тягучої нудоти.
— Пощо, пощо, пощо?.. Вічно свині, кава, слуги, калачі, хавтури, і то все в атмосфері вонючого поту о. Василя. Ой!.. В Черемош, чистий святочний Черемош кинутися, щоб обцілував прозрочистою хвилею, заколисав у мрійнім сні, а потім виніс би трупа на Чорногору і бережно, як плащаницю, положив на високій скелі. І злетіли би ся орлами полонинські чорні хлопці, стали би на коліна в великім крузі, дзвенячи топірцями похоронну піснь. А відтак громом вистрілів наповнили би простір — і в тих пахущих ладанових димах розтопило би ся змучене тіло, щезло б у відблисках блакитних небес, а на тім місці уросла би квітка біла...
(Продовження на наступній сторінці)