Без помилки можна думати, що Шевченко, їздячи р. 1846 по Правобережній Україні, зробив і подав до комісії не тільки оті п’ять малюнків, а геть більш, але вони дивним чином десь погибли. Ще чудніш сталося з отими п’ятьма малюнками, про які оце я говорив: якимсь чином малюнки з комісії опинилися у професора Роговича, а від його придбав їх дідич з Глухівського повіту Дорошенко; у його вони й нині... Коли ми зауважимо, що з подорожі до Києва Шевченко вернувся в грудні, так легко зрозуміємо, яка сила його праці десь змарнована єдине з дурного остраху!
Подорожуючи по Україні, Шевченко незвичайно бережно робив видатки з тих грошей, що дано йому з комісії на подорож: проїздивши три місяці, він видав 115 крб. 31 коп., а останні — 31 грудня вернув в комісію 397.
397 Киевская старина. — 1894. — Кн. II.
Прийшли різдвяні свята. Увечері першого дня Різдва братчики "кирило-мефодіївці" забралися "колядувати" до Миколи Гулака. Вже ж тут був і Шевченко. Був і дідич з Полтавщини Савич, що, простуючи до чужих країв, переїздив через Київ. Серед жвавого, освіченого і однодумного товариства йшла жвава та щира бесіда. Щиросерді братчики балакали про долю слов’ян взагалі, а найпаче про долю і побит України. Висловлювали надії про визволення українського народу з кріпацтва, про визволення України і інших земель слов’янських з неволі політичної, з темноти і своїм звичаєм мріяли про федеративне з’єднання слов’ян. Костомаров загарливо доводив велику потребу наукової слов’янської спілки, бо слов’янські народи вельми мало знають один одного. Звернули бесіду на історію України, на часи Хмельницького. Костомаров тоді саме працював коло подій Богданових. Нещодавно він, як був на Волині, оглядав Берестечко. Зовсім натурально, що перед молодими і палкими дітьми України ожив образ колись вільної, з устроєм демократичним, а нині зневоленої і зрабованої нені-України. Перед ними воскресла воля, козацька рада, гетьмани з усім виборним урядом. Натурально, що глибоко перейнятлива душа і чутке серце Тараса повинні були з такої бесіди високо підбадьорити і напоїти його високим духом патріотизму; не можна було йому не прирівняти минулого до сучасного, /211/ а порівнявши, не можна було вдержати в душі слово глибокого жалю і вболівання; слово дорікання і ганьби сучасному!.. Як його було не згадати, напр[иклад], хоч гадяцьких актів Виговського з широкою волею друку і слова, а згадавши, не можна і не порівняти їх до тієї "волі", що при панованні її "від молдавана аж до фінна на всіх язиках все мовчить..." Упоєний згадками і малюнками минулого життя України, Шевченко говорив голосно, жваво і нездержливо. Йому, як, певна річ, і нікому з його товаришів і в думку не приходило, що, може, між ними ворог сидить та сочить їх... Коли бесіда зійшла на тодішні "порядки російські", на устрій державний і т. ін. Шевченко, як повідає Костомаров, висловлювався "не зовсім цензурно".
Довго, геть за північ, гомоніли братчики і веселими розійшлися вони з кватири Гулака (в домі попа з церкви св. Андрія), не маючи й гадки, що отой "святий" веселий вечір, що так ясно світив їм, небавом стане про них хмарою, з якої вдарить блискавка, лине дощ, заллє їх "огонь святий" і молоде життя їх розіб’є, розтрощить в скіпки...
Костомаров і його неня, продавши ото маєтність в Вороніжчині, заходжувалися купити собі землю недалеко біля Києва. Прочувши, що така маєтність продається на лівому березі у Броварах (містечко три милі від Києва), Костомаров на святах, взявши Тараса та слугу свого Хому, поїхали в Броварі куповати землю. Власниця землі — вдова, мати двох дорослих дівчат, — радо повітала купців тих. Як його було їй і не повітати! Обидва нежонаті, молоді, доволі вродливі... може, женихи!.. Та й чи не женихи ж! Один — професор університету, другий — відомий поет і художник. Пані радо та щиро приймала гостей; частовала їх наливками, а Тарас весело лицявся до панночок. Вже ж не без того, може, що таки добряче випили. За ціну на землю з’єдналися; купчий акт відложили зробити навесні; випили, нашим звичаєм, могорича і попрощалися. Вже ж певна річ, що гостинна пані не забула й на Хому і його почастовала... Поїхали "купці". Мабуть, Хома трохи переборщив: бо, ідучи по Дніпру, не втрапив на дорогу. Усі свята стояла тоді відлига, інде кригу на Дніпрі пойняла вода. А купці забули якось про те. Як на те ж, ніч була темна і веселі подорожі наші шубовтнули в ополонку! Ще добре, що попали на мілину і відбулися тільки холодною купелію. До господи вернулися вони мокрими, обмерзлими; усю верхню одежу покрила крига. Дякуючи молодій силі та міцному здоров’ю, що при-/212/рода наділила і Костомарова і Шевченка, вони не зазнали з тої купелі тифу 398.
Небавом після сієї пригоди Шевченко поїхав 9 січня р. 1847 399 в Борзенський повіт до знайомого свого Віктора Забіли 400. Живучи нещодалеко від села Качанівки, маєтності багатого дідича Грицька Тарновського, Забіла бував у його доволі часто влітку, коли Тарновський жив в Качанівці. Тут ото Забіла спізнався і з Шевченком: обидва поети, обидва щирі українці, обидва глибокі патріоти — вони швидко сприятелилися. Кожен раз, коли тільки Шевченкові доводилося переїздити через Борзну або бути де недалеко, — він не минав Забіли, гостював і в сестри його Надії, що жила в Борзні. Але раз якось з невідомої причини Тарас, хоч і був в тих краях, одначе не заїхав до Забіли. Віктор Миколайович зараз післав до його ганьбу і дорікання, нарікання, написане віршами в гумористичній формі. "Посланіє" те показує нам, які близькі та щирі були відносини наших поетів. "Лютую я на тебе дуже, — признається Забіла в тому "посланію" 401, — за те, що в хутір не забіг:
Якогось жида віз з собою,
Мерзеного і з бородою,
І через те мене минув.
Який же ти земляк, який писака!
Неначе гнав тебе собака,
Боявся день подарувать,
Щоб побувать у мене в хаті".
В Борзні і в Борзенському повіті, найпаче на хуторах під Борзною у Шевченка було чимало знайомих.
398 Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 600]. Русская мысль. — 1885. — Кн. V.
399 З документів ще не оголошених.
400 Віктор Забіла — родом з Борзенського повіту. Куліш каже, що він учився разом з Гоголем у Ніжинському ліцею. Одначе в реєстрі студентів ліцея за увесь час його існування я не знайшов наймення Забіли Віктора. Є Забіло, але — Яків; та сей помер ще р. 1833. Мабуть, коли Віктор Забіла і був у ліцеї, дак не скінчив його. Чоловік він був з великим талантом поетичним; та, на превеликий жаль, сам він не вмів, а навчити було нікому довести той талант до пуття. Вмер Забіла р. 1869.
401 [Лукич В. В. Забіла і його жартобливе "посланіє" до Шевченка]. — Зоря. — 1893. — [№ 5]. — С. 103. /213/
X
Останнім разом перед своїм арештованням Шевченко поїхав з Києва в Борзенський повіт властиво на весілля до Куліша, куди його запрошено за старшого боярина.
Як знаємо вже, Куліш ще восени р. 1845 перейшов на службу з Києва в Петербург; звідкіль ото під кінець року 1846 Академія наук вирядила його за границю, щоб він вистежив слов’янські мови і, вернувшись до Петербурга, взяв кафедру. З початку року 1847 Куліш, ідучи ото за границю, був і в Києві.
"Не було, — каже Куліш, — може, тоді й на всій Україні такого щасливого чоловіка, як я. Я їхав простісенько до учителя і до друга Пушкіна, до Василя Жуковського, і мав у пазусі лист від Плетньова. Лист той починався словами.: "Посилаю до вас другого себе", а в Жуковського жив тоді Гоголь". Та не в сьому єдине було тодішнє Кулішеве щастя: їдучи за границю, він завернув на Україну, щоб одружитися з сестрою Василя Білозерського — Олександрою 402.
"Щасливим застав я, — каже Куліш, — своїх любих киян, а найщасливішим між ними був тоді Шевченко; бо він сам у собі чув тоді і всі ми те чули, що він яко поет подає надії грандіозні. Тоді вже муза його запротестувала з усією своєю енергією проти ледарства сильних мира сього". З новими творами Шевченка Куліш тоді не був ще ознайомлений і коли перечитав їх, дак вони "здалися йому якимсь відкриттям з неба". Півтора року Куліш не бачив Шевченка і тепер, зустрівшись з ним, бачив, що "Шевченко зробивсь не таким, яким він його покинув, їдучи з України до Петербурга. Се вже був не кобзар, а національний пророк". Кулішеві здавалося, що "сталося те, чого зазнав на собі ветхозавітний посол господень, — те, що змалював по його слову такий же великий, як і сам Шевченко, геній слова".
Для Куліша, признається він, сяєво духа Тарасового було чимсь надприродним. Куліш бачив тоді, "що київська інтелігенція обгортала українського барда глибоким почитанням 403. З других джерел 404 знов відомо нам, що того часу у Василя Тарновського збиралися у Києві літературні вечори,
402 Хуторна поезія. — С. 12.
403 Ibidem. — С. 12 — 15.
404 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниях разных лиц (1831 — 1861 г.). — Киевская старина. — 1882 — Кн. X. — С. 69. /214/
(Продовження на наступній сторінці)