де завжди бажаними гостями були Шевченко, Костомаров, Білозерський і інші з їх товариства. На одному з таких вечорів Шевченко прочитав своє "Посланіє до земляків". Зміст "Посланія", найпаче ж ті місця, де говориться про гетьманів українських, зробили на всіх притомних страшенний вплив". Знаємо ще, що губернатором тоді у Києві був Фундуклій, людина освічена, щедра і сам письменник. У його теж збиралися письменники і інші освічені кияни, а між ними бував і Шевченко. І скрізь Шевченка шановали, і скрізь він робив свій вплив. Вже задля сього не досить було самої його кебети яко художника і письменника. Хоч би яка велика була кебета, а до неї треба ще відповідного розвитку духового і морального на те, щоб художник мав вплив на публіку: треба, щоб твори художника чи письменника стояли коли не вище, дак хоч врівень з культурою людей, на яких він впливає. Оця, коли можна так мовити, спільність зміцняє вплив письменника, та й саму творчість його вона править на певну стежку і дає йому серед громади поважане місце і впливову вагу. От і з сього ми й бачимо ступінь духового і морального розвитку Шевченка і ймемо цілком віри Кулішевим словам, коли він каже, що "наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання і заруку своєї будущини" і що кияни "взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний... Шевченко з’явився між нас яко видиме оправдання нашого натхнення звиш" 405.
Таким чином, зовсім натурально було і Кулішу, і його молодій бажати, щоб Шевченко бояриновав у їх на весіллі. Олександра Михайлівна Білозерська, тоді молоденька дівчина-красуня, "була людина хуторна, мало тямуща в рідному слові, бо московщина вкупі з французщиною прибивали його до землі. Але людина вона "розумна і великочуйна до краси і сили рідного слова". Коли Куліш став їй читати напам’ять (бо, каже він, всі ми знали їх, як "Отче наш") Шевченкові плачі да пророковання, дак творчість поета освітила і осіяла душу Олександри Михайлівни так, мов небесне обітовання чогось грядущого в перевазі світа над темрявою, правди над лжею, любові над ненавистю" 406.
405 Хуторна поезія. — С. 9.
406 Ibidem. — [С. 16].
Слухаючи вперше поетичні твори свого сподіваного боярина, Олександра Михайлівна плакала. "Се були сльози воскре-/215/сіння в нову, вічну народну жизнь". Певна річ, що Кулішева суджена і глибоко, і щиро раділа бояринованню Шевченка на весіллі. Та й те мовити, хто б з нас не бажав, не радів, щоб в день нашого шлюбу церковного вінчала нас сама слава України, держачи над нашою головою вінець рукою Тараса Шевченка.
І от, 22 січня р. 1847 бачимо ми: в сільській церкві в селі Оленівці (Борзенського повіту) стоїть перед аналоєм на рушничку незвичайно вродлива пара молодих: і віком, і вродою, і серцем, і мислями обоє молоді саме під пару: щирі українці, ентузіасти, певні діти "заплаканої" нені України. На головах у молодих сяють церковні вінці. Церква гарно сяє свічками, ще більш сяють лиця і очі молодих і бояр. Здається, замість "Ісаія, ликуй" співають: "Україно, ликуй! воскресни, мамо! відпочинь!"
Коли з-під вінця молоді вернулися до господи на хутір Мотронівку, Шевченко, підійшовши до молодої з поздоровленням, мовив: "Чи ти царівна, чи ти королівна!" — "На чужий коровай очей не поривай, а про свій дбай", — відповів до його жартуючи молодий.
Весільні гості більш за всіх після молодих уважали на старшого боярина, властиво на його пісні. Гостей на весіллі були повні світлиці: гули вони по всіх кутках, мов ті чмелі; інде щебетали, наче горобці, взагалі стояв гомін великий. Аж ось старший боярин, заложивши назад руки, почав ходити по залі та й заспівав:
Ой зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...
Усі гості, почувши, як співає Тарас, ущухли, наче зістався сам тільки співака. Та й співав же він як! "Такого або рівного йому співу не чув я, — каже Куліш, — ні в столиці, ні на Україні. Від того співу заніміла розмова і між старшими, і між молодими: з усіх світлиць гості посходилися до залі, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, немов в темному лузі серед червоної калини. Скоро він вмовкав — його зараз благали співати, і душа поета обернула весілля поклонниці його таланту в національну оперу, якої, може, ще не швидко чутимуть на Україні! "Молода княгиня" на спомин того вечора подарувала поетові дорогий клейнод, дорожчий з усього добра, яке коли мала, свою квітку вінчальну. Отим подарунком задушевним вона знаменовала в мислях своїх на нім і вітала /216/ його грядуще величчя, котрого так жадала для щастя України" 407.
Бажання Олександри Михайлівни хоч потроху справдилося: її старший боярин став і буде довіку славою, гордощами і величчям України, але, на превеликий жаль, шкода тому, що на оте величчя нації трохи чи не першим підняв руку і кинув болотом на музу генія нашого слова ніхто більш, як не Пантелеймон Куліш!.. Неокраєне самолюбство раз по раз доводить самолюбів до того, що вони, як сказав один письменник: "Сьогодні палять те, чому учора поклонялися, а поклоняються тому, що вчора палили..." Не такої вдачі був Шевченко: що раз добром вплинуло на серце, про те він довіку не забував. Так не забув він і про вечір 22 січня р. 1847; він згадав про його через десять років на засланні і згадав так приязно, ясно, огрійливо, буцім він згадав про таке вражіння, що тільки що вчора перейняло його серце. В "Записках" 11 липня р. 1857 Тарас пише: "Проспівавши любу мою пісню ("Ой поїзжає по Україні козаченько Швачка"), я перейшов на другу любу "Ой зійди, зійди ти зіронько та вечірняя..." Оця меланхолічна пісня нагадала мені той вечір, коли я співав оцю чарівну пісню на два голоси з молодою жінкою Куліша на їх весіллі тяжкого року 1847. Чи я побачу ще оту прекрасну українку? Чи заспіваю з нею оцієї задушевної пісні?" 408.
Тут до речі буде сказати кільки слів про співання Шевченком українських пісень. Згаданий вгорі Віктор Аскоченський в своїх споминках каже, що "Шевченко співав не вірно, навіть погано"; а Білозерський повідав нам 409, що Шевченко своїм співанням робив велике вражіння на слухачів: "Мою неню, — каже він, — Шевченко причаровав своїми піснями: ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, нагнувши свою думну голову; шия пов’язана шарфом, на тварі вираз журливий, голос тихий, тонкий. Мати, було, плаче від пісень його. Любленими ліснями його були: 1) "Ой зійди, зійди зіронько", 2) "У Києві на ринку п’ють чумаки горілку", 3) "Ой горе, горе, який я вдався"і 4) "Де ж ти, доню, барилася". Оцих пісень Шевченко понаучав і сестер Білозерського. "А то приїхав раз Шевченко в гості до Сребдольських в хутір їх Сороку біля Борзни.
407 Хуторна поезія. — С. 26.
408 Кобзар. — Т. III. Записки... — С. 59.
409 Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С. 71].
Сам Сребдольський був людина сувора, Шевченко став співати, і /217/ пісня його довела до сліз старого суворого Сребдольського". Нарешті і Михайло Максимович каже, що він упивався Шевченковим співанням. "Художественна натура Шевченка, хоч як розкішно виявляла себе в поезії і в малярстві, але ще міцніше і краще виявлялася вона в співанню українських пісень народних" 410. Одно слово, опріч Аскоченського, я не відаю нікого іншого з людей, що чули Шевченка, як він співав, кого б не причаровали його пісні, кому б не подобалося його співання!.
410 Собрание сочинений М. Максимовича. — [К., 1876]. — Т. 1. — С. 529.
Тоді ж таки під час Кулішевого весілля Олександра Михайлівна прирадила собі зробити велику услугу і Шевченкові, і Україні, і штуці взагалі: та, на лихо, не так сталося, як ждалося! Сам Шевченко і його приятелі, найпаче така тямуща людина, як Куліш, розуміли потребу поїхати Тарасові на кілька років за границю, та ще там повчитися малярській штуці; побачити великі твори великих майстрів малярства; побачити красу природи в Італії. На перешкоді оцій потребі стояла перш за все недостача коштів; а потроху і труднація з тодішніми порядками російськими при добуванні паспорта на виїзд за границю держави. Щоб дістати собі паспорт, треба було ужити велику силу клопоту, часу і коштів. Одначе київські приятелі Шевченка заходилися оборудувати сю справу, хоча й вельми не швидко. Примірковали, що першим ступнем по сій стежці добре б було, коли б поталанило примостити Тараса при університеті у Києві учителем малярської штуки. Коли б се сталося, дак перегодом попильнувати, щоб або університет, або міністерство освіти вирядили Шевченка за границю коштом урядовим. Здавалося, що сі заходи, хоча річ вельми трудна, але, можливо, перемогли б усякі труднації, бо можна бути певним, що тут запоможе своєю протекцією неня княжни Рєпніної — княгиня Варвара, родичка тодішнього міністра освіти графа Уварова. Розпочали справу. З початку грудня р. 1846 Шевченко, звісно після того, як дехто з його приятелів і значніших в світі бюрократичному знайомих перебалакали приватно, вдався до куратора київського учебного округу з просьбою про учительство малярства. При тій просьбі він подав і диплом свій, виданий з Академії художеств на звання "свободного художника". Справа пішла по канцеляріях звичайними шляхами бюрократизму і, звісно, йшла собі повагом, мляво, так що під час Кулішевого весілля ще не відо-/218/мо було ні Шевченку, ні Кулішу, які з неї вийдуть добутки 411.
(Продовження на наступній сторінці)