Отоді-то Олександра Михайлівна Кулішиха і обізвалася з своєю щедрою запомогою в справі поїздки Шевченка за границю. Вона прохала, щоб Шевченко її коштом поїхав за границю. Свої предківські, що переховувалися в роді Білозерських, може, ще з часів польської руїни, перли, коралі, намиста, перстені і сережки та віно її грошеве — три тисячі карбованців — усе те бажала вона повернути на поїздку Шевченка, аби він три роки пробув за границею. Треба було тільки умовити Шевченка, щоб він згодився прийняти на щастя України оцей щедрий подарунок.
Хоча Шевченко до подарунків, та ще грошевих, був людина вельми щепетильна, одначе в сьому разі не вельми трудно було умовити його, щоб поступився на користь рідного краю. Міркуючи коло сподіваного учительства на університеті і поїздки за границю, наш поет-художник далеко сягав думками в будущину. Перед ним мріла вже у Києві українська Академія художеств. Умовити Шевченка прийняти подарунок Олександри Михайлівни взявся Куліш. Він почав говорити йому, що він яко артист-маляр буде у Києві самітником, а самітність — діло відоме, не підбадьорює, а пригноблює дух чоловіка, і вона не дасть йому розвинути свій смак художницький до повної повні.
Га ні по чому ж і б’є, як не по голові, — мовив Шевченко насупившись і вельми стукнув кулаком по якійсь товстелезній книжці.
Тоді Куліш сказав йому, що коли він роздобуде собі художницького паспорта за границю, то гроші йому будуть видаватися три роки, а скарбничим буде він — Куліш; нехай тільки поет не допитується, звідкіль взялися ті гроші. Почувши се, Шевченко зрадів простодушно як дитина. Стали думати про паспорт. Справа ся, хоч і здавалася мороковатою, але між панами, каже Куліш, тоді було більш схожих на людей, ніж опісля, як розпочалася українська мартирологія. Поетові між ними жилося не згірш 412, і була надія повна уладнати справу з паспортом.
411 Документи у справі призначення Шевченка викладачем малювання Київського університету див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали... — С. 83 — 84, 85 — 87. — №№ 184 — 186, 191 — 193. 196. — Ред
412 Хуторна поезія. — С. 18.
Що поміж українським панством того часу було більш свідомості і почуття національного достоїнства і волі — так се факт. За нашого часу новий Шевченко, певна річ, не зу-/219/стрів би між панами тієї гостинності і привіту, яких зазнав Тарас; але ж тоді не було і такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізовало на Україні і панство, і духовенство, і взагалі інтелігенцію, що саме слово "український письменник" жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духового кріпацтва серед інтелігенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони — українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно "по секрету", а мусили шановати прирожденні українцям національні ознаки і почуття їх національне.
XI
Справивши весілля у Куліша, щасливий і веселий виїхав Шевченко з Мотронівки. Він тоді заходжувався коло нового, видання своїх творів і хотів поїхати по Чернігівщині до знайомих і позбирати до гурту, де у кого позоставляв свої твори. Поїхав він перш за все по хуторах біля Борзни: був у Миколаївці, у Миколи Білозерського, був у Сороці у Сребдольського, у Забіли. Змалював тоді патрети з Забіли, з Сребдольської і з малого Білозерського. Прощаючись з Забілою, він подаровав йому свій картуз (шапку літню) і якийсь рослинний порошок, щоб настоювати на йому горілку "лікарственну". До самої смерті (1869) Забіла беріг отой картуз і вишивану сорочку, подаровану йому Тарасом. Сорочку ту Тарасові сестра його Ірина сама пошила і напряла на неї полотна з конопель, що сама насіяла і обробила 413.
Потім Шевченко поїхав у Борзну до Забілиної сестри Надії. 1 лютого він з Борзни писав до Костомарова: "Друже мій, великий Миколо! Я оце й досі в Борзні і не роблю нічогісенько, лежу собі, та й годі. У Київ страх їхати не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті (хоч у Глушанівського синдика, він усі діла знає), чи я утверджений при університеті, чи ні. Та й напишіть до мене у славний город Борзну на ім’я В. М. Забіли. Та ще ось що: пошліть Хому до мого товариша, нехай він візьме у його портфель, скриньку з красками і Шекспіра, та ще й бриль: та все те і зберіжіть у себе; бо товариш мій 414 хоче їхати з Києва.
413 Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С.72].
414 Мабуть, сей товариш був Сажин.
Як побачите Юзефови-/220/ча, дак поклоніться від мене. О братстві не пишу, бо й нічого писать, Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав в Полтаву одгедзькуватися від учительства. А я і кругом мене діється ні зле, ні добре. Подвизаюсь потроху то коло чарочок, то що. Коли б то Бог дав мені притулиться до університету; дуже б добре було. Напишіть, будьте ласкаві, як що доброго почуєте. Свої композиції або сам привезу, або пришлю з Чернігова".
З Борзни до Києва верстов 150 буде. Почта ходила тоді не геть шпарко; на відповідь з Києва треба було щонайменш тиждень. Значить, Шевченко гадав ще перебути то в Борзні, то в хуторі у Забіли не менш тижня. Не скажу, чи довго ждав її Шевченко і коли саме з Борзни він виїхав до Чернігова; але виїхав він, не діждавшись відповіді Костомарова: бо останній зовсім не одержав його листа. Про той лист так би люде й не відали, коли б через 25 років після того небіжчик Маслов не спіткав його в Петербурзі в "Гостинному дворі" у одного антиквара між старими паперами 415.
Не діждавшись відповіді від Костомарова, Шевченко з Борзенського повіту поїхав у Чернігів, а звідтіль — у Седнів до своїх приятелів Лизогубів, щоб тут спокійно, за добрими обставинами, з добрими приятелями, упиваючись красою лизогубівського саду і споминками "того, що минуло", улаштувати рукопис своїх творів.
415 Цікаве питання, яким чином отой лист Шевченків з Борзни, не дійшовши до рук Костомарова, опинився у Петербурзі у антиквара? На сю відповідь — фактів нема; можна відповідати самими тільки гадками. Мені здається, що більш-менш походитиме на правду така гадка. Може, ще під кінець січня почали потайно стежити Костомарова і перелюстровувати листи до його, і таким чином, Шевченків лист, коли він з початку лютого прийшов у Київ, жандарі перехопили і вже після арешту Костомарова лист той відіслали до слідчих в Петербург. Нічого корисного для слідства слідчі в тому листі, очевидно, не спостерегли; інакше б лист пришили до процесу. В листі, правда, стоїть фраза про братство, але певна річ, що слідчі не зрозуміли її. Уважаючи, таким чином, лист той яко нікчемний, — слідчі кинули його, яко річ непотрібну. А який-небудь жандар сторож з канцелярії, збираючи до гурту "непотрібні" папери, взяв і той лист до коша і вкупі з іншими продав його за кілька копійок.
Жодної звістки досі нема про те, що він робив тоді в Чернігові і чи довго там перебував. Здається, що масницю він перебув в Чернігові. Запевне відомо, що в Седневі він був вже з початку березіля. Тут він написав поему "Осика", датовану 7 березіля, і передмову до нового видання "Кобзаря". Ні поема, ні передмова досі надруковані не були: /221/ лежать вони в архіві "III отделения". Професор Стороженко бачив їх там, читав і каже, що "Осика" єсть первообраз поеми "Відьма". В "Передмові" 416 до "Кобзаря", каже д. Стороженко 417, Тарас Григорович заохочував земляків писати рідною мовою і подавав вірші "Свячена вода", скомпоновані Псьолівною...
Верстов чотири від Седнева є село Бігач, — тоді се була маєтність князя Кейкуатова. Яко сусіда Лизогубів Кейкуатов приїздив до їх в Седнів, спізнався тут з Шевченком і запросив його до себе в Бігач намалювати портрет з його жінки 418. Про час перебування Шевченка у Бігачі д. Демич розказує, що чув від свого дядька Демича, що спізнався з Шевченком тоді, як останній був у Бігачі. "Шевченко жив там у флігелі, де жили ті, що служили у князя при економії. Демич не згадав запевне, коли саме Шевченко приїхав до Кейкуатова і чи довго там був. Певне тільки те, що в Бігачі він був під кінець березіля р. 1847. Кейкуатов дав тоді Демичу яко землемірові, що здіймав його землі на план, атестат, і на тому атестатові за свідка підписався 26 березіля художник Тарас Шевченко. От і з сього доктор В. Ф. Демич 419 і виводить, що Шевченко перебував у Бігачі "з початку лвдтого до початку квітня". Микола Білозерський теж переказує 420, що Шевченко "часто гостював у Кейкуатова". Обидві звістки ледві чи певні. Люде, що добре знали старого Кейкуатова, казали мені, що він був людина сувора, геть не гуманна і навіть лиха до своїх крепаків: "Се був в відносинах до крепаків контраст Андрієві Лизогубові, тому-то просто річ неможлива, щоб Шевченко приїздив до його гостювати". Їздив Тарас до Кейкуатова тільки на сеанси; часом з ним їздив і Андрій Лизогуб: може, тоді Шевченко перебував у князя і цілий день; може, раз чи два зістався й ночувати, але щоб жив у його — так се діло цілком непевне, неможливе" 421.
416 Оця передмова була подана до надруковання в "Киевской старине"; але цензура не дала друковати її. Тим більш цікаво і варто б було завести ту Передмову до життєписі Шевченка... Я вдавався по неї, та не поталанило мені... Хоч гріх і не на моїй душі, а все ж воно шкода. [Див.: ПЗТ. — В 6 т. — К., 1964. — Т. 6. — С. 312 — 315].
417 Киевская старина. — 1893. — Кн. 3. — [С. 460 — 469].
(Продовження на наступній сторінці)