Перебравшись у серпні р. 1845 до Києва, він зустрів тут невеличкий гурток української молодіжі інтелігентної, що була однієї з ним думки політичної і соціально-економічної. В розмовах з людьми того гурту не можна було не виникти думці про неминучу потребу організації. Розмовляючи про грунт організації, зовсім натурально і консеквентно було спинитися на слов’янській ідеї, а на Україні для неї було вже і своє історичне [місце], і свої прихильники. Звісно, що ще р. 1818 була зорганізована у Києві ложа масонів з назвою "З’єднаних слов’ян". До сієї ложі між іншим належав і седнівський дідич Ілля Лизогуб; в сьому запевнив мене виданий йому ложею 27 мая диплом (знайдений вже після смерті Іллі Лизогуба). Ідея слов’янства основалася знов через п’ять років, коли з тою ж назвою було зорганізоване на Україні потайне товариство. Як у Києві, так і в Харкові — ідея національного відродження слов’ян не переставала існувати і ширитися. Розросту її, а значить, разом з нею і зросту української ідеї сприяла література і праці етнографічні. Звісно, ідея зростала доволі мляво: коли Костомаров перебрався в Київ, дак, як каже він: "Ідея слов’янської спілки була в пелюшках, зате ж відбивалася вона такою свіжою, якою потім вже ніколи не була".
Костомаров застав в Києві готовий грунт ідейний і готовий, тільки що не зорганізований, контингент молодіжі, перейнятої тією ідеєю і бажанням служити їй. По думці Костомарова, а вже ж і по думці київських його товаришів молодих: Гулака, Білозерського, Маркевича, Андрузького, Навроцького і інш., бажана спілка слов’ян не повинна була обмежуватися сферою поезії да науки; вона з’являлася їм в образах, в які повинна втілитися задля пришлої історії. Одно слово, ідея слов’янської спілки, сплоджена на грунті письменства і науки, розрослася вже до сфери життя політичного і соціально-економічного і з’являлася вже в формі устрою на подобу стародавніх республік Греції або сучасних сполучених держав Південної 379 Америки.
379 Помилка автора. Північної. — Ред.
По думці Костомарова і його товаришів, слов’яне повинні з’єднатися, але ж /199/ при тому з’єднанні кожна слов’янська народність задержує власну автономію. Федерація по самим тільки народностям не вдовольняла більш за все через те, що не кожна народність має однакову кількість маси. Тим-то до слов’янської федерації брали іншу міру для поділу, одначе ж цілком зберігаючи право кожної національності. Гадали, що відповідним був би адміністративний поділ земель, незалежно від національності. Гадали, щоб по всіх частинах бажаної федерації слов’ян були б однакові права грунтовні й закони; однакова вага, міра і монета; торгівля б була вільною; кошар кордонних і зла щоб не було; кріпацтво щоб всій федерації було скасоване і т. ін. Міркуючи, яким шляхом найшвидше можна прийти слов’янам до такої спілки, зупинилися і стали на шляху єдино і тоді, і за наш час певному: себто вигодовання громади духом отих ідей. Звідсіль вже сама собою виходила неминуча потреба організації шкіл, та щоб по школах учителювали люде щирі, перейняті вимовленими вгорі ідеями і вдатні пересаджувати ті ідеї в молоді покоління. Консеквентно далі, щоб придбати якомога більш таких людей, треба завести таку організацію, щоб гуртовала людей, виховувала їх в ідеях слов’янської федерації і простала ті ідеї шляхом письменства, науки і взагалі широким шляхом виховання. От такою стежкою і прийшли до думки організовати те слов’янське братство, що потім охрещено його Кирило-Мефодіївським товариством. Вперше думка про організацію товариства була висловлена в квартирі Гулака з самого початку січня р. 1846, коли ні Шевченка, ні Куліша, як знаємо, в Києві не було: перший був в Полтавщині, а останній в Петербурзі. До товариства, ще тільки проектованого зараз, опріч Костомарова і Гулака, пристали Навроцький, Пильчиків, Маркович і Білозерський Василь. Статут товариства уложив Костомаров. Білозерському прийшла думка, щоб товариші носили перстені з словами: "Кирило і Мефодій, січень, 1846". Через се "III отделение" і охрестило товариство Кирило-Мефодіївським. На печатці товариства були вирізані слова: "Розумійте істину і істина ослобонить вас". Програму товариства Костомаров в своїй автобіографії переказав так: метою товариства стоїть — простання ідеї слов’янського з’єднання і сподіваної федерації слов’ян на грунті повної волі й автономії народності. Повна воля віри і однакові права кожної релігії. Усяка пропаганда, яко при повній волі, не потрібна, не повинна бути; одначе гадали прихиляти слов’ян латинської віри, щоб в богослуженні уживали мови слов’янської. Щодо мови, яка б /200/ ставала загальною усім слов’янам, дак сього питання не обрадили; гадали тілько, що такою мовою може стати великоруська, яко більш за всі інші слов’янські мови розповсюджена. Далі: для народу обов’язкова школа; скасовання кріпацтва, усяких привілеїв, кари по тілу і кари на горло. Бажали, щоб слов’яне пристали до Росії і організовали федерацію; Росія була б поділена на держави чи частини: північну, північно-східну, південно-східну, горішню і низову волзькі, дві українських, одну середущу, дві південних, дві сибірських, одну кавказьку. Біла Русь, як і Польща, Чехи, Морава, Сербія і Болгарія становили б кожна свою державу. Поділ сей не вважали за нестеменний, а гадали, що його можна і переіначувати відповідно потребам економічним і іншим. Київ, не належачи до жодної держави, був би осередком, де збиралася б рада загальна. Раду складали б дві палати: одна — з міністрів і виборних сенаторів, друга — з виборних заступників. Рада збиралась би щочотири роки, а коли треба, то й частіш. У кожної держави була б, опріч того, власна рада, що збиралася б щороку. У кожної держави — свій виборний голова і сенат: головна власть центральна — в руках голови, вибраного на чотири роки, і в руках міністрів. Про случай оборони федерації від ворогів околишніх була б регулярна армія, але не велика, бо у кожної держави була б власна міліція. Про случай війни муштрувались би військовій штуці уся вдатна до того людність.
"Ідея оцього товариства, зорганізованого мною, — каже Костомаров, — пронизала усього мене до фанатизму, і я простав її скрізь, де можна було". Найбільш за всіх розповсюджував її Дмитро Пильчиків; він більш за всіх впливав на молодіж своєю умілостію поводитися з нею і своєю чесною вдачею 380.
380 Див.: Литературное наследие; Русская мысль. — 1885. — Кн. V; Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 599 — 600]; Русский архив. — 1892. — Кн. VII.
В паперах, одібраних потім у Костомарова, Гулака і інших, був статут товариства і "Правила" задля братчиків. Статут складався з 6-х, а "Правила" — з 11 параграфів. §2 становив: "Кожен народ слов’янський повинен мати свою самостійність; такими народами признаються: українці, велико— і білорусини, поляки і інш". § 3. "Кожен народ повинен мати управу народну і оберегати рівноправність громадян". §4 "Управа, законодавство, право власності й освіти повинні бути засновані на св. релігії Ісуса Христа". /201/ § 6. "Загальний собор слов’ян складається з заступників всіх слов’янських народів". §2 "Правил" наказував присягу братчиків".
Як шпарко зростала численність братчиків, сього Костомаров не повідає; але від Пильчикова доводилося мені чути, що під час арешту братчиків (березіль р. 1847) в товаристві було вже мало не сотня братчиків. Реєстру братчиків не було на папері, і взагалі товариство пильновало якомога уникати канцелярщини. Таке розумне поводження стало в великій пригоді, і коли з доносу Петрова линув на братство дощ арештів, дак в лабети попалося вельми мало братчиків, тільки ті, яких стрівав Петров у Гулака і знав їх наймення. Таким чином, доволі братчиків київських і ніхто з провінціальних не вскочили в пригоду і не зазнали арештів. А слідчі "III отделения" запевнилися, що товариство складалося лишень з трьох чоловік.
Приєднати Шевченка до сього товариства було вельми легко. Грунт до того був заздалегідь виготовлений; сам Шевченко був перейнятий тими національними, слов’янофільськими і демократичними ідеями, що Костомаров поклав яко основу братства. Ще за півроку до знайомості з Костомаровим, Шевченко плакався, що
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить...
і бажав,
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами
І синами сонця правди.
Не трудно з’ясовати, з якої криниці Шевченко набрав ідей всеслов’янського братолюбія. Певна річ, що він був знайомий з творами польських письменників, таких слов’янофілів, як Залеський 381, Грабовський 382 і інші. Хоч Шевченкові і браковало освіти систематичної, але керманичем його простовання був такий слов’янофіл, як Осип Бодянський, і Шевченко історію рідного краю знав настільки добре, наскільки можна було тоді її знати при тогочасному убожестві на матеріал для вивчення історії. Він тямив історію ідейно і там, де браковало йому знання, він вгадував своїм чутким серцем.
381 Залеський Юзеф Богдан. — Ред.
382 Грабовський Міхал. — Ред.
(Продовження на наступній сторінці)