"А ви не бійтеся: кажіть, ми не більшовики, ми студенти", — заохочував Мирон господаря до розмови. "Та виджу, що не волоцюги, але краще б сиділи в місті і вчилися… Ви питаєте, чи хоче гуцул спокою. А чому мав би не хотіти? Тільки не знати, що той спокій дасть. Бо вже як останній бункер викриють, тоді, певне, й фертик. Нікого не буде боятися москаль і всіх нас — як нігтем вошу…" — "А нині ще побоюється?" — "Та певно! — ґазда притишив голос. — Нема їм спокою, поки Андрусяк у горах гуляє. Там наскочить і вб’є енкаведиста, там спалить гарнізон, там засідку зробить, і машини з пайдьошниками лиш беркиць — і в прірву!" — "Що ж то за Андрусяк?" — "Та хіба я знаю — Андрусяк та й вже. Десь він живе, як дух, у горах, а спіймати його не можуть, він, кажуть, невидимий" — "То бандерівець?" — "То партизан, хлопче, упівець, а бандерами обзивають москалі нас усіх. Не говори такого слова…"
"От і записуй, Мироне, — іронізував Йосафат, коли вони манджали з Кривополя до Жаб’я. — Маєш сучасний фольклор, народ уже оспівує новітніх опришків, а цей Андрусяк скоро обросте легендами, як Довбуш. Я ж собі думаю: Андрусяки на наших очах стають тінями…"
"Дурниці говориш, — обурився Мирон. — Вони живими увійдуть в історію й літературу".
"І ти про них напишеш? Чи спочатку попрацюєш над курсовою: "Нова фольклорна основа "Тіней забутих предків"?"
"Напишу роман".
"А хто його читати буде? Хто надрукує?"
"Час на місці не стоїть, Йосафате. А те, що написане пером, не витягнеш і волом".
У Жаб’ї хлопців затримали патрулі, перевірили документи й наказали чимшвидше забиратися з прикордонної зони. Розпитавши дорогу на Ґрегіт, мандрівники сховалися в борах. Порішили добратися до Космача, а звідти через Яблунів до Коломиї. І — на львівський поїзд. Бо й справді ще не настав час для гірських прогулянок.
Ґрегіт вряди–годи виринав з–поміж нижчих верхів головатою банею, а потім зникав, ніби враз малів або западався в ізвори, та хлопці взяли правильний напрямок і не збивалися з дороги. Вони вже вибралися на сідловину Білої Кобили, а тоді заповітна гора велично постала перед ними, здавалося, до неї не більше сотні метрів. Однак, щоб досягти її, треба було спуститися в бездонно глибоку яругу і аж з неї добиратися до підніжжя вершини. А за Ґреготом, в улоговині між брусторськими горбами, — Завоєли, звідти путівець до Космача, а далі на Рунок — і до Яблунова рукою подати. А до Коломиї доберуться лісовозами.
Втім у небі зловісно загуркотіло: маленька чорна хмарка, що зупинилася біля диска сонця, враз заслонила його й почала стрімко розповзатися по небу сизо–чорними плахтами, які клубочилися вгорі, ніби десь там запалала лісова пожежа; світ стемнів, й перехресні блискавки помережали синяву, гейби то небесна майстриня ткала на чорній основі зиґзаґуваті узори; хлинув дощ, загриміло довкруж, а з роздертої навпіл хмари в зеніті, з льодово–білих окрайців, посипався град — спочатку дрібною крупою, а потім льодинками завбільшки з горіх. Хлопці в нестямі спиналися наверх, лід крушив гілля смерек, патиччя й градини били хлопців по спинах і головах; боячись розгубитися в темряві, вони трималися один за одного й намагалися угледіти хоча б якийсь навислий камінь, щоб заховатися під нього, зі стежки збилися і вже не знали куди йдуть, та врешті вийшли з плови, провалившись у яму, й тоді побачили над собою навислу кам’яну стелю.
То був грот. Мандрівники передихнули, й кожен думав, що так, як щойно вони, відступали, певне, партизани перед облавою — може, таке відбувалося саме тут; а град лупив по навислій скелі, мокрі до нитки хлопці зазирали в небо, яке, спадаючи долі, наколювалося на списи смерек й чорнотою розповзалося по землі.
Буря стихла так само несподівано, як і почалася, тучі позникали в ізворах, а в небі засиніли тихі озерця — то пробивалася небесна синява крізь знесилені хмари.
Мирон з Йосафатом роздивлялися, куди їх занесло: сховок був надійний, ніби джаканом пролупаний у стіні гори; вони дякували долі, що врятувалися, й перечікували, поки дощ зовсім зупиниться. У гроті було сухо, патиччя, чатиння й листя шурхотіли під ногами, Йосафат вийняв з кишені сірники, які, на диво, не замокли, й заходився згрібати на купу суш, щоб запалити ватру й хоч трохи зігрітися після градового холоду, — як раптом з боку сонця впали на дно грота дві людські тіні, хлопці оглянулися й завмерли: перед ними стояв озброєний молодий партизан, а до нього тулилася струнка дівчина в кептарику.
"Стійте… — тихо проказав партизан, він довго міряв очима зайшлих, врешті спинив погляд на Миронові. — Хто ви?"
Мирон зрозумів, що звідси вони живими вже не вийдуть: градобій загнав їх до партизанської криївки.
"Ми студенти, — видавив з горла. — Заблудилися, а тут град…"
Обличчя партизана було суворе й непроникне, а біла дівчина в кептарику стояла, схилившись до його плеча; вони обоє здались Миронові нероздільною істотою, яка у такій сув’язі мала бути удвоє сильнішою, щоб витримати відлюдне осамотнення в диких недеях й мати силу боротися з вічною загрозою для життя… Миронові туск здавив серце, коли подумав про приреченість цієї пари — і що спонукало їх стати до нерівного двобою з диявольською силою, яка залила з краю в край Карпатські гори, — ненависть чи любов, а певне, і одне, і друге в нероз’єднаній іпостасі; в симбіозі добра і зла стоять вони до кінця, мов смертники… Яка ж велична любов мусить єднати їх — готових разом жити, воювати і вмирати!..
Ці думки відігнали від Мирона страх: де любов, там мусить знайтися місце й для милосердя, а Йосафат тремтів, збагнувши безвихідь, — і хай би щось промовив партизан, ба ні, тільки проймав хлопців пронизливим поглядом, та врешті він пересуває автомат з грудей за плече, відривається від дівчини й ступає крок до мандрівників.
"Ти маєш щастя, Шинкарук, що я тебе впізнав, — промовив. — І твого товариша теж, хоч прізвища його не пам’ятаю. Ми за німців ходили до Коломийської гімназії, я знав усіх старших гімназистів. Ви ж не звертали на молодших уваги, тому мене не пригадуєте…"
Дівчина, почувши цю мирну розмову, полегшено зітхнула, і її уст діткнулася скупа усмішка; вона розстібнула кептарик, присіла на камінь, й тоді Мирон побачив, як з її шиї долі по сорочці потекли струмочки бісеру, насиляного на малинову стяжку; тих струмочків було два і кожен спливав окремо, не віддаляючись один від одного; зелені потічки несли на собі багряні ромбики, ніби то човники мчали вниз по воді поміж синіми брижами кривульок, врешті зелена повінь полишила за собою флотилію узорів, й різнокольорова бурхать вихопилася, немов через греблю, тороками на сорочку.
Дівчина помітила, як незнайомець задивлявся на її ґердан, вибачливо, мовляв, я не винна, що він такий розкішний, — мовила: "То мені неня зсиляла", — та вмить збагнувши, що тут не про жіночі прикраси йдеться зараз, опустила голову, наслухаючи, як поведеться розмова.
"Ви мене не пригадуєте, — вів далі партизан, — і це добре. Я ж мав би залишити вас тут назавше, мабуть, здогадуєтеся, що потрапили в моє гніздо… Та я вірю вам, що не наведете сюди большевію, а втім, ви й не знаєте входу до печери… Можете йти, тільки не оглядайтеся. Вийдете он цією стежечкою на гору, а звідти видно Завоєли… Ще хочеш щось мені сказати?" — пильно глянув на Мирона.
"Ти Андрусяк?" — боязко запитав Шинкарук, а Йосафат боляче штовхнув його в бік: ще договоришся!
"Не вгадуй, не треба, — наморщив чоло партизан. — А чому ти так подумав?"
"Ну, про Андрусяка повсюдно говорять. А ти…"
"Добре, що говорять. Хай знають зайди, що сидять вони коростою на нашому тілі, і хтось таки готує на них сірчану мазь".
"А довго так витримаєш?"
"До смерті", — усміхнувся партизан.
"І вона з тобою?" — кивнув на дівчину.
"А нам удвох смерті не буде. Ми ще вернемося колись до людей, і нас впізнають".
"Суворе в тебе щастя…"
"Але щастя".
Коли сходили з Ґрегота на діл, сказав Йосафат, ще добре не отямившись від пережитого:
"Надто високою ціною твориться легенда".
"Не легенда твориться, а держава", — сухо відказав Мирон.
"Держава?"
"Так, незалежна українська держава".
…Мирон обережно діткнувся до ґердана, що висів на цвяшку під образом Страстей Господніх, повів пальцем по бісеринках, які утворювали багряні човники, та вони вже навіки сіли на мілину, а зелена повінь скаламутилася й зупинилася — тороки на ґердані зітліли.
"Не мучте себе, пане Мироне, — почув він за собою Ганнин голос. — Я потім усе вам розповім".
(Продовження на наступній сторінці)