А ще немов гіркий докір увійшла в поле його пам’яті біловолоса Ліда, й сором дійняв його, і серце защеміло — так щеміло воно завжди, коли зустрічав або ж бачив її в садочку гімназійного професора Симотюка… Той садочок відмежовувався низеньким живоплотом від доріжки, що вибігала на вулицю з обійстя пані Глібовицької, в якої Василь наймав квартиру. Він кожного дня перед вечором проходжувався доріжкою, вичікуючи, поки Ліда зайде з книжкою до альтанки, або сидів у вікні, з якого можна було проглянути весь сад наскрізь: зір його зупинявся на альтанці, а поза нею світу для нього не існувало. І коли дівчинка відводила від книжки голову, то ніяк не могла розминутися з поглядом юнака, який готовий був сидіти у вікні або стояти перед живоплотом весь вік, дивлячись на білу вілу з маленькими, мов паперівки, груденятами під малиновою блузочкою, світловолосу і довгоногу. Вона деколи посміхалася до нього кутиками уст, і цього Василеві повністю для щастя вистачало, а коли покидала альтанку й підходила до живоплота, запитуючи, чи він читав ось таку книжку, то більшого блаженства для нього бути не могло, й Василь шелестів пересохлими губами, прохаючи, щоб позичила йому ту книжку хоча б на вечір.
І цієї миті, коли він стояв на дорозі у снігу, сталося подібне: Ліда підійшла до нього, проте він побачив на її обличчі замість усмішки велику, мов горох, сльозу, що скотилася вниз по щоці; не сказавши й слова, дівчина відвернулася і зникла з пам’яті.
Василь ішов уздовж Зрубу, наближаючись до батькового обійстя, а кобура тяжіла на ремені й нагадувала про себе; його роздирали думки, бо ж не знав, що має вчинити. Віддати револьвер офіцерові — та як віддати зброю вбивцеві свого брата, щоб він мав можливість мене вбити — як Андрія під Ґреготом? То що ж — застрелити офіцера, але Василь боїться вбивати, він ще ніколи й не стріляв, чей вчиться щойно в дев’ятому класі Першої коломийської школи… А чи податися до партизанів — але де вони?
А вже запалювався червінню схід — запалювався по всьому небокраю, ніби там мало зійти не одне сонце, а два, три, десять, і врешті сталося диво, якого ще ніхто не бачив: на двох краях східного обрію вибухли в небо два вогненні стовпи, які витягали за собою з преісподньої розпечені кружала сонць — тих стовпів аж два, і чиї вони, і до якого йому йти, коли в небі подали знак дві сили — одна з них Господня, друга ж диявольська, а як розпізнати, котра Господня?
Один стовп кинув світло на Василеву хату, й він побачив на подвір’ї три постаті: одна — то матері, яка напевне просить Бога, щоб Василь вернувся, друга — батькова, який наказав синові не вертатися, а третя — обеззброєного ворога, що нетерпляче жде юдиної допомоги від Василя. То диявольський стовп.
А другий, Господній, проклав багряну доріжку на Солтисову гору, й Василь побачив, як на схилі враз заметушились, піднявшись із снігових окопів, чорні постаті, і йдуть і йдуть вони вниз, розсипаючись по замерзлій шаріні, немов бджоли з розбитого вулика, — йдуть у напрямку села.
Василь глянув на далекі царини й побачив там подібні чорні постаті, які наближалися від гарнізону до Солтисової гори, і він утямив, що зараз відбудеться бій — зіткнуться дві сили на його подвір’ї, і якщо диявольська переможе, то загинуть батьки, а ворог врятується, коли ж Господня…
Й він щодуху кинувся збігати в Потоки, щоб з них вибратися на Солтисову гору. Провалювався в замети, повз, біг — щоб встигнути до партизанів і сказати їм, що офіцер — напевне, начальник гарнізону — стоїть на вітцівському подвір’ї без зброї, і треба його вбити. Вийшов з Потоків, допав до підніжжя гори, а партизани навально сходили вниз, вони зупинили хлопця, передали сотенному, й Василь йому все розповів.
"Шпола! — скрикнув Чарнота. — Вперед, хлопці!"
Партизани увірвалися на Андрусякове подвір’я й побачили, як дорогою, що провадила до гарнізону, втікав офіцер без шинелі — він збагнув в останню мить, що покара від своїх буде легшою, ніж від партизанів; Василеві батьки замішалися серед стрільців, а Василь, шалений і легкий, побіг щодуху за офіцером і врешті звалив його з ніг.
"Ти Шпола?! — закричав, навалившись на лейтенанта, він стискав йому руками горло і повторював раз у раз: — Ти Шпола? Ти вбив мого брата, ти?!"
Чарнота відняв Василя від офіцера, стрільці зв’язали Шполі назад руки й залишили в снігу, хтось із партизанів сказав роз’юшеному хлопцеві, який все ще поривався до зв’язаного лейтенанта:
"Облиш, його судитимуть у Космачі".
До обіду сакатурський гарнізон був розбитий, вантажівки понищені, приміщення спалене, й ні один енкаведист живим не залишився.
Верталися до Космача через Микитинці й Шешори; в Гуцулівці долучився до сотні надрайоновий провідник ОУН Іван Захарчук–Буркут із своєю боївкою — майже рік він рейдував по Запрутті, шукаючи свого двійника Степана Болідова, який протягом двох літ тероризував тут населення іменем Буркута. Не знайшов. А знав з донесень розвідки, що після втечі з поля бою під Трійцею Болідов був розжалуваний з капітана до рядового, довший час оббивав пороги начальника коломийського НКВД майора Моліна, той нарешті його прийняв, після чого Болідов зник. Те зникнення було для Івана складною загадкою — не міг же Молін так легкодушно пустити в розхід досвідченого контррозвідника, в якійсь же личині він перебуває на терені військового округу "Говерла"; Захарчук вертався до Космача, щоб зустрітися з окружним провідником СБ Вороном — чуття підказувало Іванові, що Болідов замаскувався десь поблизу штабу округу.
Буркут з Чарнотою перемовлялися, йдучи заметеними снігом путівцями позаду сотні, перед ними на відстані кількох кроків конвоював свою здобич — лейтенанта Шполу — наймолодший стрілець сотні імені Богуна Василь Андрусяк, він тримав у руці револьвер, який до вчора належав Шполі, й був готовий за найменшої спроби втечі застрелити вбивцю свого брата, він крокував за арештованим енкаведистом, сповнений гордості за першу партизанську перемогу, а Захарчук, спостерігаючи за полоненим лейтенантом, який прославився на терені округу нечуваними звірствами, намагався знайти якийсь зв’язок між Шполою й Болідовим…
Орест Потурай втішився поверненням Буркута, бо стало йому відомо, що навесні розпочнеться нова операція енкаведистського загону "Рубаха", котрого минулої осені поколошматив під Прокуравою курінь "Гайдамаки"; більшовики вельми ретельно готувалися до нового наступу на Космач, і знав Потурай про їхню докладну поінформованість щодо розміщень і передислокацій куренів та сотень на терені. Десь поруч розбишакував шпигун, а викрити його розвідці не вдавалося…
Якось, проходячи біля школи, Потурай побачив, як на спортмайданчику вчитель фізкультури навчав бойових вправ хлопчиків, озброєних дерев’яними карабінами. Він подавав команди, не прийняті в радянській школі: "струнко", "позір", "направо–глянь", "спочинь" — достоту, як у старшинській школі "Олені" на Завоєлах, і вчулися Потураєві в цих командах якась навмисна демонстративність, хизування, виклик, ніби вчитель звертає на себе увагу, забачивши упівського старшину. Потурай зупинився, тоді вчитель скомандував хлопчикам "розійдись!", а сам підійшов до провідника, голосно вітаючись: "Слава Україні!"
Прочув Потурай неприродність поведінки вчителя фізкультури, адже працює в радянській школі, й такі команди та вітання явно наражали його на небезпеку, та він чомусь не боявся, був надто сміливий, і це викликало осторогу провідника. Він придивився до вчителя — ніколи його тут не бачив, хоч знав учителів усіх до одного, — й не відповів на привітання.
"Ви новий учитель в космацькій школі?" — "Так, з минулої осені". — "А звідки прибули до Космача?" — "Я з Пістиня, колись ходив до Коломийської гімназії, і руханки вчив мене сам Петро Франко". — "О, то неабияка школа, Петро Франко був знаний спортовець… А як ваше прізвище?" — "Петро Гошоватюк". — "І ви не боїтеся вчити хлопчиків українських команд?" — "Ніхто не чує, а треба їм це знати — майбутнім стрільцям УПА". — "Дуже похвально… Ну добре, займайтеся далі".
Після цієї розмови Потурай перевірив пістинські родини — насправді живуть там Гошоватюки, а один з них, Петро, вчився колись у Коломийській гімназії, жив самотньо, а потім вибув з села… Окружний провідник заспокоївся, проте не випускав з поля уваги космацького вчителя фізкультури, який далі проводив екзецирки з хлопчиками й ходив з ними в пластунські походи в гори…
Суд над лейтенантом Шполою відбувався в Пилиповій ґражді. За столом сиділи командир військового округу "Говерла" полковник Степовий, окружний провідник СБ Ворон, командир сотні імені Богуна поручник Чарнота і надрайоновий провідник ОУН Буркут.
Стрілець Василь Андрусяк, який вартував заарештованого й своєї служби нікому не хотів віддавати, увів до світлиці лейтенанта Шполу. Був Шпола достоту такий, як тоді, коли забіг до Андрусякової хати — без ременя, в розпущеній гімнастерці, простоволосий, розгублений і жалюгідний. Василь подав йому стільця, й він сів навпроти суддів.
(Продовження на наступній сторінці)