"Ти набрався в німців пруссацького оптимізму, голландці ж більш песимістичні. Про це ми, зрештою, не один раз перемовлялися в листах… Та що говорити: я теж хочу мирної розв’язки. Мені Україна болить не менше, ніж тобі: я воював за неї, а Піт віддав життя… Але мені нині тривожно: хіба міг би ти згадати із світової історії хоч один приклад самоліквідації імперії? Таж ні, всі вони розвалювались у кривавих війнах".
"І ти боїшся… Ні, Едварде, за моїми спостереженнями московська імперія в комуністичній іпостасі не має більше ні охоти, ні сил існувати. Якби було інакше — хто б дозволив проводити подібні розкопки?"
"А може, вона прагне оновитися — поставити на місці прогнилого новий фундамент? Таке вже було: росіянин Ленін свідомо розвалював стару й немічну російську імперію, щоб на її місці побудувати сильну совєтську. З іншою ідеологією, але з тією самою стратегією світового панування".
"Нині подібний процес став неможливий: немає нових репресивних органів, а без них тоталітарної системи не збудуєш".
"Нові репресивні органи можна наново створити".
"Уже не можна: і нацистська, і комуністична ідеології, які зуміли у свій час примусити покорений люд повірити в доцільність репресій, скомпрометовані. Й на їх місце повертається націоналізм і релігія. Третього не дано".
"Блаженні віруючі…" — прошепотів Едвард і наче подих затаїв.
Орест підвів голову: може, йому стало погано?
"Ти заснув, Едварде?"
"Ні… Я згадав ту пару, ті зрослі в обіймах скелети. Хто вони?"
"Хотів би і я дізнатися… Але навіщо? То символ воєнного кохання. Сильнішого за смерть: адже воно воскресло нині перед нами…"
"І в ньому бачимо себе: любов, якої кожен з нас зазнав, і смерть, котрої не минути".
"А наша любов теж колись воскресне?"
"Так, любов до батьківщини — в наступних поколіннях".
Едвард на ці слова не зреагував. Бралося до світанку, й побратими поснули.
Й цвіркун замовк.
V
Думала Ганна, що вже ніколи його не побачить: перед Йорданом пішов Чарнота зі своєю сотнею рейдом на Покуття — там почалися вивози в Сибір: яке село врятує, а яке ні, десь погромить енкаведистський гарнізон, а десь обійде, зваживши свої сили, коли виграє бій, а коли…
Не хотіла думати про загибель сотенного, бо ще й не пізнала його, — тільки з тих пір, як Потурай запросив її на розмову до Пилипової ґражди, й Чарнота увійшов, не в кімнату увійшов, а в неї, — з тих пір не вступався з її душі і пестив, і мучив, і сон забирав, а гаджуги шуміли на белебні, чекаючи їх, і знала Ганна, що якби мало між ними те статися, то тільки там, під гаджугами, бо не приземлять вони її, а до неба піднесуть, й Ганна з висот побачить свою любов і себе в обіймах лицаря.
Коли ж він приведе до неї дівчину? Хай тільки один раз зайде, — і Ганна силоміць потягне його за руку до гаджуг, бо чому не вступається з душі і мучить, і пестить, і сон забирає — і хай цього потім вже ніколи не станеться, хай… Ганна наперед знає, що так буде: хто може втримати воїна, який пошлюбився з війною, і не любаска вип’є його чоловічу силу, а висмокче живу кров упириця–смерть, на те він і воїн.
…Ще не засвітила каганця, як тихо зойкнули двері, й до світлиці увійшли двоє: тільки краєм ока побачила Ганна струнку постать дівчини у благенькому сардачку, яка несміливо ховалася за спиною височенного вояка; входячи, він нахилив у дверях голову, ніби вклонявся Ганні, й був це Чарнота, і вже бачила жінка тільки його й забула, що сотенний цієї миті виконує службу: стояла перед ним чекаючи.
Чарнота стримано привітався, був він з вигляду суворий і шорсткий; Ганна відступила назад, відчувши, що холоне під його чужим поглядом, її потяг до нього тихо згасав, і аж тепер вона розгледіла біловолосу дівчину, яка несміливо стояла на порозі; дівчина була ніжна, гейби аж прозора, і тьохнув жаль у Ганниному серці, що й діти мусять іти на війну і гинути мусять — загине й ця, а сама ж яка, ще не розквітла й делікатна, мов вовняна пряжа, на якій не встиг іще зіткатися узір її життя.
Чарнота взяв Ганну за плече й повів у бічну кімнату, де стояв ткацький верстат і лежали на долівці під стіною зіткані килими; Ганна сполошилася — чому він так квапиться, невже хоче притьмом її взяти на килимах… й супротив дійняв жінку, вона притулилася спиною до стіни й, геть схолонувши, боязко дивилася на сотенного, бо не бажала, щоб це сталося в них, як у тварин…
Суворий вигляд Чарноти злагіднів, очі степліли, він зачинив за собою двері, й Ганна відчула, як його долоня стає все важчою, твердішою, немовби на її плечі хтось накладав ярмо, а пальці вояка поповзли по шиї аж до вуха й ніжно стиснули мочку; Ганна ув’яла, схилилася до Данилових грудей, та він опустив руку й сказав:
"Про це маємо знати тільки ми, партизани, Анно… І ти. Ця дівчина буде служити в Червоному Хресті, а ти — її мама. То для совітів. А сільським скажеш, що найняла собі дівчину з Хімчина помічницею до верстата… А ще хочу тобі сказати, що в Сакатурі гарнізон розгромлений, твоя сестра Марія і її чоловік подалися до куреня Різуна в Чорний ліс, бо й Сакатуру, як сусідню Боднарівку, нині–завтра теж спалять. А Василь у нас…"
"Замість Андрія", — прошепотіла Ганна, вона ніколи не бачила Василя, лишень цієї миті згадала слова Марії на похороні її старшого сина: "І Василько загине, такий нині час".
"Кожен сам за себе, Анничко… І ще: Шполу ми нарешті впіймали — в Сакатурі. Тепер він у нас під вартою".
"Палець Божий! — полегшено зітхнула Ганна. — Хотіла б уздріти його смерть".
"Бережи дівчину, як зумієш, — говорив далі Чарнота, — вона сирота. Вчилася в коломийській медшколі, а коли її батьків разом з нею схопили — за сина, який пішов до дивізії "Галичина" — й відвезли на товарну стацію, в теплушки, вона якимось чудом утекла, переховувалася у знайомих, поки Ворон не дізнався. Вони обидва з її батьком приятелювали ще з гімназійних років. Отже, ти все знаєш… А тепер проведи мене".
Вони вийшли з килимарні, Чарнота кинув дівчині: "Справуйся, дівче!" — і аж тепер вона зійшла з порога, даючи пройти Ганні й сотенному.
Холодний березневий присмерк заліг, мов злодій, між гаджугами, які аж завмерли з подиву, приглядаючись до Ганни й Чарноти, бо такої вродливої пари ще не доводилося їм бачити, і ждали, ждали того вічномолодого дива; Чарнота обняв Ганну, підніс її, маленьку, на руках, щоб вони стали обличчям до обличчя, приглянувся до неї й прошепотів:
"Мой, яка ж ти файна, душко!"
"Візьми мене, опришку, — відказала Ганна. — Візьми сьогодні, бо іншого разу, може, й не буде… А я віднині до смерті ходитиму за тобою, завжди буду стояти коло тебе, й ти про це знатимеш… Візьми мене, любчику".
Опівночі вернулася до хати. Дівчина сиділа на лавиці, вона з гріховною цікавістю приглянулася до господині, коли та засвітила каганець; Ганна взяла в долоні своє обличчя й похитала головою, ніби не могла повірити в те, що сталося, соромливо опустила очі, а потім підійшла до дівчини, обняла й промовила:
"Донечко моя, донечко… Що завтра буде з тобою? А ти хоч уже любила?"
Згодом Василь розповів Ганні…
Лейтенант Шпола глупо спіймався в Сакатурі. На самий Щедрий Вечір, перед Йорданом, коли в село приїхали двома вантажівками енкаведисти, які мали вранці вивозити людей, начальник сакатурського гарнізону підночовував у сільської повії Олени на Зрубі. Коли добре стемніло, його сполошила стрілянина — то кулемети Чарноти били із Солтисової гори по вантажівках, — й Шпола вибіг з хати в чому був, полишивши в Олени шинелю й табельну зброю разом з ременем і кобурою. Роздягнутий заскочив до Андрусякового дому, що стояв крайнім на Зрубі, — Марія саме готувала вечерю, й за столом уже сиділи Іван та Василь, який прийшов з Коломиї до батьків відсвяткувати Йордан. Офіцер наказав хлопцеві побігти до Олени й забрати револьвер та шинелю й сам залишився між двох вогнів: у селі піднялися до наступу ґарнізонці, а на Солтисовій горі чекали світанку партизани — і ні від одних, ні від других не міг він сподіватися пощади. А Василь не вертався…
Перед зорею, коли мороз аж тріщав від натуги, Василь вийшов з Олениної хати, одягнений в офіцерську шинелю й заперезаний ременем з кобурою, він був розгублений, здивований і заодно щасливий, бо цієї ночі пізнав те, що має пізнати кожен чоловік: Олена була гаряча й ніжна, вона ще не спала з таким молодим хлопцем, і в ній озвалося щось схоже до любові, якої їй досі ще не щастило звідати, — чужі чоловіки, немов бугаї, чимшвидше залагоджували потребу й полишали її, а цей задивився, а цей так голодно й несміливо жадав мене, і я заливала тебе коханням і навчала й сама насичувалася розкішшю, а тепер іди і добре думай, що маєш з тією зброєю зробити…
Василь стояв на заметеній снігом дорозі й не міг вирішити, в який бік йому йти, а Оленина мова ще звучала у вухах, він прислухався до неї, і в ньому знову будилося не вгашене до кінця бажання, та вертатися до Олени не мав права, бо вже світало — і як йому тепер повестися?
(Продовження на наступній сторінці)