"Бог добрий… Ще зазнає моя доня хоч крихту любові… Який же ти ласкавий до нас, Господи!"
VI
Ранок зітхнув леготом й заторохтів листям трепети біля воріт. Гості ще спали, а сонце вже піднялося на добру кочергу, спивало росу з трав і квітів, крізь відчинені вікна вливався до кімнат запаморочливий запах стиглого літа.
Ганна поралася на кухні, готувала сніданок і сама собі не могла пояснити: спала вона цієї ночі чи ні — і все те їй наснилося чи продумалося в напівсні… Боялася чимось дзенькнути — баняком або ложкою, хай гості добре відпочинуть, й не знала, що у світлиці, вже зібраний, стояв перед божницею Мирон Шинкарук і не відривав очей від ґердана. Аж тепер він остаточно впізнав прикрасу й достеменно згадав, де її вперше побачив. А Йосафат ще вчора, видно, догадався: перед сном дотикнувся до ґердана й значуще позирнув на Мирона, так нічого й не сказавши…
Тільки їх два з Боднарівки залишилися в краю. А села не стало, витерлося воно назавше з районних списків — й напевне старі пожарища вже вкрилися дикорослям або поросли сивою бучиною, бо майже півстоліття минуло відтоді, як червонорубашний загін майора Моліна пустив Боднарівку, а згодом і сусідню Сакатуру з димом, й ті села зникли з людської пам’яті, забули про них і власть імущі, а тому професор Юлинин і письменник Шинкарук вважалися людьми нізвідки — з міфічного Запруття, й ніхто ніколи не докопувався до їхнього родоводу, бо в нещасті щастя їх постигло: навіть шнурові книги в сільрадах згоріли. Так пропадає пам’ять по сім’ях, родах і народах.
Тож Йосафат шукав свого начала в таємничих математичних нетрях, і була та глибінь бездонною, мов космос, вічною, як деміург, й щораз то впевненіше переконувався студент фізико–математичного факультету, що він, єдиний з усіх свідомих істот на планеті, які теж належать до всесвіту, зумів визначити в ньому свої координати, й маловартними здавалися йому пристрасті, що спонукують людство до жорстоких воєн у пошуку земного місця; поглядаючи з глибин вічності, Йосафат вважав суспільні, ідеологічні, релігійні, національні, державні догми марними перед величчю космічного простору, який володіє началом людського духа і яким людський дух спроможний заволодіти, якщо збагне його вічність.
Обидва хлопці мешкали в гуртожитку в одній кімнаті — у добрій злагоді, такі несхожі характерами й уподобаннями; обидва в суботні й недільні вечори ходили підробляти вантажниками на товарні стації Головного двірця та Підзамча, обидва до знемоги гарбали знання у бібліотеках, а у вільний час гаряче сперечалися. Мирон намагався стягнути приятеля з верховіть космосу на грішну землю: та Йосафатова свобода здавалась Миронові ідеалістичною — Йосафат брав її в послуги для самозаспокоєння, для втечі від жорстокостей життя, для загоювання болю від втрати всього того, що колись було йому рідне, любе, кохане, і та втеча в абстракцію лікуючи спороджувала в ньому нігілізм, зверхню самодостатність, а щонайгірше — родову байдужість.
"Я хочу, щоб люди зрівнялися в пізнанні всесвітньої гармонії", — говорив Йосафат.
"Рівність можлива тільки в стаді", — відповідав Мирон.
"Ти маєш на увазі рівність матеріальну, я ж кажу про нашу рівнозначність перед деміургом".
"А чому не перед пам’яттю, сумлінням, людським судом?"
"Людський суд — то насильство над особистістю, хіба ти не бачиш цього довкруж?"
"Бачу. Але ти говориш про злочинне насильство".
"Звичайно. Бо є ще насильство над самим собою — це удосконалення душі".
"Для чого прагнеш удосконалювати душу?"
"Для пізнання космічного тайнопису. І в цьому мені допоможе не література, а математика, фізика, астрономія".
Мирон кипів:
"Та як же без духовного ґрунту зможеш удосконалити душу? Ти хто, Йосафате, уламок метеорита, продукт живої космічної пилинки, яку приніс на своєму вістрі з небесних глибин сонячний промінь, щоб у благодатному земному середовищі з неї витворилася мисляча істота?"
"Можливо… А хіба краще вважати своїм предком горилу?"
"Краще, бо в такий спосіб хоч щось дізнаюся про свій родовід. Мисляча істота тільки тому мисляча, що здатна витворити в собі пам’ять, що в ній живуть не магічні знаки всесвітньої вічності — холодні, як абсолютний нуль, а земні образи".
"Я волів би їх нарешті позбутися… Вони — безплотні, нереальні — водно переслідують мене, мучать у снах, але їх більше на світі нема і не буде, то для чого мені та ілюзорна пам’ять про них?"
"І ким ти станеш, коли до решти позбудешся родової пам’яті? Особиною, неспроможною реагувати на біль і втіху, механізмом, не здатним затямити живих рис найдорожчих облич — діда Федора, Наталки Слобідської… І не вчуєш ніколи дзумкотіння бджоли з вітцівської пасіки, весільного співу в Залуцькому лісі нещасної Оксани, яка через любов повісилася на своїй косі, моторошного завивання баби Лісної в зимовій глушині в Язвинах… І ніколи не вийде до тебе з узлісся прекрасний олень з розумними людськими очима, і ти не даси йому полизати із своєї жмені солодкої солі… Бездухом хочеш стати?"
"Ти читаєш мені зараз напам’ять пасаж із свого роману "Кривавий тан", правда? Ти пишеш ту книгу вдень і вночі, і я тебе розумію, бо іншого способу самовираження не знаєш. Я ж у цей самий час відчитую мову математичних формул, і ті секрети самопізнання тобі недоступні…"
Мирон стояв перед божницею й неначе продовжував ту давню суперечку…
Так, мені доступний тільки світ образів. І тому я працюю все життя над одним романом, який нині вже налічує десяток томів, а останній пишеться зараз… Та історія Боднарівки, її правічний дух вже розрослися на весь простір України, я добрався до запаморочливих глибин історії свого народу, на дні яких жевріють іскринки живої пам’яті, я все своє свідоме життя поринав у ту глибінь й виносив наверх, немов нурець, перли людського досвіду… Почекай, Мироне, а може, та абстракція, яку розумів Йосафат, не раз додавала до твоїх творів проблиски розуміння вічності й непроминучості? Напевне, так, але й від мене він переймав спонуку вічно триматися п’ятачка рідної землі, на якому й тільки на ньому можна прорости коренем углиб до земної живиці, щоб мати змогу потім заглянути зеленим пагоном у небо… Й коли ми закінчили перший курс, я відчув пекучу потребу напитися води з рідних джерел. Сказав про це Йосафатові, й він погодився податися зі мною в мандрівку в Карпати. Міражилось тоді на світі спекотне літо — таке, як нині.
…Був то час першого затишшя в горах після липневої блокади сорок шостого року. "Космацька республіка" цього разу не встояла перед багатотисячним більшовицьким військом; розбиті курені військового округу "Говерла" перейшли рейдом через Чехословаччину на захід, а рештки партизанів, які залишилися в краю, зникли в глибокому підпіллі. Боїв уже не було чутно, тільки денеколи підземна партизанка давала про себе знати наскоками на сільські гарнізони, нападами на районні відділення МГБ, погромами стребків та вбивствами високих партійних керівників.
Хлопці обрали собі найбезпечнішу дорогу — на Яремче, Ворохту, Жаб’є з тим, щоб через Косів вернутися до Коломиї, а там, може, й зважаться заглянути на Запруття… До Ворохти доїхали поїздом, містечко було набите військовими, й Мирон з Йосафатом почували себе незатишно, хоч мали при собі документи, а ще Шинкарук взяв у деканаті посвідчення про те, що має намір збирати в Карпатах фольклорні матеріали для курсової роботи "Гуцульщина у творах М. Коцюбинського".
Проте вже на першій ночівлі в Кривополі, куди добралися з Ворохти пішки, Мирон переконався, що розговоритися з місцевими мешканцями буде не так легко: на нічліг ґазда прийняв, та до балачки був неохочий — мовчи, глуха, менше гріха, такий нині час. Аж за вечерею старий трохи розмерзся.
"А чого ви ходите по горах, хлопці? — запитав, спідлоба придивляючись до юних мандрівників. — Чому хати не тримаєтеся?.. А тут, диви, як не одні, то другі спитають, і як переконаєш одних, що ти не сексот, а других — що не партизан?" — "А ще десь ідуть бої?" — запитав Йосафат. — "Та гейби вже притихло, — смоктав люльку ґазда, — але ходять совіти з піками по лісах, полонинах, дворах — бункерів шукають". — "І знаходять?" — "Як хтось покаже, то й знаходять, а тоді вбитих до сільрад везуть, щоб люди розпізнавали". — "А розпізнають?" — "Та де, кому кортить в Сибір?" — "А ви хотіли б, ґаздо, щоб спокій прийшов у гори?" — "Та хто не хоче спокою?.."
Й ґазда замовк, підозріливо глипнувши на хлопців.
(Продовження на наступній сторінці)