Полковник Степовий пильно приглядався до Шполи, і слово "гнида", яким він збирався облаяти підсудного, застрягло за зубами: був Шпола ставним парубком з масивними вилицями й енергійним підборіддям, позначений тією обвітреною вродою, яка властива степовикам, і подумав командир округу, що так само, напевне, виглядав двадцять літ тому його вітець — петлюрівський полковник Шпола, коли сидів у більшовиків на допиті в Лук’янівській тюрмі або в Жовтневому палаці в Києві, — і важко й гірко було повірити, що продовжувачі петлюрівського чину — упівці змушені судити не косолапого кацапа, не білоглазу чудь, які приблудом прийшли на українську землю, а кровинку від кровинки, плоть від плоті найкоріннішого українця, якого диявольська система примусила спустошувати рідний край.
Чарнота ворушив жовнами, тамуючи люту жорстокість — якої ж кари завдати цьому катові, чей пустити йому кулю в лоб — надто вже гуманно, а Василь очікував оголошення вироку і жадав цього, і боявся, бо Чарнота заздалегідь доручив йому той вирок виконати.
Степового, однак, бо ж сам був родом з Полтавщини, діймала цікавість: що сталося, який злам відбувся в душі цього наддніпрянця, котрий зрештою виродком не народився, чому саме син високого старшини уенерівської армії став лютим ворогом українців, яка пекельна сила спричинилася до такої метаморфози в душі зачатої у благородстві людини, хто з нього виліпив зрадника і хто, врешті, повинен сидіти замість Шполи на лаві підсудних; знав добре командир — хто, проте усвідомлював, що час всенародного суду над політичними злочинцями настане нескоро, і поки що він змушений судити не причину, а наслідок, і тому з невластивим на цю мить співчуттям запитав Шполу:
"Ти пам’ятаєш своїх батька–матір?"
"Пам’ятаю, — понуро відказав підсудний, — але це вас не стосується".
"Може, й не стосується, ми ж розглядаємо твою, а не їхню справу, та все ж таки твої батьки воювали за Україну так само, як і ми, а ти став катом для своїх людей. Що трапилося з тобою?"
"Я виконував накази своїх командирів, як і ви. Я ж присягав…"
"Але ж ти вбивав не тільки в бою, ти знущався над безборонними дівчатами — що тебе до цього спонукало?"
Шпола опустив голову, наче збоявся, що полковник Степовий відчитає з його очей — чому він це робив…
Червоні відступають із Золочева в сорок першому, а в тюремних камерах лежать покотом розстріляні в’язні, та є ще живі, й Шпола квапиться достріляти всіх, хоч німецькі танки вже ревуть на підступах до міста, і останній поїзд ось–ось відправиться із стації на схід… І стоїть посеред трупів розпатлана прекрасна дівчина, якої не зачепила куля, й благає: "Даруй життя, візьми мене в заплату, я незаймана, тільки не вбивай!", та Шпола стріляє дівчині в груди, вона падає навзнак і стає ще вродливішою… Чому я знищував дівчат — а тому, щоб не нагадували вони мені про злочин. А ще… Вбиваючи їх, я кожен раз відтворював перед своїми очима видиво прекрасної смерті золочівської дівчини…
"Тих дівчат убивали бандери, а я воював", — підвів голову Шпола.
"Брешеш, негіднику… Ті бірки з написами "сексотка", повішені на шиях замучених дівчат, чіпляв ти, подібних акцій УПА ніколи не проводила, це я добре знаю, — сказав Ворон. — Ми давно дошукуємося, хто організатор цих провокацій. І дошукаємося, будь певний. Ти ж був виконавцем…"
Шпола мовчав, він далі щось собі пригадував, Ворон це помітив і поквапився запитати:
"Ти знайомий з учителем космацької школи Петром Гошоватюком? Він торік прийшов з Пістиня і влаштувався в школі фізкультурником… Ні разу не зустрічався з ним?" — Ворон пронизував поглядом Шполу.
Лейтенант ніби не почув питання, і в цій сповільненій реакції підсудного прочув Потурай його збентеженість. Повторив з притиском:
"Не зустрічався з ним ні разу, питаю?"
"Не знаю, про кого ви говорите, — відказав Шпола. — А дівчат убивали бандери…"
Степовий непорозуміло глянув на Потурая: чого то він заговорив про якогось фізкультурника?
"У тебе є підозріння?" — запитав.
Потурай промовчав, Степовий сказав до Василя: "Запроси сюди господаря".
До світлиці увійшов Пилип, він був пригноблений і зляканий — Пилипові ніяк не хотілося свідчити, але ж усі знали, він сам людям розповів, що бачив недавно.
"Розкажіть, Пилипе, що ви побачили, то було ще восени, коли сходили з Прелук на доли", — попросив Степовий.
"Та що бачив… — зітхнув Пилип. — А таки видів і дякую Богові, що вони мене не помітили, бо нині ви б не мали свідка… Я вийшов з лісу на галявину, а там стояли вони, — Пилип показав на Шполу. — Він стояв з групою солдатів, а дівчина кричала, просила, благала… То була моя пастушка Калина — відпросилася в мене з полонини до нені, бо та заслабла. Але що я міг вдіяти?.. Я сховався за кущі й бачив: на галявині росла смерека, така висока, з голим стовбуром. То вони її підвісили за зв’язані руки до гілляки, потім розпалили під смерекою вогень і смажили дівку. Що то був за вереск!.. А на полонинах ні душі, товар уже зігнали з паші… Я стрімголов утікав, бо що міг зробити, що я міг?.. Потім поховав Калину під тою смерекою, а її неня вмерла… Коли вкладав у яму, побачив на шиї прив’язану карточку з написаним друкованими буквами одним словом: "сексотка"… Люди добрі, таж не була вона сексоткою, то таке бідне дівча, затуркане… А вбивав її він", — Пилип ще раз показав пальцем на Шполу.
"Добре, йдіть собі, ґаздо, — сказав Степовий і звернувся до підсудного: — Ти це зробив? Звісно, ти… То скажи, за що так тяжко познущався з невинної дівчини? А ті інші — зґвалтовані, помордовані, — то теж сексотки?.. Ти спільників мав?"
"Ні…" — невпевнено відказав Шпола, і видно було, як по його щоках збігають брижі страху.
"Що скаже товариство?" — звернувся Степовий до присутніх.
"Смерть!" — відповіли Буркут і Чарнота.
Ворон мовчав.
Тоді Шпола схопився й залементував:
"Ви не маєте права мене судити! Ви беззаконники, ви банда!"
"Банда, голубе, це не більше десятка чоловік, — відказав спокійно Степовий. — А нас сто тисяч. Ми армія".
"Я не хочу гинути! — раптом упав на коліна Шпола. — Я хочу жити, я піду звідси, і хай будуть прокляті мої батьки, ваші прапори, ваша мова і незалежність! Я через все це втратив життя…"
"Якби ти хоч Сталіна прокляв або ж совітську владу, які насправді знищили твою долю, — промовив Чарнота, — то, може б, ми тебе й помилували".
Втративши будь–яку надію на порятунок, Шпола люто закричав, помщаючись суддям за вирок: "Хай живе Сталін! Хай живе Сталін!.." Втім пароксизм його злості зів’яв, й божевілля затуманило йому очі. Він підвів голову й жалісливо захлипав:
"А ви знаєте, а ви знаєте — мені водно сняться синьо–жовті прапори, а ще бачу їх на будинках, на деревах, на церквах і не маю спокою ні вдень, ні вночі… Та мерзенна синьо–жовта шмата над головою полковника Шполи на Софійському майдані йорданського ранку!.. О, не вбивайте мене!"
"Василю, — сказав Степовий до стрільця Андрусяка. — Зведи його в яр і… А потім закопаєш".
Тоді несподівано для Степового промовив Ворон:
"Я проти виконання вироку. Принаймні сьогодні…"
"Не бачу причин для зволікання", — різко відказав Степовий, тінь невдоволення пробігла по його обличчі. Він коротко глянув на Потурая, проминув Чарноту, якому від люті звузлуватились щелепи, й зупинив погляд на Буркутові, котрий насторожено прислухався до перемовки Степового й Ворона й своєю мовчанкою підтримував окружного провідника.
Врешті Степовий спонурившись наказав Василеві:
"Що ж, відведи його до пивниці й добре стережи".
…Ганна мовчки слухала Василеву розповідь, пильно приглядалася до племінника, бо вперше нині його побачила — високого й щуплого, мов бадилина, хлопчиська в стрілецькому мундирі, з автоматом на колінах. Інакшого не знала, й тому їй важко було повірити, що це Маріїн молодший син. Мовчала й тоді, коли Василь перестав розповідати. Тільки згодом видихнула:
"То ви залишили його живим?"
"Поки що".
Й Ганна сказала, ніби між іншим, щоб якось здолати відчуження, що пролягло між нею й Василем:
"У мене мешкає дівчина, може, ти й знаєш. Донечку маю… Ходить тепер на курси санітарів до старшинської школи на Завоєлах. Скоро прийде. Аби лишень чого не трапилося по дорозі… Почекай, почекай, Васильку, — мовила зраділо, поглянувши у вікно. — Вже йде".
Почулися в сінях дрібні кроки, тихо відчинилися двері, й до світлиці увійшла вона — біла віла. Та сама, яка колись у альтанці, в садочку професора Симотюка, водно читала книжку.
Василь відклав з колін автомата, схопився з лавиці, кинувся до порога й закам’янів перед дівчиною, яка в незмірному подиві заперечливо похитувала головою.
"Не може цього бути… То ти, Васильку?"
"Ліда! — скрикнув Василь, схопивши в обійми дівчину. — Лідуся… І ти тут?"
Ганна дивилася на них і шепотіла:
(Продовження на наступній сторінці)