"Навчився, бо мусив, — посміхнуся Потурай. — Я кілька років працював референтом полковника Коновальця в амстердамському осередку ОУН… Тож познайомимося: я окружний провідник Служби безпеки в Українській Повстанській Армії — Орест Потурай".
…Десь у рубленій стіні чи то за сволоком домовичок–цвіркун боязким переривчастим сюрчанням відраховував нічний час, а коли замовкав, то й ніч зупинялася, і тоді темрява ставала насиченою, мов сироп, думками двох мужів, які не спали.
Здавалося Орестові Потураєві й генералові Ґоттеґему — теж, що цієї ночі весь світ не спить, бо як йому заснути, коли під стіною моторошного будинку в Яблунові лежать черепи, кості і два зрослі скелети — дівчини й хлопця; живі потривожили їхній вічний супокій і самі назавше спокою позбулися, й побратимам думалось тепер лише одне: хто ці мученики, хто ця пара, і як вони зустріли свою смерть, як зуміли останньої хвилини впоратися із неймовірним жахом і з неймовірним болем — і чи зуміли? Й чи настигала їх полегша, коли той жах і біль закінчувалися, чи змогли її відчути бодай на мить, а може, їм болить і досі, а може, їм і досі страшно, і як почуваються тепер кати і вбивці — чей же хтось з них таки побував на розкопках, ховаючись серед людського тлуму, — чи сплять вони тієї ночі?
Цвіркун примовк, ніби дозволив своїм комірникам перепочити від думок, а може, й сам утомився вести відлік нічному часові; та ось засюркотів він знову — домовикам не належиться спати…
Згадки генерала й окружного провідника перебували в одній площині, перетиналися й продовжували одна одну, а інакше й не могло бути, якщо їм обом випало через стільки літ на тій площині опинитися… Цієї хвилини Ворон ще термосив руку лейтенанта Ґоттеґема в світлиці Пилипової ґражди, а лейтенант аж ув’явав від усвідомлення, що їм пощастило нарешті вибратися з небезпек, і Піт витирав сльози радості, дивлячись на несподіване знайомство Едварда з командирами УПА.
Ворон попросив господиню, щоб дала можливість утікачам помитися, сотенний Чарнота зовсім зм’як, і усмішка розпогодила його суворе обличчя, він послав одного з вартових у табір старшинської школи, щоби приніс для голландців хоча б якесь умундирування, й незабаром переодягнуті й нагодовані Едвард і Піт сиділи за столом навпроти Ворона й Чарноти, слухаючи розповідь окружного провідника СБ.
Він, Орест Потурай, родом з Печеніжина, ще в Коломийській гімназії вступив до ОУН, а 1934 року, коли підпільник Мацейко за наказом Проводу застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького й почалися повальні арешти, — абсольвент гімназії Потурай утік за кордон і влаштувався слухачем Женевського університету. Українських студентів у Швейцарії було чимало, й ними зацікавився провідник ОУН Євген Коновалець: перезнайомився з ними й запросив на вино до українсько–швайцарського клубу. Під час розмови Потурай сподобався Коновальцеві, й він узяв його до себе за референта: Орест перечитував кореспонденцію, складав проекти відповідей, перечитував газети й подавав провідникові прес–релізи, а згодом був відкомандирований до Амстердаму.
"Вас цікавить, лейтенанте, як я тут опинився?.. То сталося зовсім просто. Сорок першого року адмірал Канаріс дозволив українцям створити в складі абверу два національні батальйони — "Ролянд" і "Нахтігаль". Я вступив до батальйону "Соловейків", яким командував Роман Шухевич; в ніч з 23 на 24 червня ми увійшли до Львова і за тиждень взяли участь в акції проголошення Самостійної України. Німці уряд Ярослава Стецька переарештували, а батальйони відправили в Проскурів. Ми ж з Шухевичем дезертирували й залишилися у Львові в підпіллі. Оце і вся моя історія…"
Едвард своєю чергою розповідав про окупацію німцями Голландії і про полон… Та найбільше цікавило його одне: чи мають вони тепер право вважати себе вільними, адже Яблуницький перевал, кажуть, зовсім недалеко.
"А що вам дасть перехід за перевал? — запитав ніби себе самого Потурай і сам собі відповів: — А нічого не дасть, крім нового полону або й смерті… Ви ще, мабуть, не знаєте: німці окупували Угорщину, й там тепер шаленіє режим Салаші. Мусите якийсь час перечекати тут… А втім, ми вам даємо повну свободу: можете йти далі, ще й наші стрільці вас проведуть. Проте не раджу… Але й тут ніхто вам життя не гарантує. Як і всім нам. Вам найкраще вступити на певний час до УПА".
"Але ж на нас чекає голландська королева!" — гаряче заперечив Едвард.
"Мусить трохи почекати ваша леді, — розвів руками Потурай. — Поки Європа заспокоїться… А в стані УПА ви матимете хоч якусь охорону. В цивілю вас ще завтра виловлять енкаведисти".
Так Едвард і Піт були записані в сотню Чарноти до саперної служби, оскільки в голландській армії вони вчилися на підривників.
…Орест наважився перебити цвіркунову мову: він знав, що Едвард не спить, брат смерті сон примушує людину засвідчувати, що вона живе, глибоким віддихом, а то й хропінням. Генералового дихання не було чутно.
"Не спиш, Едварде… Про що думаєш?"
"Про те, що й ти".
"Підемо завтра на Рушор?"
"Підемо… Хочу знайти могилу Піта, сам його ховав".
"Це буде важко — скільки років минуло… А могила Чарноти збереглася, казала Ганна. На сільському цвинтарі…"
"Що то був за воїн!"
"І не тільки він…"
"Так, так, я бачив, знаю… А вгадай, про що я зараз думаю?"
"Про полеглих героїв".
"Так… Подібних не було на всьому світі. Тільки подумати: могутня Європа двічі падала на коліна без супротиву. Перший раз перед нацистами, другий — перед більшовиками. А УПА воювала десять літ з одними й другими!"
"Це правда… Боротьба маленької Карпатської України з мадярами тривала довше, ніж війна великої Франції з німцями".
"Чим це пояснити? Що надихало ваших воїнів?"
"Молода національна ідея, Едварде. Молода!"
"А нині вона завершує свій чин і починає старіти?"
"Чин продовжується — по всіх закутках землі, де тільки живуть українці. І тут, і в діаспорі… Ти знаєш, я не маю спокою від розмови з нашим письменником. Він дав мені зрозуміти…"
"Що ти боягуз? Провів, мовляв, Ґоттеґема до угорського кордону і не вернувся до своїх…"
"Так наказав Провід. І не тільки мені: мусили ж розпорошитися по світу наші сили, щоб не загинути в одному місці. Аби можна було при потребі зібрати їх докупи. Це політична школа Масарика… Але не всі це розуміють. До речі, Шинкарук не перший таке мені сказав…"
"Хто ще? Маєш на увазі Андрусяка?
"Так… Я мушу дізнатися, куди дівся той юнак. Є в мене підозріння… Але рано щось стверджувати. Пропав… Тільки на якім боці пропав — всіляко ж бувало. І лише тоді, якби я дізнався — на якім, міг би судити про вартість слів, які він тоді мені мовив…"
"Хто про це може дізнатися?.. Але я хочу інше сказати: ти запам’ятав мою нинішню премудру сентенцію?.. Отже, я не мав рації, і переконав мене в цьому професор. Людина рівна в змаганнях з Провидінням, вона не програє, коли цього не бажає. А не бажає тоді, коли свідома своєї елітарності, винятковості, адже наділена Господнім розумом… І цим вона відрізняється від тварин, а теж від собі подібних, які такої свідомості не мають".
"Твоя правда: народ, який не зумів витворити власної еліти, засуджений на те, щоб коритися чужим панам".
"Але еліта поневоленої нації часто абсорбується сюзереном, і тому вона в критичних ситуаціях мусить знайти сферу недосяжності: кожен поневолений народ повинен створювати свої еміграційні центри. І ти мав рацію, коли…"
Побратими замовкли, однак цвіркун наполегливо сюрчав, спонукуючи своїх комірників до розмови.
"А чи ти віриш в те, — озвався по хвилині Едвард, — що московська імперія насправді розпадається?"
"Це очевидне, — відказав Орест. — І наше щастя, що імперський ґмах сам осідає, продавлюючи глиняний фундамент. Бо якби його підірвали відцентрові сили…"
"Не дай то, Боже, — зітхнув генерал. — Найменший вибух тут, у центрі Європи, детонував би Третю світову війну, якої ми, як не дивно нині, так чекали в сорокових… А з іншого боку — воєнна хуртовина за одним махом очистила б землю від тоталітарної скверни".
"Слава Богу, не станеться цього — вже видно. Але що далі?"
"Далі — тоталітарні сили щосили намагатимуться адаптуватися в нових суспільних формаціях… І їх стравлення буде болісне й довге: ворог перефарбується, і його не стане видно. Нині простіше з ним боротися: колись нацизм, а нині комунізм цинічно оголилися перед світом, адже призвідці тоталітарних систем ніколи не намагалися позбуватися рис люмпену, з якого вийшли, вони не одягали масок і виставляли напоказ перед світом Соловки та Освєнцім… А прихованого ворога доведеться ще й розпізнавати".
"Не зовсім згоден з тобою: до маскування вдавався ще Ленін. Навіщо він створював республіки — для того, щоб обдурити світ привидом конфедерації вільних народів… Але побачиш: ми з цього ще скористаємося: маємо готове членство в ООН, делімітовані кордони на картах…"
(Продовження на наступній сторінці)