"Дай хоч трохи, хай нап’юся за нову владу… Кажуть, совіти вже в Коломиї!"
Здригнувся Пилип, бо втямив, що означають ці слова, і тоді ненависть та обридження до знахабнілого люмпака, який уже зрадів з наближення червоних покровителів, пройняла його, й він промовив люто:
"Не дам ні гроша!"
Так відповів Пилип Юркові потім ще двічі…
І знову розчинився Юрко в сутінках смерекового тунелю, який заводив у бескеття, де вже немає стежок і навіть звіриних путівців не видно, тільки дикі валуни наростають один на одному, немов велетенські кристали, що, розколюючись, утворюють вузькі щілини, крізь які можна проникнути у підземний світ головатого Ґрегота. Подейкували чабани, які в сльоту шукали загублених овець, що в ті отвори між валунами, якими обросла гора, мов панциром, можна увійти в плетиво з’єднаних між собою гротів й до цілком відокремлених кам’яних мішків — й там навіки пропадеш; а ще оповідали свого часу полонинські бовгарі, що в підземеллях Ґрегота переховуються упівські боївки, мають там свої склади зі зброєю та провізією, й запевняли, буцімто самі бачили, як більшовицькі карателі, знайшовши в скалах отвори, в проймі яких протяг зривав і засмоктував досередини полум’я зі свічок, запалювали перед увійстям хмиз, щоб викурити партизанів з недоступних сховків.
Чи не туди подався Юрко? Адже він усе своє життя перебував у колибах і природних сховках серед гірських нетрів, то, може, й ходи до бункерів запам’ятав, але що робитиме в тих гротах нині, що їсти буде? А може, звідти є виходи до віддалених космацьких присілків, і він вночі матиме змогу вирушати на злодійські промисли?.. Напевне ж, добре знає терен досвідчений злодійчук, бо де міг би за німців переховуватися цілих три роки від космацьких підпільників, які засудили його на смерть за те, що за перших совітів поскидав дзвони з дзвіниці, а на дерев’яній церковці, в якій колись молився Довбуш, поламав хрести… Виповз Юрко на світ Божий аж тоді, коли енкаведисти зайняли Космач, і шепталися люди, що він потаємно служить у стребках…
Пилип у це не вірив і сьогодні, а все ж, сидячи в своїй колешні, боявся, щоб на світло не прибрів Юрко з ізворів, най би вже там щез навіки… Але в душі таки ворушився жаль за змарнованим життям брата — давала себе знати родова кров. Ще в Омську, коли дістав дозвіл на повернення додому, прибився до нього, таки прибився з лісоповалів за Іртишем обідраний, немов жебрак, Юрко й заблагав, щоб Пилип не залишав його самого на чужаниці. Нічого він не доробився, навіть на проїзд грошей не мав, тож Пилип, який добре заробляв у Тюкалінському радгоспі, змилосердився над братом і забрав його з собою. Може, отямиться й людиною стане, чей минуло багато часу, й люди, напевне, забули про його гріхи… Та марні були Пилипові надії: Юрко вергав міхи з мукою в космацькому млині, а гроші, як і раніше, пропивав і жив у Пилипа нахлібником…
"То най уже пропаде нарешті, — промовив уголос Пилип, — бо що то за кара на мою голову з тим пройдисвітом!"
Сказав це й затих: з густої темряви за вікном проступило засльозене Юркове обличчя, і ще раз уздрів Пилип у братових очах розпачливе каяття. Він намагався розпізнати, чи справжнє воно, а може, то — озлоблення на світ за марно протрачене життя? Хтозна… Але чому він так перемінився, зблід, коли з криниці витягли зв’язані колючим дротом кістяки?
Світанок застав Пилипа за столом: до лисини дотикалася засиджена мухами жарівка, яка перестала бути каменем. Глянув на порожевілу шибку, прислухався до тиші за вікном — ніщо її не рунтало, й людських кроків не було чутно, й зітхнув Пилип, повторивши з полегшею:
"Та най пропаде він пропадом!"
І цієї саме миті шпигнув серце пекучий жаль: Господи, та то ж таки людина, рідний брат… Де він тепер?
III
Ніч розділилася на всіх порівну, та була вона у своїй розмаїтості єдиною — короткою липневою ніччю з літньою духотою, півсонням і безсонням, візіями та притишеними розмовами.
Ганна відвела для Мирона і Йосафата стару світлицю, що межувала з кухнею, а генералові й Потураєві постелила в прибудованому недавно покою, з якого вікно виходило на північ, й тому тут було прохолодно, мов у пивниці; сама ж лягла у кухні на бамбетлі — і все затихло, крім гаджуг, що поєднали стрілами стовбурів небо з пласкою тацею белебня, немов натягнутою на килимному верстаті основою, й виводили смереки на вітрі свою відвічну пісню, суголосно перекликаючись із шумом Пістиньки, яка десь там, далеко внизу, сердилась на млиновому колесі… Та нічна музика однаково була чутна Пилипові й Ганні, котрі в ці хвилини немовби перебували в одному оркестрі, підкоряючись батуті незримого маестро — вічному плинові часу.
"Чи то добре я зробила, — мозолила свою душу давньою гризотою Ганна, — що прогнала тоді вранці Пилипа?" І що їй було затримати його в себе назавше: одне лише слово, один погляд, один порух руки — і забув би він повік дорогу до своєї ґражди, і Ганнина халупа стала б для нього панським палацом, бо власна господарка гейби в овечу стаю перемінилася, і ніщо не завадило б Парасці жити самій на готовому багатстві, чей якось дають собі раду розлучені і ні одна ще не кинулась в буркало під лотоки, а люди поговорили б та й перестали; треба було один лише крок ступити, та ба — забагато назбиралося в Ганниному серці гіркоти й ущемленої гордині, й у критичну мить зупинилася вона, немов та дитина перед високим воринням, яке їй перелізти невміч, щоб подолати чужий світ.
А роки йшли, й, немов реп’ях кожуха, трималася Ганни молодість, тож витрачала вона те своє багатство в міру, щоб і врода не зблякла, але й щоб тіло не з’яловіло: приймала потаємно то рубачів, то молодих ґаздів, які заночовували в Космачі з мливом, бували в неї і паничі, котрі приїжджали в гори на свіжий люфт, а проте Пилип з гадки не сходив, бо скільки не перепробувала втіх, а краще, ніж з першим любасом, утішитися не могла, і щоб не втратити навіки Пилипа, щоб думав він водно про неї і мучився, і сох, взялася за килимарське ремесло, валяла ліжники, розмальовувала писанки, сорочки вишивала, ґердани в’язала — а все для того, щоб розбагатіти й найкращі в Космачі хороми вибудувати, але такі, щоб череп’яні дахи зазирали аж на Завоєли, — так кілька літ мстилася Ганна Пилипові, поки вдруге не прийшла до неї любов…
"Та певне, що добре зробила!" — ствердила тепер про себе Ганна, й русло її думок перемінилося, й на час не стало чутно шуму млинівки на лотоках… Сотенний Чарнота затьмарив образ Пилипа, й забулася Ганна о світі, й було її кохання буйне, мов гірський вихор, й небезпечне, як лісова пожежа, й здавалося воно за смерть сильнішим, та згодом втямила, що смерті ніяка сила здолати не може, і тільки сльози полегшували її тугу над могилкою з березовим хрестом.
Тихо сплакнула Ганна й закусила подушку, щоб не почули її схлипів Мирон та Йосафат, які у своїй кімнаті тихо перемовлялися, — а ні один, ні другий не прийшов тоді вночі до неї, ніби знали хлопці, що рана в її душі ще свіжа. А нині — що нині: стежка до могили Чарноти травою поросла, а з колишнього Пилипа сама шкаралуща зосталася. Хоча… Як же він по–парубоцьки скарав при ній нині брата, і вздріла Ганна в Пилипових очах давню молодість, сточену життєвою марнотою.
…А то прийшла партизанська влада в Карпати ранньої весни сорок четвертого року. Мадяри обійшли Березови й Космач косівською та яремчанською дорогами й відступили за Яблуницький перевал, а совіти, зробивши розвідку з "кукурузників", не зважилися заходити в космацьку западину, яка під час сутичок з партизанами могла б стати пасткою, й розставили гарнізони в примежних до березівсько–космацького ареалу селах — Яблунові, Лючі, Шешорах, Жаб’єму та Ворохті.
Ті малочисельні підрозділи діючої армії не становили для партизанів великої небезпеки, а для совітів служили хіба що пунктирним позначенням контрольованої території, та й то вони часто зникали: солдати дезертирували й розчинялися в упівських сотнях військового округу "Говерла", або ж їх розганяли похідні групи "Карпатського" та "Гайдамацького" куренів, які захищали Космач з боків Березова і Шепота. Тому ті фронтові гарнізони зразу після війни замінили енкаведистськими, які жорстоко тероризували населення, й уславився серед них лейтенант Шпола — постраховисько для селян і невпіймана здобич партизанів.
У Завоєлах розташувався штаб округу, а під брусторськими схилами поставили намети курсанти старшинської школи "Олені"; там щоранку проводили екзецирку, команди долинали аж до Космача, й селяни без потреби до присілка не заходили. Довкруж снували партизанські стежі, назустріч перехожим виходили з перелісків вартові й незавоєлівських мешканців завертали на шешорський тракт.
А Ганні й не було потреби навідуватись у Завоєли, сама собі туди дорогу заказала, щоб не зустрітися бува з Пилипом, хоч водно муляла душу цікавість, який він нині; його ж Параски увіч ніколи не бачила, й не раз лоскотала охота перейти їй дорогу й затьмарити розлучницю своєю вродою.
Проте стежка на Завоєли проклалася для Ганни поза її волею: на саме Різдво сорок п’ятого прийшов до неї син сестри Марії із Сакатури ройовий Андрій. Не впізнала, бо ще хлопчиськом бачила його, коли приходив до Космача з мамою на храмовий празник, — тепер стояв перед нею обмундирований юнак у мазепинці з блискучим тризубом, в бушлаті й з крісом через плече; він обняв її, потермосив, щоб приглянулася до нього, й Ганна нарешті переконалася, що це її племінник.
(Продовження на наступній сторінці)