А все ж, незважаючи на розтривоженість, професор уважно прислухався до розповіді генерала, а коли той замовк, Йосафат думкою повернувся до першої його фрази і промовив, викликаючи чужинця на дискусію:
"З ваших слів, пане генерале, виходить, що людська творчість взагалі неможлива, оскільки приречена Богом на програш…"
"Ба ні, — підвів очі генерал, вони були жваві й молодили кістляве зморщене обличчя, ті очі сподобалися Йосафатові, й він з цікавістю чекав відповіді співрозмовника. — Ба ні, — повторив генерал, — творчість людини є доцільною доти, доки вона обмежується творенням себе самої й не посягає на замисли Господні".
"Тобто людина мусить розвивати в собі те, чого не вдосконалив Бог, — підтримав розмову професор. — А наші люди це й робили, адже духовний стан невільника далекий від досконалості — чому ж прагнення стати вільним мало б суперечити Божій волі?"
"Бог спослав війну на людство покарою за гріхи, а ми її намагалися використати для власних потреб і тому програли".
"А ті, хто виграв, по–вашому, угодні Богові?"
"Ніхто не виграв, — заплющив очі генерал. — Ніхто. Ви ж бачите, як на ваших очах конає так званий переможець".
"Значить, виграли ми, якщо той переможець конає! — млявий голос Йосафата несподівано набув войовничості. — Значить, ми разом з Богом творили новий світ, йому угодний, і якщо той світ врешті народиться, то нашу жертву таки прийняв Господь, і людська творчість проти цього аж ніяк не перечила…"
"Зійдемо з небес на землю, — втрутився в розмову Потурай. — Звичайно, все на землі відбувається за провидінням Господнім, й війну він спослав для покари не людям, а нелюдам, та від неї терпіли всі в ім’я очищення землі од скверни… Новий світ народжується в довгих муках, а для Бога — це мить. Людство віками чекає, поки на землі зникнуть злочинні суспільні утворення, і вони таки зникають — загибає ж остання найстрашніша імперія, й ми стаємо свідками народження волі для найменших народів. Хіба то не творчість Божа так геніально згармонізувалася з людською творчістю?.. А за гріхи, допущені в процесі нашої творчості, ми ще довго будемо покутувати, але ж на волі. На волі! Ні, Едварде, ми не програли перед Богом, Господь використав нашу енергію для перемоги своєї правди!"
"Ая, ая, як той казав, єдина в світі лишень Божа правда, а решта всьо від нечистого", — несподівано вихопилося Пилипові, й він геть знітився від того, що втрутився в розмову вчених людей, крадькома глянув на Юрка й, помітивши глузливу посмішку на його губах, опустив голову, й зосталися б його слова невчутними, якби в’ їдлива Ганна, яка таїла в собі давню пізьму на Пилипа, не пропустила крізь зуби:
"Був би ти мудріший, Пилипе, якби–сь ліпше наставляв вуха, а гемби й зовсім не відкривав…"
"І як ти, приглухувата, вчула, що я сказав?" — огризнувся Пилип.
"Дай Боже, аби–сь краще чув, ніж я, бо ти маєш щодо голови брати, коли я говорю, а того, що ти верзеш, могла би–м зовсім не слухати — і не здурніла б…"
Гості посміхнулися на перемовку сусідів, а Мирон Шинкарук, сивий і на свої літа досить молодцюватий, вийшов із задуми — його ні на мить не покидала щемна здогадка про ґердан, який висів під образами на стіні, він остаточно впевнився в її справдешності, й тоді до свідомості навально накотилася злоба: Мирон відчув у собі жорстоку лють — таку, що взяв би сокиру й немов опришко гатив без розбору по головах зайд, які вчинили в Яблунові таку страшну наругу над людьми.
"Орда, орда… — шепотів він, не дбаючи про те, чи потрапляє в русло розмови. — Слов’яномовна орда, яка озброїлася ненавистю до завойованих народів, асимілятивною машинерією, руйнівністю, злодійством, цинізмом, брехливістю й паразитарством…"
Слова, ніби сухогруддя, вивергалися силою ненависті з Миронового горла, й не було їм стриму, та й не спиняв ніхто, всі ж бо мали напоготові найстрашніші прокляття, які мусили нині вибурхатись, тяжкою кривдою спороджені, й Мирон ніби говорив за всіх:
"А ми винесли з рабства м’якотілість, плаксивість, жалісливість до ворогів… Де ви бачили, щоб ми вбивали полонених? Ні, ми їх відпускали, а вони верталися і вбивали нас… Нам виривали зуби, ікла, обтинали пазурі й робили з нас вегетаріанців. Ви можете собі уявити, що тигра, лева, ведмедя запрягають у плуг? Та ні, запрягають лише травоїдів… А до плуга нас водно закликали і Драгоманов, і Грушевський, і Винниченко: не вбивайте братів, хай краще байстрюки заходять в нашу хату і вбивають нас, аби тільки совість наша була чиста — бо ж то прецінь такі самі, як і ми, слов’яни… Брехня, Московія — не Русь, то охрещені русичами угрофінські дикі племена, які давно загубили свою мову й користуються донині солунським діалектом, з церковних книг засвоєним, і хваляться візантійською та голландською символікою".
У генерала від подиву підскочили брови.
"Голландською?" — перепитав.
"Аякже! Ваш трикольор украв Петро І, двоголового орла подарувала московитам дочка останнього візантійського імператора, жона Івана III Софія Палеолог, і етнонім "Русь" відібраний Петром у нас! Усе в них чуже, запозичене, загарбане — мова, земля, геральдика, віра. Їхні культурні діячі та вчені — якщо не ефіопи, шотландці, грузини, німці, то українці — і їх найбільше. Одна лише ординська жорстокість, яка зародилася ще тоді, коли вони жили племенами білоглазої чуді, — їхня!"
Мирон врешті вичерпався, а тоді спокійним тоном заговорив Орест Потурай:
"У ваших словах, пане Шинкарук, вчувається прихований жаль, що ми не запозичили в московитів варварства. На щастя, так не сталося, і ми дивним дивом виходимо з багатолітньої неволі демократичною нацією… А імперська орда сама собою закономірно гине, ми ж це бачимо нині… Ви ось назвали один із видів імперської зброї — паразитизм. Та яка ж це зброя, то їхній могильник! Від паразитарства йде невміння господарювати, звідси — економічна непродуктивність, яка спричиняє нестачу матеріальних ресурсів, нестача в свою чергу наштовхує на подальші завоювання, котрі розширюють імперський простір, і його треба захищати… — Потурай висловлював свої думки гладко і завчено, видно, не раз доводилося йому їх викладати. —
Водночас збільшення імперії неминуче стає об’єднавчим чинником для поневолених народів, — не вгавав він, — їх потенціал невпинно зростає, й тоді імперія, критична маса якої стає заважкою, заламується від дії відцентрових сил. Ось вам ланцюгова реакція — закон погибелі всіх без винятку імперій… Наше покоління щасливе, що має можливість бути свідком подібного процесу".
Пилип захоплено поглядав на пана Потурая, згідливо похитуючи головою, немовби хотів йому сказати, що якби вмів — такі самі думки висловив би й він, і водночас боязко позирав на Юрка, в якого на губах зміїлася щораз глузливіша недобра посмішка, та не Юркове нині мололося, і він мовчав, а сам аж коробився від злоби… Ще тоді, коли вони удвох витягали з криниці людські останки, Пилип бачив у братових очах цю саму злорадність, але чого він так перемінився на лиці, коли витягли зв’язані колючим дротом кістяки?.. Пилип врешті втямив, що в цій компанії їм обидвом далі залишатися небезпечно: ніхто не знає, що може встругнути сп’янілий завоєлівський люмпак.
Пилип підвівся, перехрестився, за ним неохоче встав і Юрко: поки брат молився, він стовбенів з опущеними руками, бо ж був безбожником; після молитви обидва вийшли з–за стола, Ганна насторожено пазила за братами очима й, полегшено зітхнувши, що вже прощаються, пішла провести їх за поріг, і коли зачинилися за ними хатні двері, Пилип у сінях схопив Юрка за оборки каптана, розмахнувся і вгатив його кулаком по обличчі, аж кров бризнула.
"Це тобі за все, комуністична жеброто!"
Ганна на те й словом не обмовилася, лише витерла долонею з Пилипового лиця кров, що бризнула з Юркового носа, випровадила братів на подвір’я, а коли вернулася до світлиці — спокійна, ніби й нічого не трапилося, — Орест Потурай правив уже іншу бесіду.
"Я давно чував про вас, пане Шинкарук: до діаспори надходили ваші історичні романи, і про них досить високо висловлювалися читачі, проте до моїх рук жодна книжка не потрапила. Сподіваюся, що ви вгамуєте мою літературну спрагу, я уважно прочитаю. Хоча апріорі мушу сказати: не вірю, даруйте мені, у справжню вартість підсовєтського конформістського мистецтва. Більшовики заслонили перед письменниками справжній ідеал, а чи можна творити літературу без бачення ідеалу?"
(Продовження на наступній сторінці)