А Мирон з Йосафатом, які того пекла не бачили, вже вийшли слідом за Ганною на Рунок і аж осліпли від знайомого видива: внизу запалася між горами зелена чаша, ніби днище висохлого моря, і розкинулося з краю в край западини червонодахе величне село із срібними банями церкви посередині; чашу довкруж обступили брусторівські та березівські схили, а за ними на обрії, під самим небом, вивищився, заслоняючи таємниче гірське безлюддя, камінний Ґрегіт, порослий вутлою смеречиною — й до нього прикипіли очима Мирон та Йосафат, марно дошукуючись на його схилах місцини, де був глибокий потаємний грот, в якому вони колись, вертаючись із Жаб’я, заховалися від граду й запізналися там з маною смерті та явою найвищої любові.
"А подивіться, ви лишень подивіться, — втішно заговорила Ганна до своїх гостей, зупинившись на перевалі, — бачите церкву, а вище від неї на горбі хата під черепицею — то моя!"
І вже аж підтюпцем подалися гості за Ганною долі з Рунка, і вже Ганна веде їх стежкою попри церкву на белебень, вже відмикає двері, шанобливо впускає до хати гостей і Пилипа з Юрком теж запрошує; хатня прохолода пахне свіжою вовною і чебрецем; і навіщо тій Ганні, думає Пилип, такі пишні світлиці, гори вишиваних подушок, килими й ліжники, піраміди писанок, різьблені трійці на полицях і вибивані тарелі на стінах — що вона тут діє днями й ночами: ходить по кімнатах, співає, любується достатком чи плаче, осамотнена, в холодній постелі; Ганна відходить до покуття, розтуляє кулак, розглядає знайдену оздобу, витирає її від спузи, довго пучками витирає, аж поки вона не засвічується кольоровими пацьорками, потім вішає на цвяшок під образами, і Мирон, який не спускає з Ганни ока, бачить під образом Страстей Господніх нашитий на притлілу гарасівку широкий вуставний ґердан.
Мирон допитливо придивляється до Ганни і врешті зважується спитати:
"Що це означає, Анно? Чому ви так…"
"Мовчіть, пане Мироне, не питайте більше ніколи".
Шинкарук стоїть перед іконостасом й не може відірвати очей від потьмянілого ґердана; гості несміливо всідаються на лавицях, Ганна застеляє стіл вишиваною скатертиною і вже починає метушитися: забігає до кухні, стіл заставляє пахучими наїдками, ніби й справді гостей чекала, а в Ганни всього вдосталь — за її вишивками, ґерданами та писанками звідусіль приходять покупці; Пилип з Юрком переступають з ноги на ногу біля порога, мов бідні родичі; Ганна запрошує гостей до столу, ставить гранчасту бутлю із сивухою, а Мирон і далі стоїть перед божницею й не відводить погляду від ґердана, він про щось натужно думає й никне в душі від неймовірної здогадки.
Ганна ніяк не могла допроситися Мирона, щоб той сів за стіл, він, зрештою, й не чув її запросин: здогадка, що прийшла до нього, коли споглядав ґердан, була неймовірною, проте Мирон не мав ні крихти сумніву в її справдешності, й Ганна відчувала, що він зараз запитає таке, на що вона муситиме відповісти ствердно або ж заперечно, але і в одному, і в другому випадку доконче відкриється таємниця, яка має належати тільки їй; Ганна підійшла до Мирона, взяла його за лікоть і майже силою посадила за стіл поруч із Йосафатом навпроти генерала й Потурая.
З чужинцями Мирон і Йосафат запізналися в поїзді: зайшли в купе перед самим відходом й застали там двох пасажирів, які завчасно зайняли місця; незнайомці відповіли на привітання й далі вели перервану на мить балачку; розмовляли вони незрозумілою мовою, яка нагадувала німецьку. Один із них був статечний, худорлявий і підтягнутий, під час розмови його хрящуватий борлак рухався, натужно випомповуючи з горлянки скупі слова; мова його була карбована, й подумав Мирон, що цей сивий джентльмен із запалими щоками й випнутим підборіддям мусив бути колись військовим; його ж співрозмовник мав трикутне обличчя, пригнічене блискучим кружалом лисини, обрамленої кочільцем дбайливо розчесаних волосин, — високе чоло й лисина м’яли своєю вагою зморщені уста й видавлювали з них плинні потоки слів, якими він заливав свого співрозмовника, й тому залишалося хіба що згідливо похитувати головою.
Мирон і Йосафат, не зобов’язані до подорожнього знайомства, оскільки мови сусідів не знали, вели далі бесіду, яка останніми днями не сходила з їхніх уст, — про знайдені у Яблунові могильники більшовицьких жертв і про розкопки, які мають розпочатися завтра: можливо, будуть ексцеси, бо люд з’їжджається звідусіль, а косівський райком партії дозволу на акцію ще не дав, до того ж народ озлобився статтею, вміщеною у станіславівській обласній газеті, в якій висловлювалось припущення, що яблунівські захоронення — то сліди бандерівських розправ.
Лисий чоловік враз припинив дискусію зі своїм співрозмовником й безцеремонно втрутився в розмову Мирона та Йосафата — він заговорив українською з відчутним "емігрантським" акцентом.
Розкопки? В Яблунові? Про це ми нічого не чули… А хто, як і звідки дізнався про захоронення? І що — влада аж так обезсиліла, що не забороняє? Та це ж нечуваний протест, хто міг ще рік тому бодай у думці допустити про можливість такої акції?.. Хто ми такі, питаєте? Ха, ми не можемо й досі вийти з дива, що нам дозволено приїхати до краю — ніхто, чуєте, ніхто не чинив жодних перешкод, видно, совєти таки справді задихали на ладан… Та що й казати, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про суверенітет України! А втім, це логічний кінець тиранії, бо як казав Талейран Наполеонові: "На штик можна спертися, але годі на ньому всидіти"… А ви хто? Письменник? Вперше бачу українського совєтського письменника, який вільнодумствує. А ви професор математики… Гм, з такою професією трохи легше було вам пробиратися крізь комуністичне чистилище. Ага, ми забули представитися. Я — Орест Потурай, колишній окружний провідник СБ на Станіславівщині, а це мій приятель Едвард ван Ґоттеґем, голландський генерал у відставці. А добираємося на терени, де сорок п’ять років тому нам доводилося воювати. Отже, їдемо з вами в одному керунку.
…Гості були надто прошені, до страви ніхто не торкався, і Ганна сама почала накладати в тарілки наїдки, а Пилип відкорковував пляшку. Кукурудзяний качан міцно засів у горловині, й старий сопів, зачіпаючи його чорними зроговілими нігтями. "Ти колись краще давав собі раду з подібною роботою", — багатозначно мовила Ганна, забираючи в нього пляшку, й Пилип зніяковів, утямивши, на що натякає господиня… Могла б уже й забути, давно то було… Давно то давно, та на ту згадку старе тіло й нині ниє в чреслах: день, слава Богу, докочувався до скону, Пилип доорював свою нивку, і як тільки плуг відкинув останню скибу, зголоднілий парубок притьмом усівся на колісницю й, забувши підняти леміш, врепіжив коня батогом, і той помчав путівцем із Завоєлів до села. Та чомусь–то швидко кінь упишів, Пилип безжально шмагав шкапу по хребту, поки не зупинився перед Ганниною хатою, і аж тоді побачив довгу розплугу, що тягнулася до белебня із Завоєлів; потім весь Космач терендів, як Пилип квапився до Ганни — і яким же то лемешем відкинув він таку довгу скибу? А Пилип тоді увірвався до хати, схопив в обійми найкращу космацьку дівку й, не питаючи в неї дозволу, поніс на постіль… "О, як ти вмів колись, Пилипе, справно відчиняти затули, а нині що?" — глузувала Ганна, з докором поглядаючи на старшого Гулейчука, нагадуючи йому про ту шалену ніч, а ще про пізнішу ганебну його втечу, коли неньо заповів Пилипові спадок з Канади.
Врешті Ганна втиснула качан у горловину пляшки, сивуха свиснула й забризкала генералові лацкан піджака, Ганна лунким сміхом вибачилася перед гостем і розлила трунок у пугарі.
"А чи ви все пам’ятаєте, друже окружний провідник?" — спитала вона в Ореста Потурая, наповнюючи його келих.
"Того ніхто ніколи не забуде, Анно".
"Та й що робити…" — вимовила вона свою примирливу фразу.
"І я все пам’ятаю, — сказав генерал по–українськи. — Все до крихти".
Далі генерал мовчав, та видно було, що вишукував у своїй пам’яті українських слів, щоб укласти думку, яка, спонукана Ганниним запитанням, враз прийшла до нього: його статичне обличчя пожвавилося в натузі пошуку відповідників мислі в чужій, погано засвоєній мові, губи беззвучно ворушилися, врешті він склав докупи те, що мав сказати, й видав сентенцію, яка була лише йому зрозумілою, бо нібито й не припасовувалась до нинішніх подій.
"Творець створив людину, яка теж стала творцем. Тому між двома деміургами відбувається вічний конфлікт, в якому людина неминуче мусить визнати свій програш".
Компанія ніяк не зреагувала на цю думку, бо розвинути її генерал не зумів, й вона повисла загадкою, яку ніхто не брався розгадувати: всі поштиво мовчали й заїдали буджениною міцний первак. Один тільки пан Едвард розумів сенс сказаного; не торкаючись їжі, він у думці розшифровував висловлену формулу, щоб потім рідною мовою висловити її старим і новим приятелям, й бажав, щоб вони своєю чергою теж розповіли про все, що знають, і аж тоді, коли правда кожного озвучиться — розкриється й сторінка призабутої і до кінця не з’ясованої історії.
(Продовження на наступній сторінці)