Історія не може існувати для однієї людини, — міркував генерал, — те, що знаю тільки я, нічого не означає, це та сама невідомість, що й відсутність відомості, і якби хтось, наприклад, побував на іншій планеті й про пізнане знав тільки він, це означало б, що тієї планети ніхто не бачив; історія — то така категорія, яка мусить розкриватися для всіх, — аж тоді правдиво проявиться картина змагань нерівносильних деміургів і пред’явить нащадкам аргументи правоти… Наша гуртова сповідь ствердила б, зрештою, що перед Богом ми ніколи справедливими не були, бо вбивали. Зате перед собою кожен мав свою рацію, бо рятував убивством життя. Кожен своє життя. Треба нині спільно прочитати книгу про те, як ми чинили необхідний для нас, та неугодний Богові гріх, оскільки Господь провидів свій порядок на землі й не давав людині права змінювати його власною творчістю. Признатись треба до гріха, не боячись суду, який неодмінно прийде.
А хто ж судитиме Творця, який з тільки йому відомих помислів дозволив окупантам вигнати мене з батьківщини, яка ніколи не хотіла воювати, й через те я, теж творець, мусив виступити проти твоєї волі, Боже, й боронити свій край. А ти мстив нам за нашу свавільну творчість, і ми програвали в нерівній битві з тобою, тебе проклинаючи.
Я воював за свою землю, за свій клаптик над Північним морем, я не знав і не хотів знати землі іншої, і аж тоді, коли зіскочив на ходу з товарняка перед мостом на Дністрі й, ударившись обличчям об гравій, відчув, що живу, і те життя подарувала мені інша, не моя ойкумена, — аж тоді я втямив, що вся планета — Божа, але теж і моя, і за неї я повинен пролити кров або ж перемогти ворога, і на ній, на нашій малій планеті, примиритися з тобою, Господи, і з вдячністю за порятунок визнати перед тобою свою меншість…
Однак ніхто не мав бажання розмовляти, ба й навіть уста не відкривалися, немов заціпеніли від усвідомлення, що кожне вимовлене слово виявиться марним, незначним, банальним супроти німої мови кістяків, що на відкритому яблунівському моргу біліли під небом, і свічки догоряли, розпливаючись кружальцями воску по землі, і у гірських незвістях натужно виводив вітер заупокійну піснь… Ганні тепер здавалося, що весь світ за вікном став єдиним цвинтарем без хрестів, і на ньому мерехтять пломінці свічок — то сонце заходило й забагрювало узгір’я черво–ними плахтами, що поволі зсувалися із схилів і блідли; тривожне передчуття пройняло Ганну, що після того, як гості роз’їдуться, вона зостанеться сама–самісінька на цвинтарищі…
Мовчанка за столом важчала, тужавіла, думки не перемінювалися в слова й гнітили німим розпачем, й Орест Потурай порушив обважнілу мовчанку, бо далі перебувати в ній було невміч.
"Не піддаваймося… чуєте, не піддаваймося, — промовив він. — Чей життя не закінчилось: хіба то не диво, що серед нас сидить голландський генерал — безстрашний український партизан?.. Ану, Едварде, розкажи щось про себе, бо ж ніхто не відає, як ти тут узявся…"
Генерал навіть не підвів голови на Орестову спонуку, він мовчав і далі, проте задавнені події враз ожили в його згадках, і він сам для себе почав їх відтворювати, дивуючись, що вони не потускніли від часу.
…До початку 1944 року станіславівський шталаг для полонених альянтських старшин зменшився в людях до двох тисяч, а ще недавно налічував близько п’яти: полонені вимерзали й з голоду падали, охоронці викидали трупи за паркан, що обгородив станіславівське передмістя Діброву разом зі старою, ще за Австрії збудованою тюрмою; на роботу в’язнів уже не виводили й не годували, їх методично виморювали, щоб табір спорожнів до приходу совєтських військ, які невтримно просувалися до південного русла Дністра, а все ж людські тіні в лахмітних мундирах чіплялися за життя й таки животіли, тож після Різдва табірні охоронці почали виводити полонених колонами — спочатку дужчих, а далі й усіх, хто ще тримався на ногах — за шлагбаум, а звідти гнали їх на товарну стацію.
Між полоненими прослизла чутка, що їх вивозять з Галичини до німецького концтабору Маутхаузен для "переробки на мило"; тоді п’ятеро голландських лейтенантів — Едвард, Піт, Гарм, Кіс і Геррі — квапно домовилися про втечу, і коли чергову партію лаштували в колону, вони зайняли одну шеренгу з тим, щоб потрапити в спільний вагон; запальний Геррі дорогою на залізничну стацію нерозсудливо вибіг з колони, забачивши на обочині дороги відкриту каналізаційну трубу, й сховався в ній; конвойний помітив утікача, послав за ним автоматну чергу, і той навіки зостався на галицькій землі; на стації стояв довгий товарняк, двері у вагонах були розсунуті, і в один, тримаючись за руки, вповзли четверо голландських офіцерів, домовившись вискакувати з поїзда на ходу по двоє…
Втім згадки обірвалися, нібито генерал враз почув думки всіх присутніх за столом, й він розгубився від того, що недостатньо розуміє їхню мову; а за тими думками в кожного своє життя, і кожен хоче озвучити його в словах, бо тільки в такий спосіб могла б розкритися призабута і до кінця не з’ясована історія, в якій ці люди перебували майже півстоліття тому…
А що знає, що згадує цей чоловік, якого називають Юрком: він перехиляє пугар за пугарем, не закушує й тихо п’яніє — які думки мозолять його душу? Та які б вони не були — мусять пов’язуватися з думками письменника Шинкарука, котрий не відводить очей від божниці, де висить знайдена Ганною оздоба, і щось–то вона промовляє до нього, а певне, могла б промовити до всіх, бо життя кожного, хто тут є, зачепилося за чиєсь інше й розділити їх неможливо… І щось мовчки говорить професор математики, він суворо, аж наче неприязно позирає на генерала, ніби хоче з ним сперечатися: може, не погоджується із сентенцією, яку Едвард вимовив уголос… А Пилип геть неспокійний: чи то вразили його Ганнині насмішки, але ж чому не зводить погляду з брата — зирить на нього спідлоба, наче побачив уперше й хоче збагнути, хто він такий… Але який це має стосунок до німої генералової розповіді, яку чує тільки він сам? А певне, має…
Вагон, у який зайшли змовники, не мав, на їхнє щастя, гальмівної будки, отже, безпосередньої сторожі тут не було; крім того, Едвард помітив, що задня стіна вагона проломана й отвір переплетений колючим дротом — його легко розтягнути, щоб просунути голову й продертися до буферів; полонені, які заповнювали вагон, не збиралися втікати, вони пропустили змовників до переплетеної діри, й коли охоронники позачиняли вагонні двері, перші сміливці Гарм і Кіс пролізли на буферні тарелі. Буфери дзвяк–нули, ешелон рушив і почав набирати швидкість; Едвард застеріг товаришів, щоб не квапилися зіскакувати — потяг доконче сповільнить хід перед мостом на Дністрі; хлопці не послухалися, вмить зіскочили, й Едвард побачив, як один, а потім другий закрутилися в повітрі, упали на приколійний насип і залишилися лежати непорушно з розкинутими руками.
Страх зморозив Едварда й Піта, але вони вже стояли на буферних тарелях й вертатися до вагона не мали наміру, а ешелон шалено мчав, допадаючи до стації — здається, Галича; в’їжджати на стацію стоячи на буферах, ніяк не можна було — їх там відразу виявлять охоронці й познімають; нарешті товарняк сповільнив хід, на повороті замерехтіли ферми моста, тоді Едвард пропустив уперед Піта й злегка штовхнув його, Піт зіскочив і покотився по насипу у вибалок, за ним вискочив Едвард, він ударився обличчям об замерзлу землю й зімлів, а коли очуняв, поїзда на рейках уже не було: довкола панувала надвечірня біла тиша, це була зловісна тиша пустелі, з якої людині вибратися невміч, й Едвард, заполонений мертвою самотністю, був близький до плачу.
Втім він почув голос Піта, який шкутильгав уздовж насипу, кликав товариша розпачливим голосом й урешті радісно скрикнув, побачивши Едварда, який сидів безвольно на землі, підбіг, підвів його, й вони на одну лише мить відчули подих свободи, а далі почала навалюватися на них тривога: як з цієї волі на волю вибратися…
Ореста Потурая, балакучого та імпульсивного, пригнічувала Едвардова мовчанка, він перебив німу мову генерала, поклавши йому руку на плече:
"Люди не знають, Едварде, як ти опинився серед упівців, скажи хоч кілька слів, що трапилося з тобою, коли ви з Пітом зіскочили із поїзда перед Дністром…"
Генерал почав розповідати вголос.
"Ми знали одне: нам треба весь час прямувати на південний захід, бо десь там пролягав угорський кордон, за яким, нам здавалося, до Голландії рукою подати, та усвідомлювали й те, що мусимо весь час просуватися мертвою зоною — за німецькими й мадярськими військами, що відступали на захід, ми не мали права опинятися попереду них, бо нас, втікачів з полону, чекала там певна смерть від німців, проте мали теж остерігатися, щоб не залишитись надто далеко від останнього німецького ешелона, бо й від совєтів нам нічого не світило: для червоних ми могли здатися німецькими дезертирами, й на нас чекав не кращий, ніж той, з якого ми щойно втекли, полон.
Йти мені було легше, ніж Пітові: від зіткнення з благословенною галицькою землею на одній моїй щоці злізла шкіра, зате Піт ледве шкандибав: скаржився на нестерпний біль у коліні, певне, розтягнув сухожилля, коли падав на приколійний насип, або й вивихнув ногу; я його підтримував за лікоть, та йти ставало щораз важче, ноги застрягали в зашкарублому снігу, бо манджали ми навпростець і стежок жодних не знаходили, а за орієнтир нам правив засніжений хребет Карпатських гір, що ламаною лінією проступав крізь передвечірній сутінок.
(Продовження на наступній сторінці)