Мирон неприязно поглянув на Потурая, й мало не вихопилося йому з уст: "А де ви були, пане окружний провідник СБ, коли ми мусили підписувати контракт із власним сумлінням, щоб тільки утримуватися на плаву й не потонути в совдепівському багні? Ви ж покинули свій край, який загибав, — щоб самому вижити…" Та не сказав цього й немовби аж засоромився таких думок, бо хіба краще було б, якби всі загинули на рідній землі? Та протест проти зверхнього осуду Потурая щораз навальніше нахлинав у душу, й він уже кричав мовчки: "Вам, пане Потураю, було набагато легше, і я хотів би вас запитати: де мої батьки, де сестра Юлія, на якому шматку вічної мерзлоти похований брат Богдан, які поля угноїв попіл спалених боднарівських хат, та й чи мали право всі вступатися з України — повинні ж були залишитися в ній люди, щоб вона якось жила; ми мусили тримати при житті свій народ всілякими засобами, можливо, для вас неприйнятними, бо ж не могли чекати, поки ви рушите в Україну визвольним походом на білих конях…"
Потурай чекав від Мирона відповіді, відчуваючи, що вона не буде для нього приємною, проте Мирон сказав таке, що ніби й не стосувалося їхньої розмови:
"Саме в той час, коли ви рейдували на Захід через Чехословаччину, в Україні, Молдавії й частково в Росії настав голод. І на Прикарпаття, де трохи вродила картопля, напливали своєрідними рейдами молдавани, українці зі сходу, а то й москалі, і ми їх підгодовували, як могли. Одного разу перед львівським вокзалом я побачив юрбу обідраних сибіряків у лаптях, з порожніми мішками за плечима. Саме пішов дощ, і я почув, як вони обурювалися на Бога, який зрошує і так вологу бандерівську землю, а один кацап сказав: "Всєх би їх за Урал, і ми как–нібудь сдєсь би прокормілісь!"Не можу зрозуміти, для чого ви це мені говорите", — з погано прихованим роздратуванням відказав Потурай.
"А для того, — злобно промовив Мирон, — що цю розмову окупантів я не міг живцем вставити в якусь свою книжку, а мусив підіймати важкий пласт історії, щоб у часах катерининського голодомору знайти подібну ситуацію і в такий спосіб виявити ментальність зайд, які чорною невдячністю платили нам за порятунок від голодної смерті. Ми ідеал заганяли в підтекст й таким чином створювали новий вид літератури, яку можна відчитати за допомогою кодового ключа".
"Отже, ви теж емігрували — в історію".
"Не зовсім так, ми брилами історії викладали греблю перед натиском терору і в закритому резервуарі нагромаджували духовну енергію, яку ще довго черпатиме новітній український ренесанс… А хто згубив зв’язки з рідною землею, той неминуче порозгублював і богів своїх".
"Ви несправедливо адресуєте свої інвективи мені. Діаспора зберегла національну ідею".
"Так, але витворену на материку".
Суперечку перебив професор Юлинин, він нагадав про те, про що начебто всі разом забули:
"А коли відбудеться похорон жертв?" — звернувся він до Ганни.
II
Тоскно було Гулейчукам разом добиратися до присілка Завоєли, вони тяжко мовчали, відчуваючи, що більше їм не вжитися удвох в напіврозваленій колешні, яка залишилася, недорозібрана, на місці колишньої Пилипової господарки: ґражду люди давно порозтягували хтозна–куди й на що — думалося сусідам, що за Пилипом навіки пропав слід у Сибірах, а про Юрка, якого в селі рідко й бачили, й мав він славу курокрада, односельці зовсім забули.
Та ось несподівано повернулися в село брати — зрівняні в бідності, проте навіть і в бідності не примирені: тієї фоси, що давно розділила їх на багача й харпака, на ґазду й люмпака, на богобоязливця й безбожника, на тверезника і пияка, ні один з них ніколи не переступив, однак про людське око жили вони в злагоді, їхніх домашніх сварок ніхто ніколи не чув, бо так велося в роді Гулейчуків, що сміття з хати не виносилось, най би вовтузилися в ньому по коліна, бо то був гоноровий рід — з діда–прадіда кушнірі, кравці, шевці, різьбярі, ковалі, пасічники. І навіть тоді, коли майстрові збідніли в ремеслі через австрійські та польські податки й мусили свій товар потаємно між людьми збувати, а знаменитий ватаг — Пилипів та Юрків неньо — полонину свою продав, щоб купити шіфкарту до Канади, — навіть у зубожінні гулейчуківський рід не позбувся людського пошанівку, бо пам’ятали завоєлівці його гідне поводження, богобоязливість та ретельність до роботи.
Тільки останній в роді, Юрко, ганьбив фамілію пияцтвом та негідними вчинками, і Пилип усе своє життя прикривав, як міг, той сором, а коли повернувся з Сибіру, примістив брата у своїй колешні, щоб не валандався поміж людьми, — й мало село Юрка гейби за приблуду або Пилипового слугу. Стерплював Пилип та приховував братову ганьбу — і так велося аж до нинішнього дня, коли в Пилиповій душі вже не могла втамуватися страшна підозра.
Вони йшли поруч, Пилип трохи випереджував Юрка, бо жаль було дивитися на замурзане висохлою кров’ю його обличчя; Пилип уже каявся, що не стримався, до того ж не був цілком впевнений, що брат заслужив собі на таку кару; врешті він зупинився, хотів узяти Юрка за плече, але той відступив убік, відвів простягнуту до нього руку, начеб хотів відплатитися за зневагу, й Пилип завмер, очікуючи удару, та в той мент, на свій подив, уздрів засльозені братові очі, в яких немовби затаїлося розпачливе каяття; Юркова рука безвладно опустилася, і в безнадійній резиґнації сказав він тихо, кивнувши головою вбік Ґрегота, за яким уже ховалося сонце:
"Я піду від тебе, Пилипе… Щоб ти знав".
"Куди підеш? — запитав Пилип здавленим голосом, злякавшись людського поголосу про сварку в славному роді. — Де будеш?"
"Ніде не буду", — відказав Юрко і, круто повернувшись, подався бічною стежкою поміж смереками, що кинули на завоєлівську улоговину довгі тіні, й у тих тінях розчинився.
Пилип довго стояв, дивлячись услід братові й урешті проказав:
"Як же ти, Юрку, забрів у нікуди? Хто закляв тебе на зло?"
А тоді в душу Пилипові вповз гіркий докір сумління: а може, і я в чомусь винен, чей не народився Юрко виродом.
…Про ту розплугу, що в молодості проклав Пилип із Завоєлів до Ганниного белебня, люди поговорили, посміялися та й перестали; затерлася вона на дорозі, залишивши проте в житті бравого легіня й космацької красуні глибокий слід: ходив Пилип тим слідом вечорами, а вдосвіта вертався ним до своєї трухлявої домівки, котру залишив йому неньо, коди подався за море і там пропав, не подавши ані разу звістки про себе.
Ганна жила у своїй хатині сама, бо старша сестра Марія відразу по першій війні віддалася за Івана Андрусяка із Сакатури, а стариня вимерла. Гарна була Палійчучка, мов ружа, але й бідна, як липка, й тому шмаркаті підсвинки, яким до Ганни було зась, а дужого Пилипа боялися, виспівували вечорами, ховаючись за дзвіницею, але так, щоб чутно було до хати на белебні глузливу, в заздрості складену коломийку:
Оженився кострубатий
Та й взяв пелехату,
і не знали, що робити —
Запалили хату!
Ганна на ті хлоп’ячі глузи не зважала, почуваючи себе за Пилипом, мов за кам’яною стіною, чей такий, як він, парубок не дасть скривдити свою любку; висла вона в нього на шиї, покивуючи на співанки підлітків, і шептала йому до вуха: "А видиш, наворожують, наворожують нам, коханочку кострубатий, то вже мусимо понести до отця на заповіди, бо село аж гуде, що живемо на віру, — встид маємо перед людьми". Пилип тоді розплітав її чорні пелехи, обмотував ними свою шию, ніби хотів себе задушити, й насилу стримував зітхання, що добувалися йому печією з горла. Ганна ніколи не думала про те, як вони будуть жити, що робитимуть, коли повінчаються, — завалять стару хату й побудують нову чи наймуться за бовгарів на полонину в Прелуках до березівського багача Негрича, котрий ту полонину в Пилипового неня відкупив за безцінь, бо з Ганниних писанок, за які перед Великоднем дають всього по п’ятдесят грошів, не проживеш…
Не мала цього в гадці Ганна — любов засліпила очі, душу, серце, і здавалося їй, що нічого їм не треба, лиш кохання короткими ночами, що вона все життя тільки те й робитиме, що звиватиметься, немов змія, під своїм любасом, без угаву жалячи себе пекучими солодощами, й заливатиме гарячою хвилею знеможеного від любощів коханця, і най горить стара хата — дим та й нитка! — а мені досить жити в лузі під вербою, аби, серце, із тобою, — ці слова Ганна водно наговорювала Пилипові, слухаючи заздрісні співомовки за дзвіницею, й більше нічого знати не хотіла… Тільки ж бо Пилип інакше думав, бо вродився ґаздівським сином: те солодке шаленство колись–таки закінчиться, а треба жити по–людському, й тому зітхав, не відповідаючи на пристрасні шепоти любаски, й відчував, як та розплуга, що проклав її із Завоєлів до Космача, все болячіше вгризається поміж них і не єднає, а розполовинює їх життя на відчужені обаполи.
Й не ніс Пилип до церкви на заповіди, все чогось вичікуючи, ніби ждав якоїсь несподіванки, що виведе їх з Ганною із безнадійної бідоти, й Ганна затаювала острах у серці, все частіше відчуваючи, як крізь Пилипові пестощі проникає до неї зчужений холод.
І врешті доля зглянулася — не над Ганною, а над Пилипом: одного дня, а було це за два роки до другої війни, приніс йому поштар виклик до косівського рустикального банку, — і затаїв Пилип від Ганни, від брата і від усіх людей кілька тисяч долярів, що їх заповів йому в спадок неньо перед своєю смертю в далекій Канаді.
(Продовження на наступній сторінці)