Ми перейшли по льоду Бистрицю, що добігала до Дністра, який полишився від нас ліворуч; я знав назву цієї річки, бо протікала вона через Станіславів, обминаючи передмістя Діброву, де розміщувався наш шталаг, і це були, мабуть, усі мої відомості про Україну, як називали тут рутенську землю, на котрій жив не знаний європейцям народ, який ніколи не мав своєї держави й належав коли до Австрії, коли до Польщі, нині ще підлягає німцям, а незабаром його займуть московити; з якимось жалем чи то нерозумінням, а може, і з прихованою погордою думав я про націю, яка назавше покорилася чужим державам, змирилася з таким ущербним становищем, і може, їй так добре, може, вона іншого існування не знає і знати не прагне. Хоча…
Мені тоді згадався страшний випадок, який трапився, здається, шість років тому в Роттердамі весняного тихого дня, і я, курсант військової академії, був тому свідком… Я вийшов з вулиці Крайскаде на площу біля кінотеатру "Люмере", щоб зайти в кафе на обід, й на своє щастя зупинився: мою увагу привернув ставний чоловік у сірому капелюсі, з малою валізкою в руці — він ішов мені назустріч. Якась невідома сила спинила мене, хоч я цього чоловіка, звісно, ніколи не бачив, та витав наді мною Бог: з валізки враз шугнуло сине полум’я, пролунав неймовірної сили вибух, і я, падаючи ниць, побачив, як із хмари чорного диму розлітаються в боки частини тіла — руки, ноги…
Потім у Гаазі судили совєтського шпигуна, який буцімто мав відношення до атентату на відомого в Женеві українського терориста, з наказу якого було вбито польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, — Євгена Коновальця; преса величала його вождем українського народу. Отже, цей народ, який живе на землі, котрою ми пробираємося до угорського кордону, мав свого вождя… Що ж, таке зовсім можливе, бувають еміграційні вожді, — так думав я тоді, адже і мій народ опинився під окупацією, і ще не знати, яка йому простелиться доля: чи не розчиниться він колись у швабському морі, чи не будуть полювати німецькі шпигуни за його вождями на чужих територіях…
Просуватися снігами ставало щораз важче, Піт уже падав з ніг, я тримав його за руку, й він підстрибував на одній нозі; вечоріло, й мороз дужчав, я був у розпачі: довкола простиралося безмежне засніжене поле, серед якого нам доведеться замерзнути; ми брели без жодної майже надії, та все ж не піддавалися знемозі, хоч усвідомлювали: ще крок, десять кроків, хай сто — і ми звалимося знесилені в сніг.
І саме тоді, коли здолала нас крайня втома, я побачив перед собою гору, що ніби зненацька виросла з–під землі; зупинився й зрозумів, що це скирта сіна. У моєму мозкові зажеврілась надія на порятунок, я поволік за собою Піта, котрий умлівав і нічого вже не тямив, допав до скирти, розгріб сіно, випорпав глибоку діру і перед тим, як заліз у неї, мені привидівся вогник, ніби десь там, у далекому безмежжі, засвітилося вікно; я подумав, що це омана від перевтоми, потягнув за собою в діру Піта, затулив отвір сіном, і ми обидва запали в мертвий теплий сон…"
Генерал не був упевнений, що його уважно слухають, він усвідомлював ще й те, що розмовляє макаронічною мовою, до того ж убранство Ганниної домівки більше цікавило його, ніж власні згадки, він вряди–годи замовкав, подовгу приглядався до високої піраміди писанок на креденсі й ніяк не міг збагнути, чому ці люди так витворно розмальовують звичайні курячі яйця… А для чого служать масивні підсвічники з дармовисами, порозставлювані на полицях і комодах, чому сволоки оздоблені хрестами, адже це проста хата — не церква і не музей… Та найбільше його дивувала висока, аж під стелю, гора вишиваних подушок на постелі: Едвард намагався збагнути, навіщо їх самотній жінці аж стільки. Чи то вона по черзі кладе собі їх на ніч під голову, але ж як можна брати до ужитку такі дивовижні витвори? Перервавши врешті розповідь, генерал звернувся до господині, здивувавши всіх недоречним запитанням:
"Навіщо вам стільки подушок, ви спите на них?"
"Для спання, пане генерале, може послужити й кулак, — гейби аж зухвало відказала Ганна. — А на цих подушках, як би вам сказати, вишите таємне письмо".
"І ви його відчитуєте?"
"Бог їх відчитує: на подушках записані молитви, пане генерале. Я вам розтлумачу, може, зрозумієте… Що узір — то інша мольба: вранішня, вечірня, за дітей, за батьків та й за Україну… Тих молитов так багато, як хрестиків на вишиттю, і всіх їх слухає Господь. І як гарячий узір, то й просьба гаряча, як темний — то тужна, а вишиття чорними нитками — то псальми за погиблих".
"Реквієм", — мовив сам до себе генерал.
"Не знаю, що це за слово", — знизала плечима Ганна.
"Поминання", — підказав Потурай.
"О так! — підхопила Ганна. — Досі був розбій, то віднині й довіку мемо поминати мертвих".
"Дивний ваш край, — сказав Ґоттеґем. — Люблю його і не розумію: все у вас говорить, плаче, скаржиться, сміється…"
"Але що було далі, що далі, ти ж обірвав розповідь у найцікавішому місці", — наглив Орест Потурай.
"Що було далі… — зосереджувався генерал. — Перед світанком розбудив мене крик півня, і я в безмежній радості збагнув, що те світелко вночі зовсім мені не привиділося — не була то омана, а знак реального людського житла, до якого ми прибилися пізно ввечері.
Я не будив приятеля, тихенько виліз із нори: надворі вже сіріло, довкола розкинулося біле поле, серед якого то тут, то там стирчало замаєне інеєм незжате кукурудзиння; я був весь у сіні, тож, ставши перед стогом, почав обтрушуватися і тої ж миті стетерів від страху: на мене йшов, немов на штурм, селянин у кожусі й баранячій шапці, із залізними вилами в руках. Він, певне, прийшов узяти сіна для худоби, та, побачивши мене, на смерть перелякався, той переляк передався мені, й ми разом закричали: він — щоб настрашити заброду, а я — щоб не вбивав.
"Плєнний, плєнний!" — галасував я, піднявши вгору руки, аж поки ґазда не зрозумів, що йому ніщо не загрожує, тоді я подав чоловікові знак, щоб хвильку постояв сумирно, сам заліз у нору й виволік звідти Піта, й ми обидва заплескали себе долонями по губах, показуючи, що смертельно голодні.
Той хутірець належав до села Узинь; господарі були убогі, проте мали молоко, сир і кукурудзяний малай, вони були сердечно добрі, і я, перебуваючи в них протягом кількох тижнів — поки Піт не став на ноги, — водно думав про те, що під час воєнних катастроф людство полярно розділюється на немилосердних і доброчинних: одні вбивають, а другі помагають постраждалим, відчуваючи, певне, що самі стоять на грані смертельних небезпек, і своїм доброчинством намагаються заслужити в Бога порятунку для себе.
Господар до того ж був костоправ, він вправив Пітові вивихнену ногу, а потім ще довго не відпускав нас, хоч ми вже добре відпочили й мали силу йти далі. Радив передбачливий ґазда, щоб ми почекали, поки мадярські війська відступлять у гори, совєти ж за ними відразу не поженуться, бо запрутський терен контролюють українські партизани. Це була новина для мене: та невже той некоронований вождь України, який загинув у Роттердамі, мав ще й своє військо? Без держави?"
Генерал закінчував розповідь, його українська мова була калічна, він раз у раз збивався на голландську, а тоді йому допомагав перекладом Орест Потурай.
"Незабаром ми пересвідчилися, що українське військо є насправді — численне і добре озброєне. Але про це хіба іншим разом, а втім, Орест краще розповів би… Одне слово, ми з Пітом мусили взяти участь у бандерівській партизанці, і я серед ваших вояків трохи навчився української мови… Отже, настав час, коли господарі узинського хутора спорядили нас у дорогу, наладували наші порожні рюкзаки сякими–такими харчами, й на початку лютого ми без перешкод обійшли Тисьменицю й Отинію і, перебрівши мілкий Прут біля Коломиї, добиралися лісами й вибалками до Яблунова, де нам довелося виступити проти волі Господньої із своєю кривавою творчістю".
Професор Йосафат Юлинин перебував у цьому чужому для нього товаристві немовби відсутній. Він бездумно розчісував пальцями руду борідку, яка підпирала знизу важке обличчя; професор був мовчазний і невдоволений: ця поїздка, до якої намовив Мирон, була для нього, розповнілого, заважкою, до того ж… Він добре усвідомлював, що від Космача до тих місць, де минула його юність, не так далеко — а вже нема під небом рідної Боднарівки й сусіднього присілка Сакатури теж нема, а що там — хащі, ліси, безлюдні толоки, осунуті яруги чи руда мертвотність від пожарищ і досі зяє на місці колись наймальовничішого на всьому Запрутті села; а може, повернулися люди з Сибірів і знову поселилися на старих місцях, а може, ту місцину зайняли чужаки? Та ні, нема вже там нічого: розкішного саду діда Федора нема й пасіки його — теж, й росте будяччя на дворищі учителевого дому, а дзвінка криниця, за якою водно правив блаженний Юзьо свої молебні, замулилася, а в Потоках зникла хатка, в якій жила найвродливіша на світі дівчина Наталка Слобідська; давно нема Наталки, то й Боднарівки без неї немає. А це ж так близько, і якби Мирон, якому душу точить той самий туск, бо ж учительське заросле нині обійстя — то теж його дитинство і юність, — якби сказав Мирон: "Ходімо, Йосафате, то недалеко", — вони пішли б і вмерли б там від туги за знищеним життям… Ні, нема туди більше ні доріг, ні стежок.
(Продовження на наступній сторінці)