Йосафат відчув себе приниженим, розтоптаним Наталчиною недовірою; чи ж ти маєш підстави вважати мене боягузом? — спитав; а я тебе випробую: он вовкулака в кашкеті з червоною околичкою скалить із кущів зуби — якщо не розірвеш йому пащу, він кинеться на тебе, на мене, на весь світ, убий його! Йосафат зустрівся з очима вовкулаки, вони горіли ненавистю й жадобою крові, такі очі міг мати лише майор Молін, який спалював Боднарівку; так–так, це Молін, — підтвердила Йосафатову догадку Наталка, — й ти повинен помститися хоча б за батьків своїх! до таких випробувань Йосафат був не готовий, він не знаходив у собі мужності стати до двобою, добре усвідомлюючи, що не переможе вовкулаки — загине й залишиться навіки тут, серед примар; він зжахнувся, його пройняв нестерпний жаль за земним життям, якого до кінця ще не пройшов і в якому прагнув залишитися навіки, збагнувши секрет космічної вічності, і хай його назвуть боягузом, проте він знову матиме можливість поринути в науку, бо ж ніхто, крім нього, космічного тайнопису не відчитає — і що важливіше: мужність у двобою з вовкулакою чи витривалість у пошуку всесвітніх таємниць?.. Але ж Василь Маланюк не збоявся; то й що — марно загинув; а чи ти думаєш, що геройська смерть менше вартує, ніж твоє боягузливе життя?
Наталка, як могла, затримувала його леготними обіймами, вона хотіла, щоб Йосафат довів свою любов до неї вчинком, та на це він не був здатний: відчув, як гасне в ньому любов до коханої, бо й не було її, справжньої — то не любов, яка не витримує випробування смертю.
Й Наталка відпустила його із своїх леготних обіймів. Йосафат кинувся втікати з Язвин до села, забувши, що воно давно під небом не існує, він вибіг глевтушними вивозами на Пиконів, де колись над замшілим озером із затопленим у ньому монастирем стояла хатка мольфара Івана, — не було по ній і сліду, навіть бур’яни й кропива не росли на хатищі, й не змагалися більше над присілком Чорнобог з Білобогом, і не мирив їх колись всесильний мольфарський топірець, десь його роз’їдала іржа в пиконівських болотах; Йосафат наслухав, чи не грають дзвони під торф’яною повстю на дні озера — таж ні, було глухо довкруж і мертво, як і в язвинівському потойбіччі; Йосафат вихопився з пиконівської німини на Царину й полегшено зітхнув, побачивши боднарівські хатки, які зримо постали перед ним, ніби ніколи тут не було пожеж, і язвинівська моторош здавалася йому тепер сном уві сні; він побіг до села, перелітав, мов птах, через переліски й мочули, заглядав до кожної домівки, та заставав там чужих людей, які його не впізнавали, не признавали й мови його не розуміли, вони снувалися, мов примари, й зникали з очей.
Тоді Йосафат пішов на свою Босню; у саду діда Федора стояли рядочком, як і колись, вулики, та в них не було бджіл, він заглянув на Шинкарукове обійстя — там і досі стояла глибока криниця, біля якої блаженний Юзьо в незапам’ятні часи правив свої молебні, заглянув у цямрину, проте на дні не побачив срібного кружальця — криниця висохла; Йосафат обійшов усе село, заглядаючи до кожного подвір’я, до кожної хати, та тільки розминався з німими людьми, які не хотіли з ним розмовляти, бо його мови не розуміли, і ніде не побачив ні ластів’ячого чи то горобиного гнізда під стріхами, на жодних воротах не помітив свяченого йорданського хрестика з китицею квітів, з жодної хати не повіяло на нього запашним духом свіжоспеченого хліба, і ні при одній хвіртці не стояло замаєне биндами весільне деревце; на тополі біля Гаврилишиної стодоли обсипалося патиччя з покинутого лелечого гнізда, вікна в домах холодно дивилися на світ — хто ж то збудував нове село на пожарищі, таке саме, як Боднарівка, й мертве?
Й тоді згадалося Йосафатові нічне сюрчання цвіркуна в Ганниній хаті, й жахнувся від догадки: село не згоріло, тільки спопеліла в ньому правічна пам’ять, і немає більше в Боднарівці домовиків, і бузьки не приносять сюди немовлят у сповиточках, й ластівки не вістують тут весни, й вірні своїм стріхам горобці не витримують більше завірюшної зими, і не співають в селі ні гаївок, ні колядок, дівчата не водять купальських хороводів, на толоці не бавляться хлопчаки в "свинки" і вереску їхнього не чутно, і висохла жива вода в криницях, і врода Наталки Слобідської, яка цвіла в Потоках, немов ромен серед царинних трав, навіки згасла, й мова пропала — вигоріла в селі стародавність, й нині воно мертвіє під небом…
Йосафат заплакав з горя й прокинувся.
Швидко одягався, немовби поспішав на поїзд, вийшов на подвір’я й під жолібцем, з якого стікав холодний струмок, промив очі й потім довго прозирав вранішню імлу, крізь яку проступали обриси головатого Ґрегота; лінія гір горбатіла довкруж низовини, оперізуючи її потужним заборолом, й подумалось Йосафатові, що совітам не так легко було здобути "Космацьку республіку". А скільки люду тут упало! — добирався до його серця жаль, якого ще не мав учора, поки не побачив уві сні тих, що впали, і вчорашнє підленьке слово "марно" вже не вертілося в свідомості, оправдовуючи власну байдужість, власне безпам’ятство — він спогадував тепер вихолощене від пам’яті село й схожих на нього німих людей, що забули власний біль, й мучило його сумління за боягузтво перед любов’ю, яка важиться самим життям… Інвективи примар із підсвідомого сну прострелили цієї миті його свідомість і проявили в пам’яті нині вже не існуючих людей — і якщо вони так вільно розкошують у підсвідомості, то мусять дотикатися своїм незримим існуванням до живих і тривожити, ранити і застерігати — таж не марно змагалися тут герої на життя і смерть, якщо й далі живуть в людських душах і серцях — як ідея.
І вже знав Йосафат, що віднині відстоюватиме перед самим собою думку, що не романтична легенда творилася в часи боїв УПА, а незалежна українська держава, яка, моцуючись правічною силою, стає сьогодні на ноги й просвічується пам’яттю, у пройдених віках народженою…
Й подумав теж, що їм з Мироном варто б податися на Ґрегіт, відшукати грот, в якому вони ховалися від граду, знайти потаємний вхід до печери, де роками скніли молодий партизан і дівчина в кептарику — повинні це зробити для самоутвердження, для зміцнення віри в ідею.
А ось уже піднімаються від Пістиньки на белебень Потурай, генерал і Мирон; Йосафат скаже приятелеві, що їм пора вертатися додому — через Ґрегіт.
Ганна з порога виглядала гостей на сніданок, вона привіталася з Йосафатом і завбачливо застерегла, ніби вгадала його подорожню нетерплячку, відповіддю на Йосафатове питання, яке він кинув учора після вечері у розпалі суперечки:
"А захоронення відбудеться в неділю…"
"Овва, — скрушно мовив Йосафат, — нині щойно четвер, не зможемо так довго чекати".
"То як — поїдете і грудки землі не вкинете в братську могилу? — аж заярілася Ганна. — Ні–і, цього ви не зробите, що люди скажуть та й самі не посмієте вчинити такий шванк".
Вона заглядала в очі Потураєві, перед яким мала найбільший респект, чей не перестав він бути окружним провідником СБ — хто може відібрати в нього це звання, коли війна, яка розпочалася багато років тому, аж нині завершується? То як це — не віддати останньої честі замученим, скажіть, пане Оресте?
Потурай чув перемовку Ганни з Йосафатом й промовив твердо, ніби віддавав наказ:
"Ми всі залишаємося на похорон, Анно… Всі". — Глянув на Йосафата, який знітився, немов хлопчисько, — та як же він міг подумати інакше після того, як бачив загиблих живими уві сні?
"Сьогодні ж, — сказав по хвилі Потурай, — ми з генералом підемо на Рушір. Може, й ви з нами?" — звернувся до Йосафата й Мирона.
"Підемо", — відказав Мирон.
"Хай перед нами увіч постануть ті страдні дні, коли ми гинули в безнадіях, а нинішній день здавався нам недосяжною мрією", — проказав сам до себе Потурай і з цими словами подався до хати.
За ним пішов генерал, Ганна поступилася з порога, поклонилася гостям, запрошуючи до столу, і здалося Йосафатові, що то не цивілі приймають запрошення гостинної господині, а штабісти УПА збираються на військову нараду.
ЧАСТИНА ДРУГА
VIII
Змаліли латки снігу на брусторських горбах та березівських схилах, і з них ринули до Пістиньки брудні потоки: ріка набухала, виливалася з берегів, урешті з’єдналася з Млинівкою; всмоктавши її в себе, залила жолоб разом з потоками — й космацький млин затих.
Досі звуки з села майже не долинали до Пилипового обійстя, його заслоняв водяною порошею плюскіт води на лотоках, й тільки тепер, коли млин стих, здалося Пилипові, що крізь прозору моторошну тишу проступив до села обрис його ґражди, котрій гуркіт млина відрахував вік.
З круглого віконця, вирізаного в гребені заломаного даху, Пилип сторожко споглядав село, обмацуючи очима кожну хату, стежку, та найчіпкіше прикипав його погляд до плаского Рунка, який, закінчивши яблунівську дорогу, вивищився над Космачем; з терпким тамуванням подиху чекав Пилип з’яви тих, які неминуче мають нахлинути на горб, щоб залити червоною повінню село.
(Продовження на наступній сторінці)