Знав, що колись мусить це статися, проте лопотіння лоток ніби спиняло ту неминучість, заглушувало її наближення невпинним пульсуванням живого серця села; а тепер, коли заслона лоточного шуму впала, й на виду всього села постала незахищена Пилипова домівка, він відчув себе оголеним, безборонним, ніби на розстріл виведеним, і в його мозку заворушився рішенець, якого так довго в собі притлумлював, соромлячись свого вічного страху, заглушував почуттям обов’язку та необхідності, бо ж добре розумів, що люди, які зайняли його житло, його ж самого й охороняють, що без них Пилипів достаток умить здиміє, й він опиниться на вітрах, у вогні, в неволі, однак все те може статися колись, а нині втямкував, що разом з моторошною тишею над Пістинькою ступає на його подвір’я невблаганна смерть, яку, проте, можна ще віддалити, зупинити на якийсь час, якщо зважиться попросити партизанів, щоб назавше полишили його ґражду.
Пилип прикипав до круглого віконця на подрі й аж тепер серед несподіваної тиші почув гамір — там, унизу, в світлиці: то збирався на нараду штаб округу "Говерла" в переддень наступу "Рубахи" на Космач.
…Полковник Степовий нервово проходжувався по світлиці, досередини якої заходили один за одним курінні й сотенні, вони віддавали честь командирові округу і всідалися на лавицях. Були зосереджені й спонурені — вже всі знали, що зі Станіславова вийшли три стрілецькі дивізії регулярних совєтських військ і зайняли позиції на лінії Яремче—Ланчин, а з Коломиї готові вирушити два полки прикордонників й моторизована бригада військ НКВД — на Космач.
"Я викладу план нашої оборони, — розпочав нараду Степовий. — Дати наступу на Космач ще не знаємо, та акція неодмінно розпочнеться, як тільки протряхнуть дороги, — мають большевики на озброєнні легкі танки й гармати. Як встановила розвідка, "Рубаха" йтиме на нас трьома напрямками. Праве крило — на Печеніжин, Слободу й Березів, ліве — на Іспас, Шешори й Прокураву, а основна сила піде через Мишин, Яблунів і Лючу… Тепер слухайте уважно й запам’ятовуйте. Курінь "Буковинський" Лісового займе оборону на правому крилі: сотня "Авангард" — поблизу Текучі, "Сірі вовки" — у підніжжі Лисинки, "Бояри" — у Ставнику… Ти, друже Тис, — звернувся Степовий до командира куреня "Гуцульського", — закриєш своїми сотнями доступ до Космача від Брустор і Шешор… Та основний тягар большевицького наступу припаде на курінь "Гайдамаки", друже Буревій. Твоя сотня "Сурма" стане між Яблуновом і Лючею, під горою Лебедин стоятиме в запасі сотня імені Гонти, а ти, Чарното, зі своїми богунцями займеш позицію по лінії дороги між Лючею і Рунком, і стоятимеш там на смерть. Якщо витримаєш наступ, то й іншим буде легше. Що скажеш, Даниле?"
Чарнота підвівся, став дугою, бо ж досягав головою сволока, розгладив вуса й мовив коротко:
"Я вже розробив свою стратегію, друже командир. Про неї вам доповім окремо".
"Гаразд…" — відказав Степовий.
Він сів за стіл і довго мовчав. Можливо, в ці хвилини перебігав думками свій шлях, який проліг між ним, командиром партизанського округу, і совєтським офіцером, який сорок четвертого з групою добровольців перейшов до курінного Різуна в Чорному лісі й небавом відзначився під Прокуравою в бою із загоном енкаведистів майора Моліна; тоді ж здобув звання командира куреня "Буковинський", а згодом став командувати військовим округом "Говерла". Можливо, думав і про те, що військо УПА контролює щораз то менше території, що похідні групи, які й сьогодні заглиблюються далеко на схід і південь, все ж не в силі очистити Україну від більшовицької скверни, що повстанський чин УПА зводиться все більше й більше не до битв за територію, а до крику нації, яка гине під чоботом окупантів, — і як того крику не чує світ, як не схаменеться, не втямить, що совєтчина загрожує не лише українцям, а й усім народам Європи! То якщо не розпочнеться…
Цієї миті захмарене обличчя Степового ледь розпогодилося, врешті зовсім просвітліло, і він сказав, обдаючи командирів обнадійливим поглядом:
"Ви ще не знаєте, а мені щойно доповів радист: у Фултоні виступив Черчілль із закликом створити воєнний блок між Штатами й Англією проти СРСР… Ви розумієте, що це означає?"
"Війна! — вигукнув Чарнота й ударив кулаком по столі. — Війна… І виб’є Одіссей око Поліфемові!"
Командири підвелися, термосили один одного, усміхалися, закурювали — гніт безвиході покидав їх, у душі нахлинала нова хвиля завзяття, й зрозумів Степовий, що добру вістку він приніс упору, і бій, який почнеться нинізавтра, буде виграно.
"Друзі мої! — мовив командир округу. — Якщо в цьому бою переможемо, то хто знає: може, наша "Говерла" стане першою дивізією регулярної української армії у Третій світовій війні!"
Цієї хвилини до світлиці увійшли Ворон і Буркут. Потурай присів біля Степового й прошепотів йому до вуха: "Матимемо з тобою конфіденційну розмову". Командири розійшлися, у світлиці залишилися Степовий, Буркут і Ворон; окружний провідник СБ завернув з порога Чарноту — будеш нам потрібний, Даниле, — й, озирнувшись на вікно, заговорив півголосом:
"Давно знаю, що ми в Космачі не самі: округ нашпигований большевицькими нишпорками. З нашого наказу, друже Степовий, їх чимало вже винищено: ось позавчора сотня Недобитого вистежила на Ставнику бригаду "рубачів", яка пробиралася найпропаснішими нетрями з Медвежої на Ґрегіт, — справжні тобі лісоруби з пилами й сокирами, в кресанях і сардаках, а коли їх почали допитувати, то все відразу й вияснилося: мало хто з них умів й слово сказати по–нашому… Мали вони з’єднатися на Ґреготі з переодягнутою в партизанську форму сотнею чекістів і разом вдарити на табір старшинської школи… Хлопці Недобитого звели їх в узвір під Білою Кобилою, де чорт добраніч каже, й залишили там назавше, а на слід чекістської сотні не втрапили… І ще: на Багнах селяни витягли з криниці чотирьох чоловіків, й жінки голосили над ними і проклинали нас…"
"Віддам наказ усім куреням, — перебив мову Ворона Степовий, — помножити стежі, прочесати ліси від дерева до дерева ще до початку більшовицького наступу. Нам збираються вдарити в спину…"
"Це ще не все, друже командир, — вів далі Ворон. — Ворог, про якого я щойно мовив, зримий, так би мовити, намацальний, його можна вислідити… Та ось уже майже рік я чую, і маю на це підстави, присутність досвідченого шпигуна — десь тут, недалеко. Ніби хтось слухає, про що ми говоримо на наших секретних нарадах, знає достеменно, які накази віддаються. Не виключено, що й серед нас є сексот. Але кому доносить? Адже не може кожен день чимчикувати до Яблунова, бо на заставах таки б його колись затримали… Думаю, що в Космачі працює рація, десь поруч з нами. І це становить найбільшу небезпеку…" "Що хочеш запропонувати?" — спитав Степовий.
"Мені стало відомо, — пропустив Ворон повз вуха питання, — що в яблунівській середній школі відбулися арешти: забрали кількох восьмикласників, космацьких хлопців, котрі після закінчення нашої семирічки пішли вчитися до Яблунова. Їх звинувачують у належності до юнацької сотні "Сокирники", яка буцімто створилася в Космачі. Звісно, це провокація, НКВД клеїть справу, щоб знейтралізувати молодь. Цей кримінал особливий — в ньому мусять бути замішані вчителі… У мене є підозріння, й тому я запропонував не виконувати поки що вироку над Шполою. Він щось знає. І якщо ми пообіцяємо зберегти йому життя, Шпола напевне заламається".
"Не можна дарувати йому життя!" — процідив крізь зуби Чарнота.
"Не гарячись, Даниле, ти мужній вояк, але є ще й політика… Іване, — звернувся Ворон до Буркута, — ти міг би тепер впізнати свого двійника Болідова, якого вже цілий рік розшукуєш?"
"Я його впізнав би й на тому світі", — відказав Захарчук.
"То прошу привести сюди Шполу".
Лейтенант виглядав жалюгідно: його знівечив страх перед смертю. Жорстока покара впала на Шполу: перед його очима водно пересувалися образи людей, яких замордував, і він перевтілювався, панічно боячись такого стану, в кожну свою жертву, переживаючи моторошний страх насильницької смерті. Це було нестерпно: як тільки прочинялися двері до підвалу — чи то приносила Пилипова Параска їжу або ж вартовий виводив Шполу надвір за потребою, а найстрашніше було для нього, коли вартував стрілець Андрусяк, це ж бо він мав його скарати, — коли прочинялися двері, Шпола падав на коліна й белькотів: "Не вбивайте, не вбивайте!" — у такі миті він не був сам собою, а одною із своїх жертв, і переживав тоді чужий страх, який ставав його власним.
"Слухай, Шполо, — розпочав Ворон допит. — Слухай і затям: твоє життя у твоїх руках. Якщо нам допоможеш, випустимо на волю — ти вже нікому не страшний і нікому не потрібен. Ще й револьвер тобі повернемо, щоб ти міг
застрелитись, як не матимеш де дітись… Отже, скажи, хто давав тобі вказівки, розпорядження вбивати в нашому регіоні дівчат, знущатися з них й чіпляти на шиї бірки з написом "сексотка""?
Очі в Шполи зблисли надією, він відразу й випалив:
"Резидент".
"Як його прізвище?"
(Продовження на наступній сторінці)