Василь наблизився до дівчини, спіймав долонями її довге волосся й занурився в нього, потім долоні знайшли тугі гарбузята, зім’яли їх й сповзали все нижче й нижче; втім спинило його дівоче пушисте лоно, й Ліда прошепотіла:
"Ти знаєш, як це робиться? Ти вмієш?"
"Так, — відказав Василь. — Прости мені".
"Я тішуся, що вмієш… Я так боюся — як це може вміститися в мені?"
Тоді вона лягла, взяла Василя за плечі, потягнула на себе, й він рвучко увійшов у неї. Дівчина тихо зойкнула, а далі слухала, як він розкошує в її лоні, й мугичилася в її пам’яті весільна коломийка: "Бери мене до постелі, бо я вже велика"; вони довго шаленіли, поки з Василевих грудей не вихопився стогін любострастя.
Кохалися до світанку, не відриваючись одне від одного, а коли Ліда відчула, що коханий до решти знемагає, обхопила руками його плечі, оповила стегнами чресла і, прикипівши до нього всім тілом, сказала:
"Полеж тихенько і слухай… Як будемо жити, то тільки так… А як загинемо, то теж разом, як тепер. Навіки…"
"Добре, любко, — шепотів Василь і спивав її уста. — Так — і назавше".
Вранці, коли Василь ще спав, Ліда вийшла із світлиці й хоч знала, що застане Ганну на кухні, все ж сахнулася, побачивши її, й від сорому сховала обличчя в долоні.
"Не встидайся, доню, — пригорнула Ганна Ліду до грудей. — Дякуй Богу, що подарував тобі радість… А тепер стій камінчиком, я зараз…"
Підійшла до полиці, зняла глечика із силянками й вийняла з нього ту, по котрій зеленими потічками смужок спливали вниз, немов човники, багряні клинці — і кожен з них щось означав: тепло, сонце, радість, чоловічу силу, й кожен міг сповняти одне бажання.
Ганна наділа Ліді на шию ворожбитний ґердан і мовила:
"Це тобі весільний подарунок від мене. Не знімай його ніколи".
X
Провідної неділі до полковника Степового прибув від командира сотні імені Гонти, яка стояла на заставі під горою Лебедин, зв’язковий з грипсом, в котрому повідомлялося: вдосвіта, як вислідив дозор, з Коломиї виступило військо — піхота, артилерія, панцерні авта й танки; біля Сопова "Рубаха" розділилася на три рукави, які пішли на Печеніжин, Мишин та Іспас.
Степовий вийшов на позицію сотні "Сірі вовки", яка дислокувалася в підніжжі Лисинки, щоб звідти керувати обороною; курінь "Буковинський" перегородив печеніжинський шлях у Слободі Рунгурській, "Гуцульський" заліг у каньйоні Пістиньки під Шешорами, а курінь Буревія "Гайдамаки" зайняв Рунок.
З Рунка Буревій вислав під Яблунів сотню "Сурму", а дорогу між Рунком і Лебедином обставив двома чотами сотенний Чарнота й сам з третьою чотою вийшов на простору улоговину, що протягнулася праворуч до гори Лебедин між верхами Медвежого і Гнилицею. Богунці були добре озброєні автоматами ППШ та німецькими МП, мали десяток "дехтярів", два "максими", міномет, панцерфауст і протитанковий гранатомет, а набої, міни і гранати мали ось–ось підвезти.
Дві чоти залягли в ізворах над звивистою річкою Рушором, яка двічі перетинала дорогу попід високими мостами, встеленими смерековими кругляками — один нижче від улоговини, а другий ближче до Рунка — в підніжжі Клифи.
Ще не чутно було гулу військової техніки, та напевне середній рукав "Рубахи" вже наближався з Мишина до Стопчатова, й богунці поки що чухмарилися після недоспаної ночі, курили, перевіряли зброю; втім на дорозі заскрипів драбинястий віз у парокінній упряжці, він був вивершений пачками з набоями, мінами та гранатами, спереду на скриньках сидів Василь Андрусяк, який без угаву цвьохав батогом — тяжко було шкап’ятам тягнути воза по намулистій дорозі, а позаду нього, спершись одна до одної спинами, тряслися Ганна й Ліда; повіз в’їхав на галявину, партизани кинулися розбирати скриньки й заносити в кущі, Василь їх сортував, бо на нього сотенний поклав завдання підносити в бою кулеметні стрічки і фаустпатрони; Чарнота вилаявся, мовляв, чого це большевики завжди розпочинають операції у великі свята; а тому, відказала Ганна, що Бога не мають; Ганна з Лідою зняли з воза пару бесаг з продуктами, й два стрільці понесли їх стежкою, що вела на Лебедин — там жінки готуватимуть партизанам обід; а чи вистачить на всіх їжі, думала Ганна, йдучи попереду Ліди за стрільцями; а може, ще й залишиться, діймала її жура, а може, й зовсім не буде кому обідати, печалувалася жінка; й Ліда, йдучи слідом за нею, з сумом вдивлялася в її зсутулену журою спину; на возі біля заденка зосталися два наплечники, їх знімав сам Чарнота; наплечники були важкі, і він брався за ув’язки двома руками, обережно клав на землю; тоді покликав Едварда й Піта, які стояли обіч партизанського гурту й чекали наказу; Чарнота піддав кожному по наплечнику за спини й показав Пітові на нижній міст, а Едвардові махнув рукою, аби йшов до моста, що біля Клифи; Василь звів коней з возом у яр, й партизани вмить зникли з галявини.
Втім з боку Яблунова долинув глухий гул моторів, ніби вмисне притишений, а далі й зовсім стих, і чутно було, як шумить Рушір на каскадах у глибокому ізворі під нижнім мостом, де заліг Піт з динамітом; Чарнота наблизився з лісу до дороги, що рівно прострілювала простір між схилами горбів мало не до самої Лючі й там спадала стрімко вниз; він вичікував, і коли раптом заревіли мотори — нахабно, ніби хотіли налякати все живе в лісі, а в далині із западини виповз нагору перший тупорилий панцерник, Чарнота вистрелив з ракетниці, гарячозелений набій описав над дорогою дугу й спопелів; тоді з обох боків заторохтіли автоматні черги — то вступила в бій сотня "Сурма"; у відповідь загарчав з панцерника кулемет, за панцерним автом сунув танк, рвучи гусеницями землю, на башті поверталося то ліворуч, то праворуч гарматне дуло й випльовувало снаряди; кавалькада машин вихопилася із западини на рівну дорогу, їх було десятки, за ними бігли автоматники й решетили кулями ліс, звідки ще лунали поодинокі постріли, врешті стрільці сотні "Сурма" почали вибігати на дорогу, вони втікали навмання, й кулі їх не досягали, минали причаєного в кущах Чарноту, який нервово помахував рукою, спонукаючи їх вдавати панічну втечу; далі вся сотня опинилася за нижнім мостом й миттю розчинилася в лісі; дорогою відчайдушно мчали панцерники, танки, "студебекери", солдати, не перестаючи стріляти, бігли за машинами, з панцерників палили кулемети, й лунали раз у раз гарматні постріли з танка, і коли Чарнота нарахував сорок дві одиниці й остання машина досягла нижнього моста, а перша в’їжджала на верхній, він удруге вистрелив з ракетниці, а тоді під Клифою вибухнув у небо, перекриваючи верхів’я смерек, круглий клубок чорно–білого диму, й полетіли вгору бервена, що настеляли міст, та уламки першого панцерника.
Колона зупинилася, мотори стихли, німота цілковитої розгубленості запанувала на лісовій дорозі, та це тривало тільки мить: люк танка відкрився, з нього висунулася до пояса постать офіцера — був то генерал Дергачов, який керував операцією, — він хрипким голосом скомандував водіям, щоб розверталися, й показував рукою на галявину, що просторо заходила глибоко між горби; мотори знову заревіли, останній панцерник, який тієї миті в’їжджав на нижній міст, рвучко здав назад, скотився з бервен на дорогу, довго рачкував, аж поки не допав до місця, де зміліли фоси, і там розвернувся, — він єдиний із сорока двох бойових машин залишився неушкоджений, і коли розпочалася масакра, рвонув на повному газі до Яблунова й сповістив районний відділ НКВД про нечуваний погром…
Та поки що панцерник відходив назадгузь від моста: знав водій, що і цей міст злетить у повітря, проте вибуху чомусь не було… Тим часом шофери панікували, й кожен намагався вихопитися з вузької дороги першим, здавали назад, ті, які втрапляли на галявину, розверталися, інші застрягали у фосах, деякі перекидалися догори колесами, врешті танк із генералом вихопився з улоговини й допав до моста.
А ліс мовчав… Чарнота вибрав спостережний пункт на царинці, з якої видно було всю галявину, й нетерпляче ждав, поки зірветься нижній міст, та Піт чомусь не давав про себе знати…
Тієї хвилини, коли танк в’їжджав на міст, Піт запалив бікфордів шнур і вже збирався збігати в яр, як ураз помітив, що іскринки на шнурі погасли; він підбіг майже впритул до пачки з динамітом й уздрів, що шнур перетертий й залишилося його, знадібного, не більше метра, і якщо запалити, то вибух станеться за десять секунд; цього досить, подумав Піт, я ще встигну відбігти яром до підніжжя он тої гори; підривник викресав запальничкою вогонь, притулив пломінець до шнура, й коли шнур зловісно зашипів, випорскуючи білі іскринки, Піт кинувся тікати, проте хотіла смерть, щоб він спіткнувся і впав, а далі його понесло в повітрі, немов вимолоченого снопа з току; він ще побачив, як заламуються кутом уверх дилини моста, на мить утворюючи піраміду, а потім розверзаються вбоки, і в проломину всім своїм тягарем втискається танк, охоплений синім полум’ям…
Чарнота полегшено зітхнув, почувши вибух, — Піт ось–ось пробереться крізь ожинові зарості до нього на царинку, — і тоді випустив третю ракету.
(Продовження на наступній сторінці)