Чарнота вислухав рапорт, обвів поглядом гурт червоноармійців й зважував у думці, як йому повестися, адже скільки вже було випадків, коли доводилося ліквідувати загони енкаведистів, одягнутих у партизанський стрій… Чи ж ці потім не переодягнуться?
"А як мені впевнитися, — заговорив сотенний, — що в бою ви не вдарите нам у спину, ви ж присягали червоній мамоні…"
"Нас мало, — відказав Шірмат, — і ви зможете в будь–яку хвилину зробити нам "чекін–башка"… Присягу большевикам ми складали під примусом, а тепер я клянусь Аллахом, що до останньої краплі крові буду мститись тим, які за одну добу виселили всіх татар із Криму в невідомі краї, і робив це генерал Дергачов, якого ви, спасибі, відправили в джаханнам до самого ібліса! І узбекові донині серце кров’ю обливається за батьків своїх, яким стинав голови Будьонний двадцять років тому… А чому має воювати за москалів чеченець, якого Москва вже ціле століття знищує на пні?.. Прийми нас до свого війська, командире, і твоє серце зрадіє, побачивши нас у бою!"
"Вірю вам, — промовив Чарнота. — Візьми їх у свою чоту, — звернувся до чотового Грома, — і най під твоїм оком командує цим відділом сержант Шірмат. — А що там чутно — на тому боці? — спитав по хвилі в сержанта. — Коли розпочнеться наступ?"
"Після вашого празника будь–якого дня. Це напевне… Досі очікували, що після совєтського заклику виходити з повинною повалять з лісу партизани. Не вийшов ніхто, крім воєнних дезертирів і злодіїв — вони поповнили винищувальні батальйони. Та це мізерота. Тому вас бояться: сотні тисяч війська обступило Космач, буде залучена й авіація".
"І ви, знаючи це, перейшли до нас?" — Чарнота підозріливо глянув на Шірмата.
"Не сумнівайся, командире, — з докором мовив сержант. — Ми й там загинули б — нам "смерш" стріляє в спини. А коли загинемо на вашому боці — то в бою із заклятим ворогом".
"Зрозуміло… Гей, хлопці! — гукнув до партизанів Чарнота. — Вертайтеся на майдан і заспокойте людей і священика. Хай нині нарід ще попразникує… Ну а ви мусите нам вибачити, — посміхнувся сотенний до Шірмата, — в Космачі мечеть ще не збудована…"
"Бог один для всіх — в мечеті і в церкві", — звів Шірмат до неба руки, потім козирнув і вернувся до своїх.
Колишні червоноармійці розібрали зброю, вишикувалися в колону по три з сержантом Шірматом попереду, за ними стала партизанська чота, чотовий Грім скомандував до вимаршу, й військо звернуло з головної вулиці на бічну дорогу, що вела до Акрешорів.
…Обід у Ганни був мало схожий на празниковий — швидше він нагадував останню апостольську вечерю. Обідали мовчки, тільки й того, що полковник Степовий повідомив про початок більшовицького наступу: велика блокада розпочнеться після двадцятого липня, коли закінчиться строк виходу партизанів з повинною.
Едвард, відколи не стало Піта, замовк — із туги й осамотнення, він не мав з ким по–своєму заговорити, один лише Орест Потурай видобував його з мовчанки, перекидаючись з ним вряди–годи словом–другим по–голландськи. А Чарнота, якщо починав розмову, то тільки про свій план бою в акрешорській ущелині, яка після яблунівської дороги із зірваними мостами була єдиним коридором на півночі, котрим могли пройти панцерні машини й танки з Акрешорів до Космача, і для Василя й Ліди, які мовчки слухали розмову командирів, та ущелина уявлялася космацькими Термопілами, де поляже не одна сотня українських гоплітів.
"Така наша перспектива на прийдешні дні, — мовив після довгої мовчанки Степовий. — Й іншої не буде: наш округ мусить прийняти бій з "Червоною мітлою" по всьому колу космацького кордону… І попереджую: бій буде програшний, хоч боротьба триватиме й далі — з підпілля. Хто залишиться живий, відійде в гори, в ліси, в підготовані криївки й провадитиме тактику вилазок, від яких в окупантів має горіти земля під ногами. Й так будемо чекати Третьої світової війни".
Потурай–Ворон скинув бровами, глипнув на полковника й повів долонею по обличчі, ніби зсував з очей полуду. Сказав:
"Цього може й не статися… Промова Черчілля у Фултоні була, на мою думку, всього–навсього політичною заявою про можливість війни, а не про її негайну реальність. Напевне, це було спонукування совєтів до надмірних витрат на озброєння, які б до решти виснажили й так слабку їх економіку, від чого Союз доконче заламається в майбутньому… Але коли це станеться, ніхто не знає, нам же треба зберегти сили й водночас безперервність опору. Тільки так ми сповіщатимемо світ про нашу волю до незалежності. Та якщо всі залишимося в краю — чи довго зможемо протриматися?"
"Ти хочеш нагадати про можливий осінній рейд на Захід? — спитав Степовий. — Я розумію: іншого виходу немає, але як це зуміємо зробити? Як розділити армію на тих, хто йде на Захід, і тих, які мають залишитися тут? Хіба за принципом добровільності?"
"Так, за принципом добровільності!" — несподівано втрутився в розмову Василь, й командири здивовано переглянулися, бо ж молодому партизанові досі дозволялося тільки слухати і слухатись; на Василя впав важкий погляд Потурая.
"Ти ще надто молодий, хлопче, аби щось вирішувати, — терпко сказав Ворон. — Хоч і сміливий… Але тобою розпорядиться Організація".
"Ніхто мене силою не пожене в рейд! — заярився Василь. — Ми тут залишимося, — він глянув на Ліду. — Тут… Я продовжу справу свого брата Андрія — й таки загорить земля під ногами в москалів!"
У Чарноти втішно зблиснули очі.
"Яке то щастя, що я не розстріляв тебе в Сакатурі, Василю! Хто міг тоді подумати, що в тому перестрашеному хлопчині сидить такий лицар?.. Панове, не говорім нині про поразку. Завтра ми можемо програти, але ж переможемо післязавтра. За рік, за десять, за п’ятдесят! Наша боротьба закінчиться аж тоді, коли на політичній мапі Європи зазеленіє, немов море, простір від Сяну до Кубані, — і це буде виборена нами самостійна Україна! Якби я в це не вірив, то не йшов би нині на смерть. Вип’ємо, друзі, за перемогу!"
Встали, перехилили пугарі й поодинці повиходили з хати. Ганна провела Чарноту до гаджуг.
"Поцілуй мене, Анничко, моя ти втіхо… — пригорнув Данило Анну. — Дякую своїй долі, що ти була в мене…"
"Прощаєшся?"
"Прощаюсь… А як живий залишуся, то поведу тебе до шлюбу".
"Візьми мене ще раз… — Ганна обхопила за стан Данила й поволі опускалася на землю. — Тільки тихесенько, — прошепотіла. — Отак, так… Аби я пам’ятала, що ти міг бути не тільки сильний, але й ласкавий…"
Цього разу не палали смереки, тільки блідо іскрилися, немов сніг на сонці…
Чарнота пішов, а Ганна допізна лежала на м’якому чатинні під гаджугами й холонула від думки, що більше Чарноти не побачить… А від млина лунко долинало лопотіння води на лотоках, й на мить майнула в Ганни думка, що до вічної мови ріки, можливо, дослухається в цю пору й Пилип…
XII
Двадцятого липня 1946 року закінчився термін п’ятого більшовицького звернення до УПА, на яке партизани відповіли цілковитою іґнорацією: ні один упівець не вийшов з лісу з "повинною", тож можна було з дня на день сподіватися наступу військ НКВД.
Військовий округ "Говерла" був готовий вступити в бій: курінь "Гайдамаки" вийшов на березівську межу, "Гуцульщина" — на шешорську, а курінь "Карпатський" обсадив делятинську дорогу. Мостів на Пруті й Пістинці вже не було, й до Космача могла увійти хіба що піхота, й ущелина між Текучою і Акрешорами, на дні якої сльозився поміж високими бердами потічок Акра, могла служити коридором для моторизованої техніки. Тож вихід з ущелини загородила сотня Данила Чарноти, а з нею відділ сержанта Шірмата — щоб тут стояти на смерть.
Над космацькою видолиною залягла тиша й тривала вона — нудка й нестерпна — довгі спекотні дні. Та нарешті порушила тривожну німоту, давши сигнал до великого бою, несподівана партизанська акція в самому центрі Яблунова напередодні двадцятого липня, в суботу.
По яблунівській радіомережі було оголошено про демонстрацію фільму "З повинною". Не сподіваючись на всенародне зацікавлення більшовицькою агіткою, ґарнізонники зігнали перед вечором людей на шкільний майдан. Там уже стояв кіноапарат й торохтів захлинаючись движок; квадратова біла пляма падала на тильну стіну школи й водно згасала; майдан обступили озброєні стребки, люди мовчки сиділи на колодах, й на задніх, під бузиновими кущами, примостилися сільські хлопчаки. Хоч вечір був теплий, хлопці чомусь куталися в накинуті наопашки сардаки й курили, ховаючи в жменях скручені з газет цигарки, — скидалися вони на штубаків з молодших класів, які ще не сміють смалити махорку на людях.
(Продовження на наступній сторінці)