Ніхто на них не звертав уваги, люди чекали, коли нарешті налагодиться кіноапарат — і що то за фільм змушені вони дивитися; врешті апарат ритмічно затріскотів, й квадратову білу пляму на стіні заповнили постаті совєтських командирів, які порозсідалися за столом, вкопаним чомусь на галявині край лісу. Вони пильно вдивлялися в хащі, потім повставали й, привітно посміхаючись та розводячи руками, немов для зустрічі дорогих гостей, закликали когось там з лісу. Й почали з гущавини виходити один за одним зачухані й обшарпані партизани, вони кидали до ніг совєтським офіцерам зброю, піднімали вгору руки й німо ворушили губами — певне, благали прощення, й обличчя в них були винувато усміхнені, жалюгідні й ниці.
"Йой, та цей — он іде він до стола — то ж Шарабуряк з Плаюци, що в стребки пішов!" — запищала якась жінка й змовкла, ніби хтось їй затулив рота; далі на екрані з’явилися сільські вуйки у святкових, гейби на празник зібралися, вберях, вони пригортали до грудей блудних синів, а ті плакали й цілували їм руки…
Тієї миті з крайньої колоди позривалися хлопчаки, які досі потайки цмулили махорку, з–під сардаків повихоплювали автомати й випустили черги в білий квадрат екрана, квадрат згас, движок замовк, люди попадали на землю, стребки кинулися втікати, їх наздоганяли кулі, а над майданом залунав покрик:
"Брехня, партизани не здаються!"
Шкільне подвір’я миттю спорожніло, з будинку НКВД вибігли, стріляючи на ходу, військові, й над Лючкою якийсь поранений стребок кричав розпачливо:
"Рятуйте, то Андрусяк!"
І відбилося луною цього крику із–за ріки зловтішне:
"Пантруйтеся, пайдьошники, я Андрусяк! До ноги всіх вас перепотрошу!"
Із чотирма стрільцями свого рою прийшов Василь у табір під Завоєм перед світанком і чекав, поки вийде з намету сотенний. Притлумлював у душі тривогу перед покарою за свавільну операцію в Яблунові й придумував виправдання.
Чарнота не засинав цієї ночі. Ще звечора, як тільки вчув стрілянину за Лючкою, наказав покликати старшого стрільця Андрусяка, й коли виявилося, що ні його, ні чотирьох стрільців у таборі немає, втямив, що то вони самовільно вчинили виправу до Яблунова на демонстрацію фільму, сказав же Василь учора: "Я б їм показав, як виходять партизани з повинною!" — і таки подалися до райцентру без дозволу, хай би лише вернулися живими… Сотенний сам ще не знав — покарає чи винагородить сміливців, а заслуговували вони і на одне і на друге; за самоволю суворо карав Чарнота, але чи мав право карати за хоробрість?
А вже з того боку ущелини, від Нижнього Березова, почувся гуркіт моторів: Василева виправа дала сигнал більшовикам до наступу, й міркував теж Чарнота — добре це чи погано, а мабуть, таки добре, бо ж мусила колись розпочатися битва, до якої він зі своєю сотнею й відділом сержанта Шірмата був давно готовий…
Чарнота вийшов з намету й побачив чотирьох стрільців, що покотом спали на траві, обнявши автомати, а обіч на пеньку сидів Василь й, сперши голову на руки, дрімав; сотенний діткнувся до його плеча, й ройовий схопився, мов ошпарений, виструнчився перед суворим командиром й прошелестів зшерхлими губами:
"Завинив, друже сотенний… Але й поклали ми тих кіношників принаймні десятьох!"
"Що маю робити з тобою… з вами? — вицідив Чарнота крізь зуби згірклі слова. — Розстріляти на місці чи вислати усіх п’ятьох під танки на передній край? Чуєш, як ревуть, роз’юшили ви шершеневе гніздо. Відповідай же!"
"Я готовий до всього, друже сотенний", — глянув Василь на Чарноту, і той аж примружився від задоволення, уздрівши в очах хлопця відчайдушність, відданість і до того ж погано прихований глум — над ким — над погрозами командира чи над самою смертю?
Мовчав Чарнота, а гул машин тужавів, ворог рушив з копит, й тоді обізвалися довкруж гори кулеметними чергами й вибухами гарматних стрільн на березівській межі, де стояв курінь "Гайдамаки", загриміло і в шешорській низовині над Пістинькою, й до акрешорської ущелини долунювали глухі вибухи з делятинської дороги. З коломийського напрямку вилетіла трійка "кукурузників": долетівши до Збанулівського урочища біля Микуличина, літаки розвернулися, скинувши бомби на спорожнілий табір окружного штабу, — в одну мить розпочалася блокада "Червоної мітли", й Чарнота вже чув, як скрегочуть над Акрою бойові машини, він скомандував до бою, й вихід з ущелини на присілок Завій загородила сотня Богуна разом з відділом Шірмата — з кулеметами, мінами, панцерфаустами. Тоді сотенний мовив до Василя:
"Чимчикуй із своїм роєм на Ґрегіт, бачу, що ви там потрібніші будете, ніж тут: вчора довели, що вмієте… Займіть Андрієву печеру і звідти не вступайтеся, іно на вилазки виходьте. Й живіть там, поки вас не викурять, мов лисиць з нір. Ідіть… І зголосіться до командира сотні "Сурма" — йому будете відтепер підлягати".
Це були останні слова, які Василь почув від Чарноти, більше він його ніколи не побачить, проте виконуватиме наказ сотенного до кінця свого життя. Він віддав Чарноті честь і збіг зі своїми стрільцями вниз до церкви, тільки на хвильку затримався на Ганниному белебні, забрав Ліду, й вийшли вони на Ґрегіт, коли вже сонце перекотилося через його вершину й зависло, розпечене й жорстоке, над космацьким ковчегом, який дірявили з усіх боків снаряди далекобійних гармат.
Круговий бій тривав до післяобіддя. Окремі загони "Червоної мітли" вже прорвалися до Космача, розбиті сотні усіх трьох куренів порозчинялися по лісах та ізворах, оборона заламалася, й більшовицькі карателі втратили з виду противника.
З Народного дому в центрі села було вже зірвано синьо–жовтий стяг, а червоний вивішено, вже енкаведисти вдиралися до хат, шукаючи партизанів, то тут то там спалахували опустілі будинки, а людей у селі не стало, ніби їх вимело, і лише старі діди, які не мали сил втекти перед ордою, покірно гинули на своїх обійстях.
Битва тривала лише в акрешорській ущелині. Панцерники й танки зупинилися над Акрою, і ті, в які поцілили панцерфаусти, горіли, інші поривалися до виходу з пастки, поливали вогнем сотню Чарноти та добровольців Шірмата, й командував моторизованим батальйоном військ НКВД полковник Сновидов, він безстрашно стояв у відкритому люці танкової башти й подавав команди; свого колишнього командира впізнав сержант Шірмат і без упину стріляв по ньому з "дехтяра", та кулі його не брали, й полковник демонічно реготав:
"Вперед, мої солдатики, вперед! Я вас з охотою назад прийму — під гусениці мого танка!"
Бій точився до надвечір’я, в партизанів закінчувалися набої й снаряди, підмога з березівської межі не надходила, сотня "Сурма", яка стояла в запасі на Кормитурі, не давала про себе знати — певне, була розбита, а Чарнота відступати не мав куди.
Сотня розділилася по боках ущелини й стримувала ворога перехресним вогнем, відділ Шірмата заліг впоперек дороги; сержант, сховавши голову за каменем, міняв диски на "дехтярі" й скошував солдатів, які вихоплювались з–поза панцерників і танків, пориваючись до Завою, а молодий полковник, немов у нього вселився біс, й далі реготав, вряди–годи пригинаючи голову за кришку люка, він до хрипоти горлав, наказуючи бійцям залягати попереду машин; чотовий Грім з виямини над потоком посилав короткі черги з "максима" і з розпачем поглядав, як поглинає магазин кулеметну стрічку, а боєприпасів ніхто вже не підносив; полковник Сновидов знав про це й тому не квапився виводити машини з ущелини; з–поза виступів берд, що витягувалися в небо прямовисними стінами, партизани вистрілювали на ворожу техніку останні панцерфаусти, та колоні бойових машин не було кінця–краю, й тільки в декотрі з них потрапляли снаряди; з танків раз по раз дзявкали малокаліберні гармати — стрільна розривалися при виході з ущелини, а деякі долітали аж до Завою; сотенний Чарнота стояв на призьбі скали й слідкував за боєм, він бачив, як тане його сотня — все більше й більше стрільців лежали вже непорушно, а ті, які були ще живі, забирали у вбитих автомати й вистрілювали останні диски; фаустпатрони й міни давно закінчилися, а довжелезна колона машин, вилаштованих понад Акрою, здавалася майже неушкодженою.
Ще не важився Чарнота сам вступати в бій, своє життя він залишив насамкінець, та ворожі кулі ніби намагалися приквапити його смерть — щораз частіше вціляли у виступ скали, за яким сотенний заховався, й запорошувалися піском його обличчя й руки, коли він вихилявся, стріляючи в солдатів, які все навальніше повзли до виходу з ущелини; ще трохи й почнеться рукопашна, подумав Чарнота; сержант Шірмат почав уже розрізняти ворожі обличчя, й коли побачив налиті злобою очі солдатів, з якими він донедавна був в одному підрозділі, коли впізнав їх, тих самих, котрі прозивали його чучмеком, чуреком, буйволом, верблюдом — тільки не татарином, навіть не людиною, він підвівся в повний зріст і скомандував своєму відділові до штурму.
Загін Шірмата — хто з багнетом, хто з прикладом — нападав на солдатів Сновидова, які повзли кам’янистою дорогою, примушував їх підніматися і вступати в рукопашний бій, — тоді перестав реготати бравий полковник на танку: він бачив тепер тільки лють і безстрашність своїх колишніх бійців й намагався збагнути, звідки взялася в них така нестримна жадоба помсти, полковник не міг зрозуміти, за що мстилися бійці сержанта Шірмата, проте ці думки перекривало захоплення гарячим боєм.
(Продовження на наступній сторінці)