Печера була простора, з двома нішами, що вгризлися углиб гори й до них вели видовбані східки. Одна ніша служила коморою для зброї та продуктів, а друга, до якої хід заламувався кутом, мала оббиті дошками стіни й стелину — було це житло для однієї особи, тут стояла застелена рядном пріча, й сіно під покривалом було сухе й свіже.
Повітря в печері пахло тліном, й хлопці повиносили з комори в ліс рештки зіпсованих продуктів; зброї Андрій залишив небагато, а все ж знайшлися автомати ППШ й один "дехтяр", чимало набоїв та з десяток гранат. У коморі лежали купою совєтські гімнастерки й пілотки з зірками, на кілку висів мадярський мундир, майже не ношений, можливо, Андрій тримав його для паради.
Василь зняв мундира з кілочка й приміряв до Ліди — був якраз по її зросту. Ліда тут же одягнулася й сказала, випереджуючи можливі щодо неї розпорядження:
"Жодного разу не залишуся в печері сама, всюди буду разом з вами".
Василь залюбувався Лідою:
"Я тебе називав білою вілою, а тепер кликатиму Артемідою — така ти брава та гожа в чоловічому вбранні!"
"В жіночому ходитиму тільки по харчі до Ганни".
"Згода… Так ось, бій у горах стихає, тепер усе в Божій волі, й нам треба вийти на зв’язок із сотнею "Сурма", навіть якщо від неї зостався тільки один чоловік… Ти, Миколо, як звечоріє, підеш до Попадючки, вона назве пароль, справить на місце зустрічі, й будеш там ждати, поки не отримаєш грипс".
Василь відправив у розвідку до села стрільця Громика, й коли інші два, які залишилися, мертво заснули на долівці печери, зайшов до Андрієвої ніші, ліг одягнутий на прічу й чекав на Ліду; скинувши мундир, вона зайшла до нього, лягла поруч і прошепотіла:
"Кохаймося, поки є можливість, бо завтрашнього дня можемо й не дочекатись".
Вона розстібала його пояс, зсувала одяг, потім покрила собою коханця і увійшла в нього; затаївши подих, прислухалася до порухів Василевого тіла, стримувала його, щоб на довше вистачило в нього сили, німіла в щемному солоді, й він вимовляв слово по слову, задихаючись від любострастя:
"Ти й справді сходиш до мене, мов Артеміда, по місячному промені, щоб поцілувати Актеона уві сні…"
"Не розплющуй очей, любий, бо перемінишся, мов той мисливець, в оленя, коли уздрів оголену Артеміду".
"І його розтерзали собаки…"
"Про собак не згадуй, не накликай…"
"Ти чула, Лідо, як Ґрегіт похитнувся?"
"І стих. Як і ти… Спи, Васильку. Й пригорни мене так міцно, щоб навіть смерть не розняла нас. Я кохаю тебе…"
"Я кохаю тебе, Лідусю".
"І колись нас так знайдуть — зрослих, з’єднаних, нерозлучних".
"Й Богу помоляться, щоб спослав їм таке кохання".
"І пошле: наше кохання вічно житиме в людях".
"То ми будемо жити: ми жива любов, а вона вічна".
"Засни, люба. Завтра — на бій. Кожного дня — на бій… Перепочинку Бог нам більше ніколи не вділить".
"І я з тобою…"
Розвідник Громик вернувся з Космача на Ґрегіт третього дня вранці й доповів Василеві: ґарнізонців у селі не чутно, зачаїлися на дачі Колесси, й долунюють звідти лише невпинні стукоти. Сказали сільські хлопчаки, що то солдати забивають довкола дачі палі й обсотують будинок колючим дротом, стребки ж розійшлися по селу й зганяють до Народного дому коней з возами — на форшпан. Кавалькада упряжок має вирушити вдосвіта до акрешорської ущелини, щоб вивезти звідти тіла вбитих партизанів для розпізнавання. Люди ховаються по пивницях і оборогах, бо вийти з села мало кому вдається: стребки патрулюють околиці, завертають утікачів, а вдосвіта почали шастати по хатах і тих, хто не зумів заховатися, зганяють на сільський майдан.
Небезпека зависла над Космачем. Знав Василь, що матері й сестри загиблих не завжди зможуть затамувати розпуку й німувати, дивлячись на мертвих синів і братів, а як тільки сплесне десь у натовпі зойк чи бодай схлип, то вже й пропала людина: схоплять її й примусять признатися до вбитого — тоді поведуть до гарнізону, а хату спалять.
Подібне вже не раз діялося в інших селах, нині ж прийшла черга на Космач, й зжурився Василь, що сил у нього мало — всього четверо чоловіків і Ліда, а найдужчий стрілець, кулеметник Микола, який служив ще в рою Андрія й котрому носити важкого "дехтяра" було за дурничку, досі не повернувся зі зв’язку. Час нестримно збігав, й Василь розумів, що чекати дозволу на акцію від командира сотні "Сурма" марно, й марно теж сподіватися на партизанську допомогу. А людей треба рятувати…
Й тоді зродився в голові Василя зухвалий план: він згадав про совєтське вмундирування, яке лежало купою в коморі, вмить наказав хлопцям і Ліді переодягнутися, кожному роздав по гранаті й по запасному дискові до автоматів, й перед полуднем, коли на майдані вже стояв мовчазний натовп, а перед фронтальною стіною Народного дому лежали горілиць трупи партизанів, коли зрозпачена Ганнина сусідка Попадючка, не витримавши горя, припала до вбитого сина й заголосила, а стребки відривали її від мертвого тіла, скручуючи назад руки, — саме цієї миті дорогою, яка збігала з присілка, де стояв обгороджений колючим дротом гарнізон й енкаведисти готувалися там до оборони, вбігло п’ять совєтських вояків, і перший із них, з двома зірочками на погонах, загорлав до отетерілих стребків:
"Прєкратіть, прєкратіть, вихаді строїться на дорогу, бандіти обступают!"
Стребки миттю покинули майдан й згурмилися на дорозі, деякі ще вибігали з будинку Народного дому, допадаючи до гурту, а коли вже на майдані й у приміщенні не залишилося жодного стребка, Василів рій відступив до фоси і впритул розстріляв найманців, тільки два втікали вбік гарнізону, репетуючи:
"Андрусяк, Андрусяк в селі!"
Але і їх скосили кулі.
"Забирайте вбитих партизанів, — заволав Василь до людей, — кладіть на вози й женіть на Лебедин, там ще спокійно й там їх поховайте!"
Жінки кинулися до возів, виводили з ровів схарапуджених коней, ладнали тіла у васаги й умить позникали з гостинця. Василь ще хвилю позирав у той бік, де стояв гарнізон, але жоден солдат не вибіг стребкам на допомогу: певне, зачувши стрілянину, гарнізонці готувалися до оборони, і врешті Андрусяків рій сховався в завоєлівських перелісках.
Пізно ввечері вернувся із зв’язку кулеметник Микола й віддав Василеві два грипси. В одному командир сотні "Сурма" цитував наказ Головного командира УПА Тараса Чупринки:
"Командирам куренів, сотень, чот і роїв! Перемир’я між Заходом і Сходом затягується на довгі роки. Мусимо заходити в глибоке підпілля, поповнювати новими вояками лави УПА не маємо права. Друзі, робіть усе можливе, щоб підняти дух населення. Бийте окупантів як можете, скільки можете і де можете. Нападайте на гарнізони, влаштовуйте засідки, здійснюйте атентати на високих емгебістських командирів! Слава Україні!"
Вдоволена усмішка діткнулася губів Василя, та вмить згасла, коли він розгорнув другий папірець.
"Василеві Андрусякові, — писалося в грипсі, — та Ліді Симотюк негайно з’явитися в штаб округу. Окружний провідник СБ Ворон".
…Ганна на хвильку залюбувалася Лідою, вбраною у військовий мундир, та враз схлипнула й витерла рукавом очі.
"А він лежав, як живий, в таких людей і смерть гідна", — проказала крізь сльози і тут же, ніби спам’ятавшись, що нині немає часу на жалі, стала допитуватись у дітей, що вони їдять, чи не голодують.
— Нам Пилип Гулейчук вділяє харчів, тето Анно; а він таки наш чоловік, хоч і скупендря… Василю, потім ти мені покажеш до вас дорогу, і я буду носити вам обіди, в мене тільки ви зосталися; вважайте, щоб вас не вислідили; та я досвітками… але цікаво, чого хоче від вас Потурай, я геть би осиротіла, якби ви кудись перемістилися, та й люди мають на тебе, Василю, велику надію, всі тільки й шепочуться: "Андрусяк та Андрусяк", і дехто й досі думає, що то Андрій мотлошить стребків; ми це робимо обидва з Андрієм, тето, я — його продовження; і як ти, Лідо, не збоялася в них стріляти? у ворога стріляти не страшно, вуйно Анно; ну досить уже, немає часу на балачки, покличте, тето, мерщій Попадючку; вже йду, вона трохи оклигала від горя, то проведе вас, проведе…
Зв’язкова Попадючка йшла попереду на відстані, пробираючись звіриними стежками крізь нетрі вбік Микуличина, за нею йшли слідом Ліда з Василем й сторожко пасли очима її постать; врешті провідниця зупинилася, а за хвилину вже верталася назад й мовчки показала рукою, куди йти.
Вартовий стрілець пропустив, Василь і Ліда вийшли на галявину, посередині якої росли пучком молоді смерічки; з–поза дерев вийшли два чоловіки, й Василь упізнав Ореста Потурая та Едварда Ґоттеґема.
"Слава Україні!"
"Героям слава…"
Потурай якусь мить проймав Василя пильним поглядом, ніби оцінював хлопця або ж збирався висловити йому своє невдоволення; з якої б то причини, міркував Василь, невже картатиме за мою виправу на космацьких стребків? Нарешті Ворон почав розмову.
(Продовження на наступній сторінці)