Втім полковника пройняв незнаний йому досі страх: вірні солдати почали панічно втікати, бійці Шірмата наздоганяли їх, проколювали штиками й розбивали голови прикладами; рукопашний бій наблизився впритул до командирського танка, й коли Шірмат почав спинатися на гусеницю, щоб всадити штика полковникові в груди, той вихопив з кобури револьвера і вистрелив сержантові в чоло; побачивши смерть свого командира, бійці Шірмата заламалися, відступили; в цей мент із Космача налетіла більшовицька підмога і вдарила партизанам у спину.
Чарнота вискочив з–за виступу скали й, вистрілявши з автомата останні набої, кинувся на солдатів, які заходили з тилу; високий і кремезний, він взявся обома руками за дуло автомата й гамселив ворога ліворуч і праворуч, поки не впав зрешетований кулями на межі ущелини.
Тоді загуркотіли мотори, й колона машин посунула вперед; полковник Сновидов знову переможно зареготав, та коли побачив, що перед ним немає ні одного живого противника, а озвірілі нападники розбивають прикладами голови трупів, — бувалого фронтовика, який звик до чесного змагу, пройняло несамовите обурення, він зупинив танка й закричав до убивць:
"Припиніть, припиніть бузувірство! То не бандити, то справжні лицарі — й віддайте їм останню честь!"
Це було нечуване шаленство: совєтський офіцер назвав упівців лицарями — яка ж кара постигне його за таке визнання? Переможці сторопіли, закам’яніли на побоєвищі й не повірили своїм очам: на танк вискочив офіцер зі СМЕРШу й при солдатах зірвав з полковника погони.
"Червона мітла" до Космача не увійшла, відступила на попередні позиції, остерігаючись нічного нападу партизанів, які, розчинившись у лісах, не прийняли програшу. В село увійшов батальйон стребків і зайняв Народний дім; до сільради найманці привели на смерть переляканого голову Кушнірука й наказали йому сидіти біля телефону.
XIII
А кожний постріл, кожна кулеметна черга, що долунювали з акрешорської ущелини, влучали в саме серце Ганни Палійчучки; вона весь день стояла на белебні, притиснувши долоні до грудей, ніби сама заслонялася від куль, а втім кожну, аби тільки вона проминула Чарноту, який десь там, між бердами, стримував ворога, — кожну гарячу кулю, для Данила призначену, прийняла б Ганна в свої груди, най би лишень він залишився живий, бо ж без її лицаря вмить заламається бій, і червонопогонна бурхать заллє Космач, а без Ганни село обійдеться… Та марною була її пасія — бій тривав з ранку до вечора, і коли стих, збагнула Ганна, що ніхто вже із сотні Чарноти не залишився в живих: десь там, в ущелині, лежить Данило, й вона мусить його звідти забрати, надто далеко від неї зупинив він свій крок, а жити без нього в такому віддаленні їй невміч.
Ганна не відводила очей від білої дороги, що вузькою биндою звивалася по далекому акрешорському схилі, полишивши за собою стіну смерекового бору, який заслоняв ущелину; а може, ще побачить на тому путівці повстанців, які відступають, або ж задвигонять по схилу панцерники й танки, навалюючись у космацьку западину, проте бинда дороги тихо біліла, не було на ній ні душі, ніби у її витоках не скаженів щойно смертельний бій, і німа тиша, мов перед бурею, запала над Космачем, тільки чотири гаджуги за Ганниною спиною, які водно наспівували їй весільної, тепер вискиглювали у верховіттях заупокійну нуту.
Ганна стояла, мов знак скорботи, не зрушилася з місця й тоді, коли сумерк почав заливати космацьку долину й, наповнивши її по вінця, з’єднався з небесним покровом, поцяткованим блідими зорями, нібито його щойно подірявили кулі; червона білизна місяця зависла над горами, немов відкрита рана, й холодна кров просочувала бинду акрешорської дороги, а далі рана затяглася паволоком туману, сліди від куль на небі загоїлися, й Ганні здалося, що ніякого бою ніколи й не було, що Данило, відстоявши варту при вході в ущелину, вертається тепер до села із своєю сотнею, тихо пробираючись крізь ніч; Ганна лягла на чатинну постіль під гаджугами і ждала, їй причувалися притишені згуки, ніби десь там далеко обмінювалися стрільці паролями, а може, то пугачі перекликалися, стужавлюючи темряву своїм пугуканням, щоб вона тихо й тепло впала на белебень й закутала Ганну до сну м’яким покривалом…
Як тільки зарожевіло над Ґреготом крайнебо, Ганна рвучко вихопилася з короткого сну, в якому так нестерпно довго ждала дотику Данилових пучок до свого обличчя, гарячого подиху й ніжних слів "моя душко", прокинулася і в стерплій безнадії втямила, що немає вже Данила на світі й ніколи не буде; те безнадійне "ніколи" затамувало їй подих волохатою затулою самої смерті; Ганна розпачливо застогнала, утвердившись тим, що ще жива — і настав час виконати перед Чарнотою останній обов’язок.
Та вмить збагнула, що немає нікого на світі, хто б їй допоміг той обов’язок сповнити, — ніхто ж не був свідком їхнього кохання, і яке вона має право на Чарноту, навіть мертвого?.. А сама ж не винесе Данила з поля бою, до вечора круки виклюють йому очі, вовки тіло пошматують, в білих ребрах гаддя зів’ється — і ніхто не прийде на підмогу, люди сховалися, люди збояться навіть наблизитися до побоєвища — і що: тіло коханого буде будяччям і кропивою поростати, а Ганна далі, як і досі, спокійно житиме в своїх хоромах?
І в цю хвилину цілковитої безнадії вчувся їй рівномірний, ніби нічого страшного й не сталося на світі, плюскіт на млинських лотоках: серце села впевнено билося, як вчора і позавчора, а в ритмі з тим лопотінням билося її власне серце — і ще чиєсь, далеке й не чуже, заодно стукотіло знайомим живчиком, й Ганна втямила, що шум лоток чує цієї миті ще одна людина — й тільки вона не споважиться залишити її самотньою в біді…
Зі сходом сонця Ганна вже стояла біля Пилипової ґражди й, тримаючи в руці прив’язану до ворітного замка довбешку, довго вагалася — закалатати нею в браму чи вернутися назад, зникнути непомітно із Завоєлів, де ще не чутно чужинецького кроку, — щоб не накликати на Пилипа біди, яка зловісно давала про себе знати кривавим полотнищем на шпилі Народного дому. А там снуються озброєні стребки, й казала сусідка Попадючка, син якої воював у сотні Чарноти, ще у вранішніх потемках сказала, бо сама цілу ніч не відходила від воріт, — що бачила вчора, як віллу Філарета Колесси займав енкаведистський гарнізон.
Та не тільки Ганна і її сусідка не спали цієї ночі, сон не ймився, видно, нікого в селі, бо он боязко висувається з–за вугла хати розтрепіхана голова, визирає й ховається, забачивши чиюсь постать біля воріт…
Пилип сторожко приглядався крізь пройму між дилинням хатнього зрубу, і йому відлягло від серця, коли завважив, що то постать жінки — яку ж то мару наднесло ранньої години до його обійстя; Пилип навшпиньках підійшов до брами, припав обличчям до щілини й тихо скрикнув, впізнавши Ганну, зняв зі скоби гак, відчинив хвіртку й не міг з подиву слова вимовити; Ганна на подвір’я не ступила, поманила його пальцем, він слухняно вийшов за браму, і вона збагнула, що Пилип і досі не позбувся її ворожби і зробить усе, чого вона зажадає…
"Тільки не розпитуй, Пилипе, — прошепотіла Ганна, — я тобі потім усе розтлумачу, а тепер мерщій запрягай коня до воза, і ми в обхід села, попри твої Прелуки, доберемося до Акрешорів, й не забудь кинути у васаг зо два околоти соломи… Тільки швиденько, швиденько, Пилипе, я буду чекати тебе у Заросляку…"
Навіть не обізвався Пилип, ніби його огорнула мана, й він тепер здатний робити лише те, що накаже Ганна, хоч у душі й протестував — бо як можна нині виправлятися кудись возом, таж війна довкола, і що це задумала молодиця; а може, — закрадалася до нього боязка і водночас солодка думка, — хоче вона мене забрати кудись у далекі світи, в гірські бескеття, щоб там удвох перечекати лихо?.. Удвох, удвох! — гучно товклося Пилипове серце, і вже він бачив луб’яну колибу в недоступних недеях і пахуче сіно замість постелі, й Анничка в його обіймах… А далі що, що — далі, та ні, вона або здуріла, або ж задумала щось зовсім інше…
Б’ються зграї думок у Пилиповій голові, він бездумно витручує з колешні воза, виводить зі стайні коня, запрягає; з порога непорозуміло дивиться на нього Параска й боїться запитати, що він робить, куди їде; Пилип не озирається, розводить обаполи брами, виїздить на дорогу, брами не зачиняє, цвьохає батогом і зникає в Заросляку.
(Продовження на наступній сторінці)